П'ятниця, 13 жовтня 2017 15:20

Донбас – стратегія повільного тління

Євгена Тищук
Донбас – стратегія повільного тління

(юридично-ідеологічні нариси)

Нещодавно Верховна Рада України своїм рішенням продовжила на рік особливий статус ОРДЛО, як відомо закон вже вступив у дію 10 жовтня, а також ухвалила в першому читанні закон про реінтеграцію Донбасу. Ці документи мали неабиякий резонанс та викликали шквал емоцій як під куполом Парламенту, так і серед громадськості.

Основним аргументом авторів президентського законопроекту про реінтеграцію окупованих територій Донбасу є визнання Росії агресором. Так, дійсно, в преамбулі до закону говориться: «відзначаючи, що Російська Федерація ініціювала, організовувала та підтримувала терористичну діяльність в Україні, здійснює збройну агресію проти України та тимчасову окупацію частин її території, застосовуючи регулярні з’єднання і підрозділи збройних сил та інших військових формувань Російської Федерації...», а також згадуються усі міжнародні договори та меморандуми, які порушила Росія, вчинивши агресію проти України.

З правової точки зору – преамбула не несе правових наслідків. Тому визнання Росії агресором є лише декларативною частиною документу, яка не містить правових норм та не тягне за собою ніяких юридичних наслідків, це просто слова на папері.

Зовсім інша справа – стаття 7 – якою фактично вводиться в законодавче поле та узаконюються Мінські домовленості. В ній зазначається, що під час відновлення територіальної цілісності України забезпечується пріоритетність виконання безпекових положень Мінського протоколу від 5 вересня 2014 року, Мінського меморандуму від 19 вересня 2014 року та «Комплексу заходів» від 12 лютого 2015 року. Це цілком правомочне положення закону – де є зобов’язання, конкретні умови виконання, конкретне посилання на інші угоди, а також юридичні наслідки цього. І не сумнівайтесь: якщо західні партнери спочатку вимагають ухвалення цих норм, то неодмінно вимагатимуть і виконання.

А от про недотримання Мінських угод Москвою не варто навіть згадувати. Ледь не щодня ми чуємо про зафіксовані ОБСЄ порушення «мінських угод» та «режиму тиші» бойовиками сепаратистів. Як не згадати тут Миколу Міхновського, який робивши висновки про Московію та Переяславські угоди, казав: «Як же з погляду права відноситись до такого знущання над правом? Коли один із контргагентів, каже право, переступив контракт, то другому контрагентові лишається на вибір: або вимагати від свого контртагента виконання контракту в тому розмірі й напрямку, в якому, він був прийнятий обома ними, або узнавши контакт зламатим у всіх його частинах, зірвати усякі зносини з контрагентом.

І тоді вже є панування сили, але не вплив права».

Але годі – залишимо право в стороні. Бо ж за логікою прихильників президентського закону – це є всього лиш папірець для міжнародної публіки. Що є власне другим аргументом захисників закону, що обговорюється. Твердження такі: ми показуємо міжнародній публіці, що Україна визнає свої зобов’язання та дотримується Мінських угод, а вони – міжнародні партнери – забезпечують збереження санкцій супроти Росії. І це є важливо, адже саме санкції виступають тут головним інструментом в боротьбі із ворогом та з розрахунку  державних стратегів «тримають у міцних лещатах» Москву та мають змусити повернути окуповані території Криму та Донбасу. А з кулуарних розмов депутатського середовища звучать натяки на те, «що звісно, українська сторона не збирається аж так дотримуватися Мінських угод, це лише документ для міжнародної гри». Так, вони це ще називають «грою в довгу», та заспокоюють, що ніяких помилувань бойовиків та інших жахів закону не відбудеться, адже для вступу в дію цих положень необхідне закінчення війни.

Виходить, що державна стратегія на наступний рік стосовно окупованих територій та бойових дій така, що ніхто війну завершувати не планує, а з ворогом пропонує боротися міжнародними санкціями, рішення про які приймають інші держави.

Водночас, щодня ворожі обстріли на фронті забирають життя українських бійців та залишають ще більшу кількість скалічених воїнів. З досвіду трьохрічної війни, за статистикою, що її називають і державні чиновники, і політики, війна забрала життя більше 5 тисяч людей (рахуючи бойові та небойові втрати, мирних мешканців, не рахуючи втрат сторони противника). І можна було б назвати це тою ціною, яку кожен народ платить за свою батьківщину та спокій своїх родин. Та як казав Бандера «хоч які великі жертви – боротьба конечна». От тільки зі стратегії державних керманичів не зрозуміло, яким чином режим перемир’я, сковування ініціативи та тільки захисна тактика допоможе вигнати окупантів з наших земель. Словом, їх розрахунок лише на міжнародну підтримку і ту сприятливу політичну мить, де всі європейські зірки зійшлись найкращим чином для нас: і Меркель, і Макрон...

Вважаю, що цілком конкретні жертвоприношення власними громадянами і ефемерні сподівання на світовий політичний гороскоп – досить непогана стратегія хіба для підтримання статусу-кво кастрованості влади на рішучі дії і відповідальні кроки та нездатності відновити територіальну цілісність країни, що в умовах реальної війни, означає повільне тління та загнивання держави. А що нас чекає? Ще рік-два смертей відважних українців, рік-два виховання гібридною війною донецьких та луганських дітей з вірою в київську хунту, плач за військовополоненими Ірини Геращенко та істерики Надії Савченко, як усе погано... Далі не продовжую, адже про повернення територій не йтиметься.

А міжнародна спільнота з реакцією не забарилась. І перше, що відбулось після скандального пленарного тижня та голосування за закони про продовження статусу окупованих районів Донецької та Луганської областей та реінтеграцію Донбасу – це ухвалення ПАРЄ ряду рішень стосовно України. Перше – щодо скасування політичних санкцій з Росії, при цьому безсоромно заявляючи «ми й надалі підтримуємо територіальну цілісність України». Друге – рішення про освіту мовами меншин в Україні, де жорстко засуджується прийняття закону про освіту, зокрема норми про мову освіти, що ухвалювалась без консультацій із представниками національних меншин. Ось такі декларації і такі дії наших західних партнерів.

Можливо час навчитися, що наша доля цілком залежить тільки від нас, і що повагу у світі заробляють проявом сили, а не догоджанням та випрошуванням милості, цитуючи В’ячеслава Липинського – «тільки повна перемога над гнобителем або абсолютна проти нього непримиримість дають в очах ворога моральну вартість і рівновартість пригнобленому».

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн