Неділя, 17 грудня 2017 19:17

Засвоїти уроки історії

Юрій Сиротюк
Юрій Сиротюк Юрій Сиротюк

З виступу на круглому столі на тему: «Сто років війни: 1917-2017», приуроченому до століття з часу початку збройної агресії большевицької Росії проти Української Народної Республіки.

17 грудня 1917 року большевицька Росія оголосила ультиматум Центральній Раді.

Так 100 років тому розпочалася московсько-українська війна, яка триває і нині. Ту війну Україна програла. А помилки тієї поразки ще й досі не осмислені. Тому вона (війна) не могла не бути нині.

Чи мали ми тоді шанси не програти?

Опинившись в епіцентрі світової воєнної та революційної бурі, на фронті першої світової війни, що рвала Україну на шматки, в умовах, коли століття неволі знищили національну еліту, коли рівень національної самосвідомості був надзвичайно низький, коли Україна практично не мала власної буржуазії, коли основні події розгорталися в містах, а міста були всуціль російськомовними, а українці складали в них пригноблену меншість (навіть у Києві українці, враховуючи мешканців околиць, становили приблизно 40% населення), коли вороги перли з усіх боків.

Мушу припустити, що Україна такий шанс мала, і не менший ніж основний ворог – більшовики.

Скажімо так, положення большевиків було ще менш вигідним, але виграли останні.

І причин тому декілька.

Насамперед неготовність людей, які тоді почасти випадково опинилися на верхівці влади, адекватно відповідати на зовнішні та внутрішні виклики.

В умовах революції та військової агресії владу обійняли люди, які вірили в еволюцію та не були готові до рішучих дій на випередження, люди, які були переконаними пацифістами в умовах війни, які боялися армію і українця зі зброєю більше, ніж іноземного окупанта...

Бо ж відомо, що революції роблять революціонери, а війни перемагають революційними арміями.

В Україні були революціонери-націоналісти та ґрунт для створення великої армії. Хочу для прикладу нагадати як звенигородське Вільне козацтво громило і гнало геть большевицьку армію, яка без особливих перепон захопила до цього майже всю Лівобережну Україну та столицю Київ.

Україна мала програму визвольної боротьби, сформовану ще у кінці 19 століття Братством Тарасівців та лаконічно викладену у «Самостійній Україні» Миколи Міхновського.

Для цього треба було рішуче рвати зв’язки із імперським центром, сепаруватися в усьому (політичній діяльності, культурній роботі, економічній самоорганізації).

Націоналісти вважали, що при першій нагоді варто було захоплювати владу, проголошувати відновлення Незалежності, створювати армію і громити відвічного ворога, доки той не укріпився.

Зрештою, так згодом зробили ті нації, які скористалися розвалом Російської імперії щоб проголосити Незалежність.

На жаль шанс України був змарнований, передусім неготовим до таких викликів політичним класом, що самопроголосив себе владою.

Причини поразки були закладені ще в кінці 19 століття. Повальна безкритична мода на соціалізм, обмеження себе псевдоідеєю федералізму та агресивний пацифізм і усе це під гаслами «real politic» заганяло політичний рух в пастку, що неминуче вела до національної катастрофи.

Агресивна і повальна мода на міфічний соціалізм як панацею і шлях до Ельдорадо заставляла навіть самостійницькі партії мімікрувати і добавляти приставку соціалістів та соціалістичну риторику. Але ще більшою проблемою було те, що цей соціалізм вважав себе частиною ширшого загальноросійського руху, тонув у російському морі, не те що не бачив встановлення самостійної України як завдання номер один, але навіть в умовах падіння і дезінтеграції імперії проголошував і вірив в гасло федералізму у складі «єдінай і нєдєлімай».

Більше того, тодішні «безпартійні неполітики» (а такими переважно були у більшості своїй члени Центральної Ради) агресивно боролися проти будь-яких самостійницьких проявів демагогією, відвертою брехнею, провокаціями і навіть вбивствами не менш, ніж нинішні.

Пригадаймо, хто відправив на румунський фронт Міхновського і розстріляв Болбочана. Аж ніяк не большевики.

Більше того, тодішня влада до кінця вірила в можливість порозуміння з большевиками, большевики навіть певний період часу були членами Центральної Ради і вважалися союзниками і партнерами.

Така «каша» в головах політиків не дозволила українським військовим зрозуміти суть конфлікту між колишніми союзниками, який большевики видавали за класову боротьбу між захисниками пролетаріату (ким вони себе подавали) і зрадницькою буржуазною Центральною Радою, а остання до кінця не спроможна була усвідомити, що це неминуча війна з відвічним ворогом.

У той час як большевики мали чітку програму революційних перетворень та гнучку тактику її реалізації, тодішнє керівництво Центральної Ради не вело за собою, а доганяло суспільні настрої, постійно запізнювалося з кроками.

Доходило до курйозів. Большевики використовували риторичну формулу права нації на самовизначення, і у той час, коли Центральна Рада трималася за труну ілюзорного федералізму, виглядали прогресивнішими навіть в національному питанні.

Подібні хитання були і в соціальних питаннях.

На якомусь етапі Центральна Рада виглядала якщо не відверто контрреволюційною то невиправдано нерішучою, що постійно на крок запізнювалася, діяла відрухово, не здатна була запропонувати суспільству ідею-мету.

Урешті-решт під тиском суспільства відверті анти самостійники та пацифісти, що вірили в дружній російський пролетаріат, стали незалежниками, опонентами Росії та долею випадку – батьками-засновниками, а разом і гробівниками Української держави.

Більше того, почасти саме ці люди левову частку часу витрачали на боротьбу з націоналістами. Саме вони стали тими політиками-симулякрами, які від української нації відрізали її правдиву військово-націоналістичну еліту, а потім ще й під себе (на еміграціях та повернувшись в СССР) переписали історію в численних і тиражованих нині мемуарах.

Тому ми й досі потрапляємо в пастку цієї фейкової інтерпретованої препарованої історії, а відтак надзвичайно збита оптика історіософського осмислення.

Тому ще раз підведу підсумки причин запрограмованої невдачі:

- повальна агресивна мода на соціалізм;

- недостатній вплив націоналістів-самостійників на політичні процеси;

- недостатня сепарація, відсторонення від загальноросійських політичних процесів – (співпраця з большевиками, включення українських політичних діячів в загальноросійський політичний рух, спільна участь у виборах, одні газети);

- федералізм (як максимальна ціль);

- нерішучість у проголошенні незалежності та здійсненні революційних перетворень з метою очиститись від наслідків колонізації та окупації;

- розрив зв’язку національних питань з соціальними і революційними перетвореннями.

На цьому фоні українська нація і поодинокі не розкладені пацифістською пропагандою військові формації чинили на фронті подиву гідні дива. Утримували набагато чисельнішого ворога, з березня по кінець квітня 1918 року «в блискавичній АТО» звільнили весь Схід України, Донбас і Крим від московських окупантів, вели запеклу повстанську боротьбу. Зрештою давали нації приклади і потужний заряд на майбутнє.

Герої Крут і Базару, вояки Зимових Походів, холодноярські отамани, січові стрільці Коновальця навіть після поразки не складали рук.

Саме вони народили покоління ОУН-УПА, що в набагато несприятливіших умовах вело героїчну боротьбу в роки ІІ світової війни.

Серед цих хлопців були і герої перших визвольних змагань.

Loading...

Інтерв'ю

Микола Посівнич: «Українське підпілля заміняло державні структури, не маючи своєї держави»

Чиновники, Служба безпеки України, поліція та навіть пенітенціарна служба впродовж цілого місяця допомагали дослідникам вирвати...

06-03-2018 Інтерв'ю

Націософія Олега Багана

9 лютого відзначив свій 55-річний ювілей відомий дрогобицький науковець і публіцист, керівник Науково-ідеологічного центру ім...

26-02-2018 Інтерв'ю

Коліївщина - перша національна революція у Європі

Коліївщина 1768 року - Велике Повстання козаків-гайдамаків і українського селянства чи перша національна революція у...

12-02-2018 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн