П'ятниця, 26 травня 2017 15:06

Соціально-консервативний націоналізм: фактори становлення

Автор Олександр Сич
Олександр Сич Олександр Сич

Європа і світ переживають ренесанс націоналізму. Кожні нові вибори у європейських країнах приносять звістки про успіхи правих партій. Останній переможець президентських виборів у США Д. Трамп також виступив із гаслом «Америка для американців» та пропагує підходи у внутрішній і зовнішній політиці, які відповідають цій же тенденції. В той же час український націоналістичний рух перебуває у кризовому стані. І з цим погоджуються як багато його дослідників, так і чільних представників націоналістичних структур. Сьогодні в політичних процесах він посідає місце, яке не відповідає ані внутрішньоукраїнському потенціалу націоналістичного електорату, ані європейським політичним тенденціям.

І проблема, очевидно, полягає не тільки в площині організаційної структурованості та консолідації структур українського націоналістичного руху, але й в осучасненні його програмно-ідеологічної бази. Адже кожна ідеологія є затребуваною і робить таким же затребуваним той політичний рух, який нею послуговується, якщо дає відповіді на актуальні проблеми сьогодення. І навпаки – якщо вона не в силі їх віднайти, то приречена стати схоластичною. Сьогодні ідеологія українського націоналізму перебуває на межі цих двох характеристик, а стан націоналістичного руху можна охарактеризувати як внутрішній пошук ідентичності.

Майже всі сучасні українські націоналістичні організації демонструють сентиментальне ставлення до найуспішнішої в історії України націоналістичної сили – Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сила і вплив ОУН полягали у тому, що її ідеологічно-програмові засади та політична діяльність були спрямовані на вирішення актуальних проблем української нації. Таке вирішення вона бачила у площині реальної політики, для її реалізації розробляла тактику і стратегію, а під них підводила відповідну ідеологічну платформу. Влучними у цьому контексті є слова одного з ідеологів ОУН Ю. Вассияна: «Націоналізм розбудовує свою програму методично, т. з. не за абстрактними засадами філософії, моралі, соціології, зложеними в схеми, але відчитанням потреб нації з безпосереднього наглядання її життя та визволенням засобів енергії, необхідних для її здійснення».

Завданням цієї статті є визначення характеру і напрямків дії сучасного українського націоналізму через визначення актуальних національних проблем, на вирішення яких має бути спрямована його діяльність. Відповідно, об’єктом дослідження є український націоналізм, а предметом – його сучасна ідеологія.

Автор вважає, що найактуальнішими викликами, які сьогодні стоять перед українською нацією, є збереження її ідентичності та самої фізичної демографічної субстанції – носія цієї ідентичності. З уваги на це в основу дослідження пропонуємо гіпотезу, що сучасний український націоналізм мав би характеризуватися як соціально-консервативний.

Розміщуючи в цій термінологічній конструкції аспект соціального на першому місці, наголошуємо навіть на більшій гостроті і важливості для процесу становлення національної держави та модерної української нації саме цієї проблеми.

Вважаємо за доцільне уточнити, що під національною ідентичністю розуміємо усвідомлення нацією себе окремою спільнотою, відмінною від інших. При  цьому застосовуємо етнічне трактування нації. До переліку рис, які характеризують національну ідентичність, британський політолог каталонського походження М. Гібернау відносить мову, історію, культуру, релігію, територію.

Під збереженням фізичної демографічної субстанції нації вбачаємо здійснення такої соціальної політики, яка б створила сприятливі умови для її повноцінного відтворення. В свою чергу, соціальна політика – це цілеспрямована діяльність держави з метою забезпечення соціального захисту і створення умов для формування безпечного соціального середовища людини.

Доречним є також уточнення, що пропонована автором соціально-консервативна характеристика українського націоналізму, як домінантна в сучасних умовах, не вступає у протиріччя з його традиційною ознакою революційності. Вважаємо, що сьогодні український націоналізм перебуває у процесі трансформації від традиційного до модерного. І це відповідає тому ж перехідному етапові від колоніального до державного існування, на якому перебуває і українська нація. А тому революційність українського націоналізму, як його головна ідентифікаційна характеристика попереднього, національного-визвольного, етапу, залишається і сьогодні притаманною йому та може активізуватися в умовах загострення небезпек для держави чи її національного характеру.

Ця ознака цілком вписується у запропоновану нами раніше концепцію перманентної національної революції. Як відомо, у процесі її пікових загострень був задіюваний революційний потенціал націоналізму, в т. ч. і для вирішення вище означених актуальних проблем націєтворення. Розвиток суспільно-політичних подій вказує на те, що його задіяння є можливим і в найближчому майбутньому.

В той же час, можна прогнозувати, що в міру наповнення всіх сфер життєдіяльності українського суспільства національним змістом революційність націоналізму буде нівелюватися, натомість більшої ваги набиратимуть його конструктивно-державотворчі характеристики.

Означення сучасного українського націоналізму як соціально-консервативного поєднує у собі цілісність історії і сьогодення, традиції і модерну. Протягом всієї історії існування його організованих форм традиційною характеристикою їх політичної діяльності і світоглядної основи був захист ідентичності української нації. Потреба такого захисту не зникає і в умовах існування власної національної держави. І. Загребельний у цьому контексті висловлює подібне твердження, що «сьогодні є актуальним націоналізм як виразна форма традиціоналізму».

Однак, на відміну від етапу бездержавності і визвольної боротьби, тепер революційні інструменти захисту національної ідентичності мали б трансформуватися у державо- та правотворчі і набувати консервативного характеру. Правда, у такому разі теоретичні концепти націоналізму впритул наближаються до світоглядного поля суміжної ідеології консерватизму, або ж навіть і заходять на нього. В той же час і при теоретичному опрацюванні інструментів соціального захисту світоглядна система націоналізму також наближається до іншої суміжної ідеології – соціал-демократії.

Досвід модернізації класичних ідеологічних систем у другій пол. ХХ ст. на поч. ХХІ ст. показує, що цей процес здійснюється в т. ч. і шляхом адаптивного залучення теоретичного інструментарію суміжних систем. Так появилися новітні ідеології з ідентифікуючою приставкою «нео-»: неолібералізм, неоконсерватизм, неонацизм, неофашизм тощо. Очевидно, в процесі сучасної генези такий шлях неминуче має пройти і український націоналізм.

Побіжно згадавши цю проблему, зауважуємо, що питання оновлення термінологічної бази неонаціоналізму у варіанті соціально-консервативного націоналізму не є завданням цієї статті і потребує окремого наукового дослідження.

Для обґрунтування гіпотези про соціально-консервативний характер сучасного українського націоналізму пропонуємо здійснити аналіз тих факторів, які впливають на сучасний стан української нації, а отже визначають саме таку спрямованість націоналізму, як інструменту її захисту. До найважливіших із них відносимо: постколоніальний статус, олігархічний характер організації економічного та державного життя, вплив глобалізаційних процесів, посилення імміграції в Україну та складну демографічну ситуацію в ній. При цьому зауважуємо, що цей перелік не є вичерпним.

Читайте також: Між соціальною справедливістю, псевдосоціальною демагогією та безпекою

Постколоніальний фактор. Цілком закономірно, що кожна нація, визволившись з-під колоніального поневолення та розбудовуючи власну державу, відчуває проблеми у процесі її становлення. Вони носять багатогранний характер, але чи не найважливішими є питання культурно-духовного дистанціювання з колишньою метрополією та розбудова власної і незалежної від неї економічної системи. Адже в обох сферах кожен колонізатор намагався надійно вмонтувати підкорену націю в структуру своєї імперії.

Звісно, що первинною метою колонізатора завжди була експлуатація ресурсно-економічного потенціалу території поневоленого народу. Але її ефективність у великій мірі залежала і від духовного підкорення, яке в свою чергову гарантувало стабільність економічного визиску. А тому колонізатор докладав максимум зусиль, впливаючи на духовний світ поневолених, на їхню культурно-ментальну сферу: нав’язував свою релігію, мову, спосіб життя, створював і подавав перед цивілізованим світом у вигідно спрепарованому дусі історію поневоленого народу тощо. «Це класичний “орієнталістський” підхід, згідно з яким потужна імперська держава змушує світ прийняти власну інтерпретацію щодо її колоніальних завоювань», – зазначає з цього приводу Е. Томпсон, наводячи у якості прикладу, як західні історики і надалі користуються сучасними російськими джерелами, ігноруючи праці вчених Варшави, Вільнюса чи Києва.

Не винятком були й історичні московсько-українські взаємини. А в культурно-ментальній сфері ситуація навіть ускладнювалася тим, що метропольна й колонізована нації волею обставин географічно розташовані одна побіч іншої й це зумовлювало високий ступінь взаємопроникнення. Колонізовані княжими військовими дружинами на північно-східному порубіжжі давньої Русі фінно-угорські племена перейняли від неї і перші паростки цивілізації – мову, письмо, православну християнську віру, спосіб господарського і суспільного життя тощо. Однак, зберігши в процесі свого етногенезу мізерну частку русо-слов’янського елементу, а натомість посилившись монголо-тюркським, пізніша фінно-угорсько-тюркська Московія використала даровані Руссю цивілізаційні надбання в якості культурно-ментального плацдарму для підкорення її спадкоємиці України-Руси. А потім постійно використовувала її людський потенціал для становлення всіх сфер своєї життєдіяльності. Відомий американський історик Т. Снайдер з цього приводу стверджує: «В широкому розумінні українська культура була основою Російської імперії, забезпечуючи її засадничими міфами, народними піснями, казками і навіть освіченими чиновниками». Він же робить висновок, що саме завдяки Україні Росія європеїзувалася.

Цивілізаційна місія щодо Московщини зіграла з Україною злий жарт, ставши основою російсько-імперського пропагандистського міфу про «братні народи». Запущений в часи СССР, він і сьогодні працює на реанімацію Російської імперії. В якості такого інструмента його влучно використовує сучасний російський націоналізм в Україні, виплеканий на конституційно привілейованому становищі російської етнічної меншини.

Таке становище – як теперішнє, так і совєтського колоніального періоду – має для корінної української нації і негативні соціальні аспекти. Слугуючи інструментом русифікації та посідаючи, як правило, керівні становища в різних сферах життєдіяльності України, представники російської етнічної меншини мали і відповідні соціальні преференції. Як от вчителі російської мови та літератури, які мали на 20% вищі від інших своїх колег посадові оклади. Очевидно, це створило представникам цієї меншини і, відповідно, їхнім теперішнім нащадкам кращі життєві можливості, а зокрема й можливості щодо набуття відповідного соціального статусу.

В той же час привілейована належність представників цієї меншини до комуністично-партійної, комсомольської, профспілкової, державної та господарської номенклатури в перші роки після проголошення Незалежності та в період так званої «приватизації» створила для них кращі стартові можливості для первісного накопичення капіталу за рахунок тотального пограбування національних статків. Загальновідомими є факти успішного підприємництва в той період представників молодшої, а отже і значно гнучкішої, комсомольської номенклатури. Часто нинішній успішний великий бізнес закорінений своїми основами саме в тодішні привілейовані умови представників комуністично-партійної, комсомольської, профспілкової, державної та господарської номенклатури, а зокрема і російської етнічної меншини. Загалом ця тема ще залишається нерозкритою і чекає на своїх вдячних дослідників.

Олігархічний фактор. Не менш важливим фактором, який посилює актуальність проблематики збереження ідентичності української нації та її соціального захисту, є олігархічний характер організації економічного та державного життя. Якщо раніше така термінологія вживалася переважно в публіцистиці, то віднедавна вона повноцінно ввійшла у науковий дискурс, про що свідчать праці українських науковців М. Михальченка, А. Колодій, Ю. Мацієвського та ряду інших. Наприклад, М. Михальченко робить гострий висновок про те, що й нині в «Україні правлять олігархічні клани».

Помилковим є пересічне твердження, що олігархія є витвором новітньої політичної історії України. Насправді, сучасні українські олігархічні угрупування ведуть свій родовід від тих регіональних політичних кланів, які здійснювали вплив на політику цілого СССР – дніпропетровського, донецького, харківського, києво-печерського.

Процес їхньої трансформації та опанування ними українського політичного простору автор відобразив в іншій науковій розвідці. Практично захопивши, за влучним висловом Ю. Мацієвського, Українську державу та маючи космополітичний світогляд, олігархічні угрупування загрожують збереженню української національної ідентичності. Їхній космополітизм має двоякий природу. З одного боку, у більшості своїй вони не є етнічними українцями, а отже в кращому разі їхнє відношення до проблем національної ідентичності корінної нації є нейтральним. А з іншого – головною метою олігархів є накопичення надприбутків, а тому питання культурно-духовних цінностей вони розглядають у прагматичній площині сприятливих чи несприятливих умов для своєї бізнесової діяльності. Зважаючи на те, що після відновлення української державності російська етнічна меншина конституційно закріпила за собою домінуюче становище й домоглася аналогічних преференцій для російсько-імперської культури, а натомість українська культура без державної підтримки опинилася в нерівних умовах змагання із нею, олігархи в інтересах свого бізнесу тактично стали на бік сильнішого. Тим більше, що незалежно від власної етнічної приналежності, вони були виховані в лоні російських культурно-ментальних цінностей. А ментальність річ «дуже консервативна».

Культурно-духовне позиціонування українських олігархічних угрупувань носить не пасивний, але активний характер. Адже за визначенням кожен із них, окрім фінансових ресурсів, володіє також значними інформаційними (друкованими та електронними ЗМІ) та політичними ресурсами (партіями, парламентськими групами та фракціями, важливими державними посадами, впливом на перших осіб у державі). Саме при їх допомозі олігархи намагаються зберігати постколоніальний status quo другорядності української культури.

Так, для прикладу, моніторинг телеканалів щодо обсягів використання ними державної мови, проведений Національною радою з питань телебачення і радіомовлення 12-27 лютого 2017 р., показав, що «Україна» та «Інтер» – два з найрейтинговіших мовників, власниками яких відповідно є олігархи Р. Ахметов та Д. Фірташ – використовують українську мову всього на 26%. А решта каналів такий низький показник українського мовлення приховують під двомовними передачами. Як от телеканал «ТЕТ» (власник – олігарх І. Коломойський), використання української мови на якому нібито перебуває на рівні 77%, але насправді всі вони є двомовними, що в постколоніальних умовах автоматично діє не на користь української мови.

В свою чергу, олігархічний уклад економіки є причиною соціальних негараздів українського суспільства. Адже, з одного боку, великий олігархічний капітал, користуючись владною протекцією, яскраво демонструє свою соціальну безвідповідальність і це є однією із найважливіших внутрішніх причин низького рівня їхнього добробуту. А з іншого – він є гальмом економічної модернізації України та лишень паразитує на технологіях металургійного і хімічного виробництва сер. ХХ ст. (як на це влучно вказує член.-кор. НАН України М. Михальченко). І це також негативно впливає на рівень соціального забезпечення українців.

Глобалізаційний фактор. Не менш вагомо на проблеми збереження національної ідентичності та соціальної політики впливає фактор глобалізації. Вона є закономірним і об’єктивним результатом розвитку технологій всесвітнього взаємозв’язку. Проте, у власних національних інтересах цей об’єктивний процес дуже вправно використовують наймогутніші держави світу, аби підпорядкувати своєму впливові слабші держави та паразитувати на їхніх ресурсах. Адже більшість транснаціональних компаній (ТНК) і банків, 85% світової торгівлі, 90% передових технологій припадають на США, Західну Європу і Японію.

Глобалізація руйнує національні кордони, культурну самобутність та суверенність національних держав. Тим самим вона загрожує найприроднішій субстанції сучасного світоустрою – нації. Адже за висловом одного з найтитулованіших дослідників націоналізму Е. Сміта саме нація і націоналізм творять «єдине реальне соціокультурне обрамлення для модерного світу». Дія викликає протидію і її перед натиском глобалізації чинить націоналізм. Дослідники відзначають закономірну тенденцію – «на тлі скорочення обсягу національного суверенітету простежується стрімке зростання націоналізму». Глобалізація є викликом для нього і в цьому протистоянні націоналізм вступає в епоху свого Ренесансу.

На відміну від 90-х років ХХ ст., на початку ХХІ ст. вчені, які здійснюють світ-системний аналіз, все обережніше і скептичніше говорять про перспективи витіснення із системи глобального управління національних держав. Міра такого позитивного скептицизму може залежати і від сили та дієвості націоналізмів у світі. А оскільки світоглядним підґрунтям глобалізації виступає лібералізм, то націоналізм і лібералізм творять нерозривну світоглядну дихотомію сучасного світового розвитку.

Якщо олігархічний фактор є внутрішнім чинником зниження соціальних стандартів життя українців, то зовнішнім є саме глобалізація. Створені нею умови як ніколи є сприятливими для  ТНК, що зацікавлені в отриманні надприбутків у державах перехідного типу на зразок України. Розміщуючи свої виробничі потужності і капітали в них, вони через такі наддержавні структури як МВФ, ЄБРР, Світовий банк домагаються зниження в цих країнах соціальних стандартів життя. З цього приводу німецький професор і політик Ернст Ульріх фон Вайцсеккер константує: «Міжнародний валютний фонд централізовано визначив соціальну та економічну політику багатьох країн, часто на превеликий жаль їхнього населення».

Зв’язковою ланкою між внутрішніми і зовнішніми чинниками зниження добробуту українців виступають олігархічні угрупування. Захопивши державну владу, вони виступають у якості агентів ТНК. Мотивами їхніх дій є можливість використовувати у цілях власної наживи надані цими міжнародними структурами позики та притаманний їхньому світогляду космополітизм.

Імміграційний фактор. Безпосередньо пов’язаний з глобалізаційними процесами й імміграційний фактор. Завдяки сучасним засобам комунікації та в умовах цілеспрямованого руйнування кордонів національних держав люди стали значно мобільнішими й легко змінюють місце проживання та зайнятості. І це також здійснює нівеляційне та соціальне навантаження на національні культури та економіки.

Для прикладу, 2013-го з Африки до розвинутих індустріальних країн Європи іммігрувало чотири мільйони громадян й це більше, аніж того року було народжено дітей у Франції, Великобританії, Німеччині, Італії, Іспанії, Польщі, Румунії, Швеції та Чехії разом взятих. Як влучно підмічає В. Тимченко, африканські іммігранти вирушили у пошуках кращої долі не до багатих та етнічно і релігійно близьких їм Саудівської Аравії, Катару чи Об’єднаних Арабських Еміратів, а до християнських і культурно чужих європейських країн. З цього автор робить висновок, що сьогодні практично здійснюється колонізація Європи.

Особливо потужною є еміграційна хвиля вихідців з мусульманських країн. Для прикладу, сьогодні в Німеччині перебуває 15 млн. мігрантів і це кожний п’ятий її мешканець. З них мусульмани – 7,3 млн., а це 9% від всього населення країни. В країні вже діє понад 2 тис. мечетей. Характерно, що в Німеччині 80% всіх дітей до 6-річного віку – мусульмани. Науковці прогнозують, що до 2020 р. така ситуація буде притаманною всьому Євросоюзу і мусульмани становитимуть 10% його населення. Для прикладу, тільки за останніх 20 років у Лондоні було закрито 500 християнських храмів, натомість відкрилося 423 мечеті.

А якими ж є масштаби імміграції в Україну і як вона впливає на збереження національної ідентичності та соціальний захист українців? За офіційними даними Представництва Міжнародної організації з міграції (МОМ) в Україні кількість іммігрантів станом на 2016 р. становить 250 тис. осіб.

Проте, незалежні експерти схильні вважати ці дані значно заниженими, особливо із врахуванням обсягів нелегальної імміграції. Так О. Малиновська у своїй статі за 2009 р., посилаючись на доповідь Світового банку (що, в свою чергу, базувалася на даних ООН), подає цифру 6,9 млн. осіб. За цим показником Україна знаходиться на четвертому місці у світі і поступається тільки США, Німеччині та Росії. З названого числа іммігрантів кількість нелегальних становить 1,6 млн., а це – найбільше у Європі.

В свою чергу, експерти інформаційного агентства «Наш продукт» вважають, що насправді ніхто достеменно ні масштабів, ані структури імміграції не знає і станом на 2013 р. сумарно обсяги легальної і нелегальної імміграції вони оцінюють цифрою у 7 млн. «Їдуть звідусіль, починаючи від Афганістану і закінчуючи Японією. Участь у формуванні потоку імміграції в Україну щорічно приймають 110-120 країн, але левову частку (85-88%) забезпечують два десятки країн», – стверджують вони. Серед них найвищі відсотки посідають Росія – 30%, Молдова – 15%, Туреччина – 5%, по 4% – В’єтнам та Грузія, по 3% – Азербайджан, Вірменія, Білорусь та Ізраїль, по 2% – Китай, Узбекистан та Індія, по 1% – Сірія, Ліван, Іран і т. д.

Те, що проблема надмірного припливу іммігрантів є прямою загрозою національній безпеці, попереджає Національний інститут стратегічних досліджень (НІСД). Його аналітики вказують на низку негативних наслідків соціально-економічного характеру, які спричинює цей процес, а зокрема: зниження стандартів та якості життя; зростання безробіття; відплив грошових ресурсів у країни походження іммігрантів; посилення залежності національної економіки від трудових ресурсів інших держав та розмивання національного трудового потенціалу; посилення тиску на державну сферу соціальних послуг та комунальний сектор; насичення нелегальними іммігрантами тіньового сектора економіки (за даними МОМ  частка іммігрантів серед зайнятих у тіньовій економіці України складає 75%).

Що стосується сфери національної ідентичності, то аналітики у своїх висновках категоричні – внаслідок надмірного припливу іммігрантів відбувається «посилення зовнішнього соціокультурного впливу на українське суспільство, що підвищує ризик його фактичної деукраїнізації». Окрім того, факультативним наслідком цього процесу може стати загострення міжнаціональних відносин. Адже середовище іммігрантів, і перш за все нелегальних, є потенційним джерелом активізації кримінальних відносин, а це у свою чергу може викликати ксенофобські настрої серед представників титульної нації.

З наведеного випливає, що імміграційні процеси вже набули загрозливого для України характеру. Проте, перспективи виглядають значно складнішими. Так, здійснюючи цивілізаційний аналіз сучасності, М. Михальченко вважає, що Європу чекають ще масовіші міграції населення. Сьогодні її поглинає хвиля арабської міграції, а на зміну їй можуть прийти китайська та індійська, які взагалі становлять глобальний виклик існуючому світовому порядку. Не оминуть вони й Україну. З уваги на стан війни сьогодні наша держава є непривабливою для переселенців і міграційні потоки на її територію значно зміліли. Однак із завершенням війни вони відновляться і оскільки Україна характеризується як лімітрофна, межова для цивілізаційних зіткнень Європи і Азії, держава, то вони набудуть ще інтенсивнішого характеру. Вчений вважає, що в найближчі сто років етнічний склад України значно зміниться.

Читайте також: Принцип «Свобода народам! Свобода людині!» як категорія соціальної держави

Демографічний фактор. Сумарна дія всіх вище зазначених факторів призвела до загострення демографічної ситуації в Україні. Чисельність населення України за 25 років Незалежності скоротилася майже на 10 млн. осіб і становить 42,7 млн. За даними МОМ протягом 2010-2015 рр. природне скорочення становило в середньому понад 160 тис. на рік. На ще негативнішу демографічну динаміку вказує Державний комітет статистики. За його даними темпи скорочення населення України становлять 25,6 тис. осіб щомісяця, а отже більше 307 тис. в рік. Якщо показники народжуваності, тривалості життя та міграції залишаться незмінними, то за прогнозом МОМ у 2050 р. населення  України становитиме всього 32 млн. мешканців.

До подібних невтішних висновків прийшли і науковці Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, моделюючи різні варіанти демографічного прогнозу до 2050 р. Найбільш вірогідним вони вважають варіант, при якому кількість населення України до того часу становитиме трохи більше 36 млн. осіб. В той же часі існують і значно песимістичніші варіанти розвитку подій, в результаті яких ця цифра може опуститися і до рівня 25 млн. осіб.

Підсумовуючи своє дослідження колектив науковців під керівництвом члена-кореспондента НАН України Е. Лібанової не бачить інших шляхів збільшення популяції населення, аніж впровадження активної імміграційної політики. Адже окрім неї головними складовими позитивного демографічного сальдо є ще народжуваність і тривалість життя. Але народжуваність в Україні падає і підстав сподіватися на покращення її стану не має, а тривалість життя вигідно вирізняється хіба що у порівнянні з Росією та країнами Африки. Але при цьому вчені вважають за доцільне  попередити: «…Демографічний дефіцит в Україні настільки значний, що за масштабів міграції, необхідних для його покриття, може виникнути небезпека порушення єдності та внутрішньої рівноваги суспільства, труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення». І при цьому рекомендують залучення лише обмежених груп іммігрантів, що хоч і не дозволить подолати депопуляцію населення України, але забезпечить уповільнення її темпів і дозволить досягти більш-менш прийнятного співвідношення між платниками податків та особами, що перебувають на утриманні держави.

Якщо ж обережні формулювання науковців-демографів про «небезпеку порушення єдності та внутрішньої рівноваги суспільства» й «труднощі взаємоадаптації корінного і прибулого населення» перевести на зрозумілу мову політичного прогнозування, то можна прийти до висновку, що активна імміграційна політика для заміщення вимираючого українського населення може частково вирішити економічні проблеми. В той же час вона становитиме загрозу для збереження української національної ідентичності загострить міжнаціональні відносини у державі і може стати для неї тим вибуховим пристроєм, який зруйнує державу. А після її ліквідації остаточне зникнення загрожуватиме і титульній українській нації.

Для уникнення такого сценарію розгортання подій у майбутньому, слід вже сьогодні питання соціального захисту українців поряд із питанням збереження їх національної ідентичності зробити головними у програмових засадах організованих структур українського націоналістичного руху. Вони є тісно взаємопов’язаними, бо зі зникненням української нації як фізичної субстанції зникне і необхідність захисту тих рис ідентичності, носіями яких вона є.

А тому у підсумку можна стверджувати, що визначення сучасного українського націоналізму як соціально-консервативного цілком відповідає тим загрозам національній ідентичності та самій фізичній субстанції нації, які актуальними є вже сьогодні, прогнозовано загострюватимуться у перспективі і які загрожують самому існуванню української нації.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн