Четвер, 19 жовтня 2017 10:16

Хто контролює минуле – контролює майбутнє

Юрій Сиротюк
Юрій Сиротюк Юрій Сиротюк

Війни за історію – це не ексклюзивний винахід російських агресорів. Ще з давніх часів первісних держав, приміром єгипетських фараонів – переможець висікав перебільшену історію своїх перемог на камені, а очільник ворожої держави при першій же спробі їх переписував.Війни за історію – це не ексклюзивний винахід російських агресорів. Ще з давніх часів первісних держав, приміром єгипетських фараонів – переможець висікав перебільшену історію своїх перемог на камені, а очільник ворожої держави при першій же спробі їх переписував.

Очевидно, коли керівництво української держави намагається втягнути велику вічну війну, тотальну за своєю суттю і майже тисячолітню за часом протистоянням у прокрустове ложе незрозумілої АТО, важко очікувати позитивних результатів цього протистояння.

Нам варто чітко називати речі своїми іменами: йде війна, а нинішній етап цієї війни відбувається в момент тривання і незакінченності столітньої Національно-визвольної Революції.

Росія веде війну (і це закріплено у її воєнній стратегії) у чотирьох просторах і трьох часових вертикалях.

Це війна на суші, в повітрі та космосі, на воді та в інформаційно-світоглядовій сфері. Війна за минуле, теперішнє і майбутнє.

Світоглядова сфера – ключова сфера ведення воєн, починаючи з 19 століття. Інтерпретація війни, пояснення її праведності та агресивності опонента – одна з ключових складових пропагандивної роботи як серед своїх громадян так і серед громадян країни-опонента.

Для цього пропагандистська інтерпретація історії – один з ключових інструментів світоглядової агресії.

Тут Росія, використовує давні імперські кліше (про єдність слов’янських народів, про спільну історичну колиску, про вічне прагнення до дружби, про спільні Пабєди, та інші).

Інші сусіди теж використовують історичні концепції для обґрунтування своїх політичних претензій. Адже кожна поважна нація мислить себе історично. Укорінено в минуле будує проекцію свого майбутнього. Наприклад, Польща нині активно відроджує «ягеллонську політичну традицію», якій вже понад сімсот років.

Україна в даному випадку не лише не розглядає світоглядової війни як осердя протистояння з Росією, але й катастрофічно не усвідомлює, що програш війни за історію матиме негативні наслідки для теперішнього і майбутнього.

Ми ж пам’ятаємо орвелівське надзвичайно точне визначення: «Хто контролює теперішнє – контролює минуле, хто контролює минуле – контролює майбутнє».

Відтак ми спостерігаємо відсутність системної роботи у воєнній світоглядовій сфері, стратегії, концепції, чітко сформованих завдань і їх реалізації.

Друге. Наявний феномен «стокгольмського історичного синдрому», коли нав’язана століттями окупантами псевдоісторична концепція сприймається як правдива історія свого народу.

Третє. Частина «неофітів» нині активно нав’язує думку, що українська нація і незалежна Україна народилася на Майдані і під час московсько-української війни. До цього нібито була пустка, відносини з РФ розвивалися нейтрально, доки Росія з якогось дива віроломно напала, навіть не Росія, а Путін. Що єдиною різницею між нашими народами є те, що українці живуть в демократичній країні, а бідні росіяни страждають від диктаторського режиму Путіна. Така наївна недалекоглядність може мати катастрофічні наслідки. Сто років тому тодішня еліта теж переконувала, що нашим ворогом є виключно російська буржуазія, а російський пролетаріат є другом і братом, який ніколи не нападе.

Четверте. Спостерігається спроба на догоду політичній моді переписати наше минуле, викреслити з нього певні сторінки. Що, скажімо, нині відбувається з періодом боротьби ОУН-УПА.

П’яте. Неподолання наслідків російського та совєцького колоніалізму та не засудження ворожої окупації, що веде до збиття історичної оптики: свій-чужий, добро-зло.

Тепер що є основою цієї історичної війни, ключовим об’єктом агресії. Звісно, ідентичність.

«Ідентичність – це актуалізація спадщини», говорив Мартін Гайдеггер.

Так само як традиція живе, лише постійно оновлюючись, народ-нація як спільнота колективної пам'яті, оберігає минуле, реконструюючи і переінтерпретовуючи його.

Ми формуємо своє майбутнє через вибір значимих подій минулого і через визначення способів його увічнення. Здатність робити це відповідно до інтересів нашої спільноти, стратегії виживання і зростання, є ознакою суб’єктності спільноти.

Нас намагаються позбавити суб’єктності, позбавивши права самим актуалізовувати наше минуле. А це означає, зокрема, відмову рахуватися з нашими інтересами і нашими правами.

Такі спроби можуть бути індикаторами недружньої політики і навіть підготовки агресії.

Війни пам’яті передують військовим вторгненням.

Конфлікт національних пам’ятей, конкуруючі національні традиції – це насправді звичайна і неуникненна річ. Адже тут, відверто кажучи, ідеться про боротьбу за символічне панування, де призом є ресурс страхітливої сили – публічний дискурс.

Наше суверенне право актуалізовувати наше минуле набуває особливого значення саме тепер – в часи війни і трансформації, адже звернення до коренів є одним з надійних способів долання соціальних криз.

Через звернення до минулого кризове суспільство заново самоідентифікується, пере-віднаходить себе, знову даючи відповіді на питання: «Хто ми?»; «Звідки?»; «Куди йдемо?» Через це творче звернення до минулого нація уточнює свої координати у всесвіті і долає невпевненість у власних силах.

Нація бере в минулого значимі події і перетворює їх на символи, з якими може співвіднести себе, вони стають символами самоідентифікації спільноти та інтегрують її, роблять сильнішою.

Але це половина праці, необхідно перевизначити також і ворога. «Хто вони? Звідки? Де? Чого хочуть?»

Тому в війні за історію ми маємо подвійне завдання: деконструювати, делегітимізувати, деінстітуціоналізувати фальшиву імперську окупаційну пам'ять, і навпаки – легітимізувати, інституціоналізувати та реконструювати визвольну національну пам'ять. Для цього варто передусім подолати стокгольмський історичний синдром, міцно вкорінений в масовій свідомості громадян України. Натомість героїзувати, вкорінити і вивищити наше історичне минуле та героїчні орієнтири.

Очевидно маленька «ніяка» нещасна Україна не здатна перемогти Росію. Тільки героїчні надзусилля, фанатична віра у перемогу можуть вирішити ці питання. Україна потребує цього культу героїзму. Як напередодні великої історичної бурі його потребує кожна нація, що прагне вижити, потребує високих поривів, надзусиль та героїчних ідеалів. Послухайте слова нинішнього патріота Президента:

«Наше суспільство потребує колективної історії, мрій, героїзму так, щоб деякі не знайшли абсолют в смертельних фантазіях і поривах... Ми занадто давно змирилися з прісним демократичним життям. Зараз же ми розплачуємося за колективну дурість, яка полягає в тому, що ми повірили в кінець історії, хоча вона знову постає перед нами в повний зріст. Щоб впоратися з цим, нам потрібно повернути собі властивий республіканському світу героїзм, знову усвідомити сенс історичного призначення... Таким чином, завдання політики сьогодні полягає і в тому, щоб сформувати образ завоювання...

Нам потрібно знову стати гордою країною. Потрібно пояснити, що у Франції є герої, генії, люди, які кожен день ведуть боротьбу. Що кожен може знайти своє місце в нашому суспільстві. Потрібно окреслити нові горизонти, нові землі для завоювання, нові форми участі, щоб відкинути досі живе в нас пораженство, покінчити з політикою жертви. Ми – країна завойовників. Не можна ні в чому поступатися засмученим умам. Я навпаки вірю в відновлення політичного героїзму, в по-справжньому широкі плани для досягнення того, що вважається неможливим».

– На жаль, це слова Емануеля Макрона Президента патріота Франції, а не України.

Виходячи з того, що ми перебуваємо на етапі незавершеної столітньої національно-визвольної революції, що триває в умовах російської агресії, спроба викреслити з нашого історичного минулого найгероїчніший та найспішніший період ОУН-УПА, може мати катастрофічні наслідки ефекту падіння доміно історичного світогляду українців, втрати орієнтирів, чим неодмінно скористаються опоненти, запустивши вірус дикої демагогії-популізму.

Серед першочергових кроків збереження нашої ідентичності та відродження історичної пам’яті варто назвати наступні кроки:

Визнати і сакралізувати право нації на національно-визвольні змагання.

Засвідчити тисячолітню тяглість традицій національно-визвольної боротьби. Українська нація впродовж всієї своєї історії аж ніяк не була жалюгідною жертвою: Київська Русь була однією з найбільших тогочасних імперій, простираючись від Білого до Чорного морів, русичі створили величну і самобутню цивілізацію, вплив якої відчуває майже вся Центрально-Східна Європа і до сьогодні.

Історична пам'ять української нації – це героїчний шлях антів, русичів, козаків, вояків Армії УНР, повстанських отаманів і воїнів УПА, це бурхливий розквіт культури давнього Києва тоді, коли на місці теперішньої Москви були ліси та болота, в яких животіли розрізнені фіно-угорські племена мисливців і збирачів; це славетні перемоги Святослава і Володимира Мономаха, князя Костянтина Острозького і Петра Сагайдачного, Івана Виговського та Петра Дорошенка; це полум’яні слова Миколи Міхновського про незалежність і соборність України в той час, коли фантастикою здавалися мрії про якусь культурну автономію; пам'ять нації – це величний у своїй приреченості спротив повстанців початку 20-х років, це фанатизм і жертовність УВО та ОУН, наша історична пам'ять – це героїка карпатських лісів, де лицарі ідеї та чину кидали виклик наймогутнішій тоді імперії, це – подвиги сотень відомих і мільйонів невідомих героїв протягом тисячоліть.

В умовах, коли українська нація знову зі зброєю в руках протистоїть російському агресору, історичний досвід боротьби українців проти окупантів є вкрай цінним. Поширення правдивої інформації про український національно-визвольний рух XX століття є вкрай важливим для консолідації української нації, збереження державного суверенітету та національної ідентичності.

Друге. Правонаступництво України має вестися від УНР, а період 1921-1991 рр. був періодом окупації. А звідси Україна повинна визнати і засудити період совєцької та російської окупації.

Саме від Української Народної Республіки, а не від квазідержавного утворення УССР має вестися українська державність.

Дії РСФСР щодо Української Народної Республіки підпадають під всі ознаки окупації, встановлені Гаазькою конвенцією 1907 року. Так, зайнявши територію Української Народної Республіки, РСФСР було встановлено на ній свої органи управління, законний український уряд було позбавлено можливості здійснення на окупованій території своєї влади.

Відповідно до норм міжнародного права, стан військової окупації, це, в першу чергу, – відсутність згоди з боку населення окупованої території, вона вимагає позадоговірної та примусової присутності ворожої армії. Саме це і відбувалося в Україні у 20-х роках XX століття, де розгорнулася справжня народна війна проти окупаційного режиму.

Основним принципом міжнародно-правового режиму окупації є те, що він не призводить до переходу суверенітету держави-окупанта на окуповані території. Загалом же у міжнародному праві для встановлення режиму військової окупації більше значення має фактичне її встановлення, а не офіційне декларування про це держав. Відповідно, те, що керівництво СССР офіційно не визнавало факту окупації України, жодним чином не заперечує цього факту.

Розглядаючи питання правонаступництва після періоду окупації варто звернути увагу на досвід європейських країн щодо відновлення державності та подолання наслідків окупації. Особливо цінним для нашої держави є відповідний досвід країн Балтії.

Третє, Необхідна не лише декомунізація, але й системна деколонізація України, подолання наслідків совєтської окупації.

УССР фактично була колонією у складі СССР. Так, УССР не мала власних державних кордонів, війська, власних органів влади, грошової одиниці, не здійснювала самостійної зовнішньої політики.

Свідченням колоніального статусу УССР у складі СССР була системна русифікація, репресії проти національної інтелігенції, нещадна експлуатація природних ресурсів. Компартійною владою свідомо і цілеспрямовано руйнувалася національна ідентичність українців.

Відтак одним із пріоритетних завдань в Україні наразі має бути системна деколонізація, яка повинна здійснюватися не лише в культурно-історичній, але й в політичній та економічній сферах. Декомунізація є важливою і невід’ємною, але лише однією із складових процесу деколонізації України.

Четверте. Наступ на історичну правду веде не лише Росія для відновлення «русскава міра», але й частина ліберальних псевдо-істориків.

Нищення історичної пам’яті української нації відбувається різними способами: з одного боку, російські «придворні» історики та їхні місцеві посіпаки намагаються зробити нашу історію частиною «русскава міра», а з іншого, – має місце сліпе та некритичне копіювання демоліберальних історичних концепцій, насамперед так званого «антропоцентричного підходу», який ставить у центр історичного процесу «людину з усіма її слабостями та недоліками», а водночас виводить звідти націю, нівелює все героїчне, руйнує саму ідею нації.

Нав’язані нам демоліберальні псевдоцінності передбачають відмежуватися від своїх героїв, оскільки вони є нетолерантними, засудити їхні вчинки, бо вони буцімто не сприяють міжетнічному порозумінню, забути про минулі кривди, що відкриває шлях до їх повторення у майбутньому.

Історія кожного народу містить чимало кривавих сторінок, без цього не обходиться побудова держави та формування нації. Національні герої всіх народів: Олівер Кромвель, Джордж Вашингтон, Наполеон Бонапарт, Джузеппе Гарібальді, Карл Густав Маннергейм, Отто фон Бісмарк та багато-багато інших – аж ніяк не були пацифістами та взірцями толерантності, що жодним чином не заважає так званим «розвиненим країнам» пишатися своїми героями: за міру пошани того чи іншого державного діяча береться не його «толерантність», а реальний внесок у справу розбудови нації та держави.

Але дивна річ – українців позбавляють права мати власних героїв, пишатися ними – бо це, виявляється, суперечить «антропоцентричному підходу» в історичній науці та освіті. Виявляється, діяльність Річарда Левове Серце, Томаса Мюнцера, Френсіса Дрейка, чи, приміром, Улісса Гранта, цілком вкладається у шкільні підручники з історії, а от князя Святослава, Максима Залізняка, отамана Зеленого та Романа Шухевича – ні. Декларовані іншими країнами «демократичні цінності» дозволяють їхнім народам вшановувати героїв та пам’ятати славетні сторінки своєї історії, а нам, виявляється, цього не можна.

Ясно, що різного роду демоліберальні підходи до вивчення та викладання історії, особливо ж – у школі – насправді слугують знаряддям наступу на історичну пам'ять української нації, тобто, стають зброєю українофобів. Невипадково програми шкільного курсу історії України останніх років значною мірою ґрунтуються на цьому поверхово сприйнятому «антропоцентричному підході»: не привертаючи такої уваги, як явно українофобські дії, вони дозволяють вихолостити виховний зміст з нашої історії, вбити сам дух історичної пам’яті, звести історію України до малозрозумілого школярам переліку дат і фактів, викреслити зі шкільних підручників славетні сторінки історії української нації. Особливо ж прикро, що до розробки таких програм залучаються не лише одіозні українофоби, але й відомі історики, що сприяє легітимізації у суспільній свідомості викривлень історичної освіти, постановки її на службу антиукраїнським силам.

Маємо справу з політикою подвійних стандартів: весь інформаційний простір нашої держави забитий книгами, фільмами та передачами про російських та совєтських «героїв», а наших героїв – які є справжніми героями, бо вони боронили свою землю, а не загарбували чужі – відкидають на маргінес історичного процесу. Лише послідовна, національно орієнтована політика у сфері історичної пам’яті може врятувати нашу історію від чергової наруги та від поступового знищення.

П’яте. Необхідність десакралізувати міф про «Вєлікую отєчествєнную войну» як один із наріжних каменів ідеології «русскава міра».

Совєтсько-німецька війна є наразі одним із ключових об’єктів міфотворчості та антиукраїнської пропаганди, є полем інформаційних воєн, спрямованих проти нашої нації та держави. Витоки цього явища сягають ще самого початку війни між двома імперіалістичними хижаками – гітлерівською Німеччиною та сталінським СССР.

Вже в перші дні війни органи совєтського агітпропу з подачі самого Сталіна продукують термін «Вєлікая отєчествєнная война» (нагадаємо, що «отєчєствєнних воєн» ще до цього було дві – війни Російської імперії проти Наполеона 1812 року та проти Троїстого союзу 1914–1917 років: ось наочний приклад тяглості імперської традиції). Так було закладено підвалини одного з найбільших історичних міфів. Його ключовою ознакою є антитеза «загарбницька Німеччина – миролюбний СССР».

Це є відвертою фальсифікацією: відомо ж, що упродовж 1939–1940 років обидві імперії ділили Європу, загарбуючи все нові і нові землі – тут можна згадати і сумнозвісний пакт «Молотова – Ріббентропа», і розподіл Польщі, і нескінченні ешелони з сировиною та продовольством, які відправлялися з СССР до гітлерівського Рейху аж до 22 червня 1941 року. Ці факти загальновідомі, і тим більш цинічним виглядає ігнорування їх російськими істориками.

Утім, закономірно, що беручи курс на відновлення імперії, в тому числі й шляхом збройної агресії, можновладці сучасної Росії беруть на озброєння ідеологічні кліше совєтського агітпропу, які, власне, обґрунтовували та представляли в позитивному ракурсі імперську політику СССР. Вражає те, що заяложені імперські міфи є живучими навіть в сучасній Україні, в умовах триваючої вже четвертий рік збройної агресії Росії проти нашої держави.

Совєтські міфи невтомно працюють на імперську ідею Росії – ідею, наріжним каменем якої є поглинання України та перетворення її на сировинний додаток до новітньої Російської імперії, а української нації – на слухняних і терплячих «малоросів».

Популяризаторам міфів про «Отєчєствєнную войну» варто нагадати, що війна розпочалася для українців не 22 червня 1941 року, і навіть не 1 вересня 1939 року, а у березні 1939-го, коли угорські війська з мовчазної згоди як Гітлера, так і Сталіна окупували Карпатську Україну. Наступним етапом воєнних лихоліть для української нації був так званий «золотий вересень» – окупація совєтськими військами західноукраїнських земель після спільного з Вермахтом розгрому Польщі.

Наслідок цього – знищення та ув’язнення у концтаборах, примусова депортація сотень тисяч українців, розгром української культури, церкви, запровадження колгоспного рабства. До речі, дехто і зараз намагається довести, що позитивом совєтської окупації було «возз’єднання українських земель», хоча возз’єднання України мало місце ще у січні 1919 року, а перервалася соборність якраз внаслідок дій більшовицьких і польських окупантів. А зважаючи на те, що УССР фактично не була державою, а лише колонією Кремля, цілком підконтрольною йому, 1939 рік став для мешканців західноукраїнських земель часом зміни однієї окупації на іншу.

Що ж до «українського рахунку» у совєтсько-німецької війни 1941–1945 років, то він був найбільшим в абсолютних показниках: на фронтах, а також від рук гітлерівських і сталінських карателів загинуло понад 10 мільйонів українців. Величезними були втрати у діючій армії, що є прямим наслідком злочинної безвідповідальності тодішньої влади та командної верхівки армії: відомо, що у 1943 році мільйони наших співвітчизників – ненавчених, неозброєних і неспоряджених – гнали прямо на мінні поля, на німецькі доти, щоб вони «спокутували кров’ю свою вину» (бо, виявляється, перебували у 1941–43 роках «на тимчасово окупованій ворогом території»). Якби не нечуване нехтування людськими життями з боку компартійного та військового керівництва, таких страхітливих жертв вдалося б уникнути.

Українофоби поширюють запліснявілі совєтські міфи на кшталт «Сталін виграв війну», «без сильної влади не було б перемоги», «спільна перемога совєтського народу» та інші. Факти свідчать, що перемога СССР у війні з Німеччиною не була перемогою української нації, бо вона і далі продовжувала перебувати в окупованому стані. У повоєнний період стався третій Голодомор (1946–1947 роки) – як і у 1932–1933 роках, зерно масово вивозили на Захід, щоб підтримати сателітів СССР – так звані «країни народної демократії». Після травня 1945 року продовжилися масштабні масові депортації до Сибіру (є відомості про плани компартійної номенклатури виселити всіх українців, що не було здійснено лише через небезпеку загальноукраїнського повстання).

Та й війна для українців не закінчилася 8 травня 1945 року, вона тривала ще понад 10 років. Це була національно-визвольна боротьба проти совєтського окупаційного режиму. Наслідками ж війни для фронтовиків, про яких нібито так турбувався комуністичний режим були концтабори для колишніх в’язнів німецьких таборів, напівголодне животіння для інвалідів війни, а для інших – важка праця за копійки на «будовах комунізму» – задля задоволення імперських амбіцій тодішніх «хазяїв життя» – компартійної номенклатури.

Українофоби закидають нам, що націоналісти, буцімто, виявляють неповагу до фронтовиків, заперечуючи «вєлікую побєду». Але це не так: в будь-якому випадку, люди, які зі зброєю в руках стали на захист своїх домівок, своїх родин від гітлерівських окупантів, заслуговують на повагу. Утім, трагедія бездержавної нації полягає саме в тому, що величезні жертви та героїзм часто не сприяють її визволенню – так і було під час Другої світової війни, коли загибель мільйонів наших співвітчизників на фронтах призвела лише до зміцнення комуністичного тоталітарного режиму.

Саме тому героями для нас є насамперед ті люди, які боролися за незалежність України – бійці УПА, що аж ніяк не зменшує повагу до простих фронтовиків, які в силу різних причин воювали у совєтській армії. Але не може бути ніякої поваги до компартійних сатрапів, які ставилися до вояків як до «гарматного м’яса», а потім забрали собі лаври «переможців»; не може бути поваги до енкаведистських карателів, які ще більш люто, ніж гітлерівські, винищували мирне українське населення, а потім домоглися для себе статусу «ветеранів війни»; і так само не може бути жодної поваги до тих українофобських політиканів, які нині спекулюють на почуттях тих небагатьох фронтовиків, які ще живі, цинічно прагнучи зробити їх знаряддям своєї антиукраїнської діяльності. Тому будь-які спекуляції на тему вивішування червоних ганчірок на 9 травня не мають нічого спільного з історичною пам’яттю, вшануванням загиблих та ветеранів війни – це чистої води знущання над жертвами Другої світової війни.

Шосте. Україні потрібна ефективна політика національної пам’яті як передумова виграшу в інформаційній війні.

Наразі Україна, фактично перебуваючи у стані війни з Росією, в тому числі знаходиться у стані жорстокої інформаційної війни. Зокрема, Росія за допомогою ЗМІ прагне нав’язати нашому народові концепцію «спільної історії», тавруючи національних героїв і заперечуючи окремішність історії української нації.

З іншого боку, в останні роки дедалі відчутнішою є загроза з боку західного глобалізованого світу, який накидає нам ідеї «політичної нації», «мультикультурності», «толерантності» та під прикриттям «неупередженого вивчення історії» намагається позбавити українську націю власної історії – не як науки, а як підвалини буття нації, яка виховує, консолідує, врешті-решт зберігає її.

У цих умовах український націоналізм мусить гідно відповісти на описаний двосторонній виклик: багато в чому від цієї відповіді залежить сам факт існування української нації як «кровно-духовної спільноти мертвих, живих і ненароджених», побудова Великої України.

Постала нагальна потреба формування національно орієнтованої концепції української історії, яка є рушієм відновлення національної пам’яті, її захисту від ворожих впливів. Відродження національної пам’яті є підвалиною побудови Великої України, а тому вкрай необхідною є активна інтеграція історичної науки у громадсько-політичне життя, що допоможе позбавитися рудиментів колоніального совєтського минулого та встановити чітку національну ідентичність.

Суттєвою проблемою є комплекс меншовартості, який розвивається на національному рівні внаслідок трансляції у суспільну свідомість лише похмурих, трагічних подій української історії. Внаслідок такої подачі інформації складається враження, що українська нація постійно виступала в якості безсилої жертви, яка була беззахисною перед загарбниками. Квінтесенцію цієї концепції виклав В. Винниченко, який писав, що «історію України не можна читати без брому». При цьому забувалося і зараз часто забувається про славні сторінки минулого української нації.

Відродження національної пам’яті залежить від того, наскільки вона буде конкурентоспроможною. Як приклад можна навести російську політику у сфері історії. У спадкоємиці Совєтського Союзу – Російській Федерації – за сприяння правлячого режиму буйно розквітла різного роду українофобська псевдоісторична література, яка спрямована на знищення історичної самобутності української нації, на розміщення нашої історії на периферії кривавого «собіранія зємєль» Московської імперії у всіх її формах. Такі «концепції» мають давню традицію – вона сягає щедро фінансованих царським урядом численних видань придворних імперських істориків, ця «спільна історія» кристалізується у часи тоталітарного комуністичного режиму, коли «червоні імператори» не шкодували ресурсів на пропаганду «возз’єднання братніх народів» (звісно, під керівництвом «старшого брата»).

Росія заполоняє як свій, так і наш інформаційний простір численними книгами, фільмами, газетами та журналами, в яких подано міфілогізовану, до краю глорифіковану історію «собіранія зємєль», тобто, імперської політики, внаслідок якої із різноетнічних компонентів шляхом кривавих завоювань і жорстоких репресій і була створена імперська держава. І все це подається нам у вкрай позитивному світлі: молоду людину, яка читає, приміром, історичні романи, щосили закликають бути схожою на чекіста, енкаведиста, кегебіста, офіцера імперських військ, розвідника та ін. Їх прагнуть подати як «героїв», на яких має рівнятися наша молодь. А все це відбувається тому, що дотепер державна влада не протиставила ворожим диверсіям чіткої концепції української історії, не веде послідовного курсу на відновлення національної пам’яті.

Українці мають знати свою історію, а знаючи, пишатися нею, наповнюватися гордістю від приналежності до великої нації, вчитися наслідувати приклад великих вождів, героїв, які віддали життя за щастя майбутніх поколінь українців, наслідувати життєві цінності моральних авторитетів нації. Саме тоді історія із сухого переліку подій і дат перетворюється на живу, палаючу субстанцію – пам’ять нації, яка зберігає націю та примножує її силу.

Історична пам’ять є запорукою збереження пасіонарності нації, яка змушує її переборювати труднощі, розбудовувати державу, примножувати свій добробут і збагачувати культуру, духовність – свою та цілого світу. Отже, на історика покладається величезна відповідальність – за збереження надбань минулих поколінь, визначення орієнтирів для теперішніх представників нації та за саме існування нації в майбутньому.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн