Четвер, 15 червня 2017 16:08

Різні обличчя корупції

Ігор Лосєв
Різні обличчя корупції

У кожній країні корупція має свої специфічно-національні риси, зберігаючи водночас спільний характер в головних проявах.

Тому не можна боротися проти цього явища взагалі, а лише проти його конкретної, типової для цього суспільства форми. Адже корупція в арабських країнах, у Китаї, у Західній Європі (а вона там також є, зокрема й політична), у США, у Центральній Азії та корупція в Україні — це далеко не ідентичні явища. Усі вони несуть на собі відбиток саме своєї цивілізації та культури, власної історії та традицій. Наприклад, на Сході від місцевих базових форм соціальної солідарності та організації публічного побуту нерідко буває важко відокремити те, що західна свідомість вважає корупцією. У країнах Центральної Азії навіть у радянський період зберігалася давня сусідська громада — махалля. Якщо її представник ставав, приміром, ректором місцевого університету, то залежно від освіти й спроможності у виші працевлаштовувалась уся махалля: хто деканом, хто методистом, хто технічним працівником. Якби особа, що зробила кар’єру начальника, не подбала про свою махаллю, вона була б піддана жорсткому громадському осуду як порушник древніх національних звичаїв.

З погляду Заходу це корупція, але для Сходу це нормальна солідарність і взаємопідтримка. Однак перемога в боротьбі з цим явищем у таких країнах, як Сінгапур, Південна Корея та Японія показують, що й там антикорупційні зусилля можуть бути успішними. Ближчий до нас приклад — Грузія, яка мала славу найбільш корумпованої республіки колишнього СССР. Проте нині вона продемонструвала доволі ефективні результати боротьби з такою злочинністю. Хоча в цій шляхетній справі лідери країни дещо відірвалися від рівня свідомості свого народу, значно його випередивши, через що сьогодні змушені ділитися багатющим досвідом боротьби з цим явищем за межами батьківщини…

Екс-депутат Держдуми РФ Ілья Пономарьов, вигнаний із цієї палати федеральних зборів через відмову підтримати анексію Криму, висловився так: «У Росії корупція є елементом державного управління, а в Україні це фактор руйнації держави». Справді, історично корупція в Росії тривалий час була унормована й легітимізована, а за часів Московського царства цей інститут легальних поборів називався «кормление» і передбачав право чиновника, боярина, воєводи брати хабарі чи просто визискувати з населення на підвідомчій території в межах свого адміністративного рівня. Претензії до нього виникали лише в разі перевищення ним свого статусу — «Не по чину берёшь!».

Для Росії корупція та розкрадання державного майна були й залишаються нормою життя, а в нинішній РФ критика корупційних проявів у середовищі влади сприймається як антидержавна діяльність та її дискредитація (стаття Кримінального кодексу РФ «Екстремізм»). Думка Пономарьова має сенс, бо корупція так глибоко інтегрована в соціальний організм Росії, що він уже звик жити з цією хворобою.

Крім того, негатив ситуації пом’якшується наявністю традиційної «подушки безпеки»: РФ має запаси природних ресурсів; народ готовий довго терпіти найбільші злидні; є можливість на величезній території країни маневрувати коштами. Є, зрештою, можливість зовнішнього виходу з внутрішньої кризи: захопити якусь територію сусідньої держави, експлуатувати її, водночас переводячи негативну енергію російських соціальних мас у русло ненависті до «ворога». Україна таких можливостей не має, тож із позицій історії період її державно-корупційного існування доволі обмежений. І тут перед країною постає грізне memento: або перемогти тотальну корупцію, або припинити своє існування внаслідок цілковитого морально-політичного занепаду й утрати державними органами своєї функціональності, що призведе до колапсу навіть без сильного зовнішнього поштовху.

Існують країни, де корупція є частиною національного способу життя і сприймається як народний звичай подяки й дарування. На жаль, у середовищі українського народу незначні побутові хабарі сприймаються саме так. Громадяни починають реагувати на корупцію тоді, коли вона виникає лише на досить високих поверхах влади і йдеться про значні суми незаконних оборудок. Нині в Україні важко знайти здорові й некорумповані соціальні сфери. Тому виникає складне питання: на кого й на що можна зіпертись у боротьбі з корупцією? Досить лише подивитися на маєтки, хороми, авто преміум-класу вітчизняних прокурорів, суддів, слідчих, міністрів, нардепів, щоб переконатися: на цю «публіку» точно спиратися не можна. Але якщо силові структури й судова система корумповані, то й немає інструменту протистояння корупції. Це все одно що проводити хірургічну операцію, не маючи скальпеля. Ситуація в Україні ускладнюється наявністю потужної кланово-олігархічної системи, яка є яскравим утіленням корупції та не може існувати без тотального корумпування країни. Міністр інфраструктури Володимир Омелян справедливо назвав олігархів «неефективними власниками». А неефективні власники потребують неефективної держави, бо лише таку вони можуть контролювати й підпорядковувати своїм інтересам. Тому реальна, а не вдавана боротьба проти корупції в країні вимагає докорінних змін системи влади й управління, фактично перезаснування Української держави…

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн