П'ятниця, 10 листопада 2017 11:26

Чи була Україна колонією

Ігор Лосєв
Чи була Україна колонією

Колоніалізм, себто підпорядкування чужих земель і визиск матеріальних та людських ресурсів за межами власної території, значною мірою посприяв соціально-економічному розвитку Європи в XVI–XIX століттях, ставши своєрідним прискорювачем первинного нагромадження капіталу й чинником активізації виробничих процесів і торгівлі.

Важко сказати, як саме розвивалася б Західна Європа без своїх колоній. Зрозуміло, що передусім зиск від останніх мали ті європейські держави, де вже було більше чи менше розвинене промислове виробництво: Англія та Нідерланди. Відстала аграрна Іспанія з її величезною колоніальною імперією внаслідок припливу в країну золота інків, ацтеків і майя зазнала економічної кризи й зрештою віддала те золото англійцям і голландцям в обмін на їхні промислові товари, адже сама була не здатна освоїти багатства Нового світу.

Ретельно проаналізував цю фінансово-економічну ситуацію XVI–XVII століть Карл Маркс у «Капіталі». Колоніальний визиск європейськими буржуазними країнами був організований краще, ніж феодальними, і виявився набагато рентабельнішим.

У розумінні явища колоніалізму дослідникам притаманно абсолютизувати саме цей його варіант, пов’язаний із феноменом «заморських територій», де між метрополією та колонією існувала така собі прірва з морів та океанів, де була чітка територіальна межа між колонізаторами й колонізованими. На суто емоційному рівні нерідко перебільшують чинник расових відмінностей між ними. Такі уявлення відобразилися в радянських антиколоніальних карикатурах, де колоніалізм представлений в образі білого чоловіка в корковому шоломі, який їде верхи на чорношкірому тубільці.

Проте Японія, що створювала в XIX–XX століттях велику азійську колоніальну імперію (її по-східному вишукано називали великою зоною спільного процвітання, мовою жителів японських островів – «хакко ітіо»), не мала расових відмінностей із колонізованими нею китайцями, корейцями, в’єтнамцями й так далі.

Але штампи й стереотипи радянської доби тяжіють над багатьма науковцями. Крім морських колоніальних імперій (Іспанська, Португальська, Британська, Французька, Бельгійська, Нідерландська, Германська, Італійська, Данська) були континентальні: Російська, Османська, Австро-Угорська тощо. Тут здебільшого не було територіальної прірви (за винятком російської Аляски та Каліфорнії, Алеутських островів тощо) і расових відмінностей. Однак брак таких особливостей не змінював ситуації принципово.

Що, власне, об’єднувало колонії заморські й континентальні? Насамперед особливий порядок управління, коли в колонії діяли інші правила, ніж у метрополії. Саме це визначає межу між ними, між своєю територією та тією, що взята під контроль і управління. У континентальних імперіях таку межу влада чітко бачить, чудово орієнтуючись, де своє, а де ні, де імперське ядро, а де ненадійна периферія.

Саме тому в XIX–XX століттях вихованців духовних семінарій Малоросії відправляли на церковне служіння за межі українських губерній, саме тому випускників вишів УРСР відправляли здебільшого до російських регіонів, а в Україну масово завозили їхніх російських колег. За часів Російської імперії та Радянського Союзу в Україні й інших російських колоніях діяв більш жорсткий поліцейський режим, ніж у метрополії. Недарма ж побутувало прислів’я: «За що в Москві стрижуть нігті, за те в Києві ламають пальці». Цим пояснюються й особливі жорстокість та брутальність КДБ УРСР, якщо порівнювати з режимом у Москві та Ленінграді. Той «республіканський» комітет виступав поліцейсько-окупаційною структурою. Як визнавав його шеф часів сатрапів Шелеста й Щербицького генерал-полковник Федорчук: «Ми працюємо на Союз, ніякої України в нашій роботі немає». Відчуття того, що Україна не є частиною метрополії, направду ніколи в середовищі керманичів як Російської імперії, так і Радянського Союзу не зникало.

Тому й були спеціальні норми для імперських чиновників, які працювали за межами метрополії. Зокрема, у XIX столітті для тих чиновників-великоросів, які після закінчення терміну служби не поверталися до Росії, а залишалися на постійне проживання в Малоросії та були там надійним опертям центру, передбачалися вищі пенсії (але, що дуже показово, «за исключением местных уроженцев»). Цікаво, що в нинішньому Криму місцеві уродженці також сприймаються російською владою як не дуже надійні.

Іншою дуже важливою ознакою колоніальності виступає нееквівалентний обмін як форма визиску колонії метрополією. Зокрема, коли ринки для колонії примусово встановлюються метрополією та вона забороняє тій їх вільно обирати, коли чимало цін і правил обміну диктуються метрополією. Це, як відомо, призвело до бунту в Північно-Американських колоніях Британії, до знаменитого «Бостонського чаювання», а зрештою до національно-визвольної війни американців. У Малоросії за часів Пєтра І українським купцям було заборонено вивозити товари, як раніше, через Гданськ і Ригу, а дозволялося тільки через Архангельськ, що зробило українську зовнішню торгівлю збитковою. Крім того, від українських купців вимагали до всіх своїх ділових об’єднань обов’язково брати великоросів. Традиція метропольного визиску України зберігалася в Радянському Союзі, що дало підстави економісту Михайлу Волобуєву ще в 20-ті роки ХХ століття дійти висновку, що УРСР (на той час УСРР) є економічною колонією радянського центру. Цікаві цифрові дані з цього приводу навів Іван Дзюба в його класичній праці «Інтернаціоналізм чи русифікація».

Ще однією з ознак колоніальності є хижацька експлуатація природних ресурсів колонії в інтересах метрополії. Зокрема, Україна в 70-ті роки ХХ століття видобувала понад 70 млрд. м3 газу (нині заледве 20 млрд. м3), що експортувалися до соціалістичних країн Європи та на опалення Ленінграда й інших міст європейської частини РРФСР. Уже наприкінці 80-х років ХХ століття газові родовища України стали майже повністю спустошені. Приблизно такою самою була ситуація з нафтою.

Аргументи, спрямовані на заперечення колоніального статусу України, Білорусі, Казахстану, Грузії тощо не дуже переконливі.

Один із них зводиться до того, що чимало українців, грузинів, вірмен та інших робили собі кар’єру на рівні вищих установ Російської імперії та СРСР. Справді, людина з колонії могла досягнути високого становища в метрополії. Олександр Білик, американець українського походження, якому довелося повчитися в Санкт-Петербурзькому університеті, свідчить: «Якось під час навчання сказав, що росіяни дуже несправедливо поводилися з українським народом. А професор: «Як можна таке говорити? Коханець Єкатєріни ІІ був українцем, отже, вони могли до самого верху дістатися». Можуть тут, звісно, згадати блискучу кар’єру Сосо Джугашвілі; прем’єра імперії, вірменина Лоріс-Мєлікова; графа та вихованця Києво-Могилянської академії, канцлера імперії Безбородька. Але що це змінювало в реальному статусі й житті колоніальних народів? До речі, хіба блискуча кар’єра єврея Шафірова, який став за Пєтра І канцлером, скасувала державний антисемітизм у Росії?

Практично всі азійсько-континентальні імперії активно використовували «інородців» у справі адміністрації. Наприклад, протягом століть Османською імперією на рівні її бюрократичного апарату урядували константинопольські православні греки з кварталу Фанар (про цей квартал нинішня публіка знає переважно завдяки турецькому футбольному клубу «Фенербахче»). Греки-фанаріоти тривалий час були керівним класом Османської імперії. Але навряд чи це щось змінювало в загальній ситуації грецького народу під владою Османів. Та й фанаріоти не мали й не могли мати навіть гарантій власної безпеки там, де в будь-який момент на воротах власного подвір’я могли повісити Константинопольського патріарха. Багато вищих державних посад в імперії Османів традиційно довіряли албанцям-мусульманам. Тому проголошення албанцями незалежності в 1912 році було сприйнято османською публікою як «зрада» й «чорна невдячність». Проте успіхи окремих албанців у палацах Стамбула становища цілої Албанії не покращували.

Другий аргумент зводиться до того, що народи колоній Росії нерідко матеріально жили краще за представників метрополії. Так. Але це було пов’язано з тим, що влада континентальних імперій принципово не дбала про добробут «державного» народу, завданням якого було насамперед забезпечення імперської експансії, а для цього добробут є радше завадою, ніж стимулом. Як казав Ніколай І: «Ми є державою не аграрною, не торговельною, а військовою. І наше покликання бути постраховиськом світу».

Було б помилкою вважати, що колоніалізм – це лише історичний феномен. Він є, розвивається та видозмінюється також і в наш час, виступаючи вже у формі неоколоніалізму, породжуючи нові свої варіанти панування економічного, інформаційного, культурного тощо. Але його сутність – нерівноправ’я, визискування, диктат – залишається незмінною. І не треба думати, що поле докладання його зусиль – лише Африка, Азія й Латинська Америка. У певному сенсі колоніалізм не знає кордонів.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Геннадій Іванущенко: «Апеляція до нашого героїчного минулого виховує нових героїв»

Працюючи з великими масивами українських документів, що збереглися в архівах Великобританії, відомий історик та архівіст...

06-11-2017 Інтерв'ю

Добрі справи по осені рахують…

Цього року жовтень несе нам не лише традиційні церковні, професійні та державні свята. Разом з...

29-09-2017 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн