Понеділок, 12 лютого 2018 15:33

Поступ українізації

Олександр Бєляєв
Поступ українізації

Поступ українізації, який мав би статись після подій, знаних у світі, як Революція Гідності, так і не почався.

Принаймні такий висновок можна зробити, спостерігаючи за українською культурою, котра нині знаходиться у напівкоматозному стані. Звісно, це можна заперечувати, стверджуючи, що протягом останніх років був прийнятий цілий ряд заходів, спрямованих на надання нашій національній культурі другого подиху, зокрема частка україномовних пісень в радіоефірі вперше за часи незалежності почала зростати, нарешті запрацювала як слід машина вітчизняного кінематографу і врешті-решт був прийнятий закон про освіту, який має покращити рівень знання державної мови в усіх регіонах. Все це так, але, як це й має бути в епоху постправди, це лиш одна з декількох версій сприйняття, яка одначе палко підтримується українським істеблішментом і широко тиражується більшістю загальнонаціональних телеканалів. Причина, з якої ця версія стала найпопулярнішою, полягає у простоті самої версії. Адже для її сприйняття пересічному українцю не треба володіти ніякою додатковою інформацією, не треба вникати у суть прийнятих законів та аналізувати їхню ефективність. Головний посил цієї версії таким чином починає звучати приблизно так: «В країні щось відбувається». Конкретизація того, що саме «відбувається», у найкращому випадку грає другорядну роль, а у найгіршому – взагалі відсутня. Українському споживачу, у більшості випадків, не цікаві подробиці тієї чи іншої події, оскільки він звик сприймати засоби масової інформації виключно як джерело «дешевих розваг», а не як джерело інформації. Цим, власне, пояснюється і вкрай невелика любов цього споживача до документальних фільмів. Одначе повернемось до заходів, спрямованих на «поширення українства серед населення» і уважно проаналізуємо кожен з них.

Збільшення частки україномовних пісень, що з таким пафосом було анонсовано після прийняття закону про квоти, не зважаючи на те, що у більшості випадків даний закон все ж виконується, насправді приносить доволі невиразні плоди. Це пов’язано як і з якістю самого закону, який визначає україномовні пісні за надзвичайно ліберальними правилами, допускаючи у піснях суржик та часткове використання у тексті інших мов, так і з власне його виконанням. Виконання закону про квоти багатьма радіостанціями скидається чи то на саботаж, чи то на шизофренію, адже насправді проблема з якісними україномовними піснями є радше надуманою, бо на сьогодні вже є ціле покоління молодих україномовних виконавців, які створюють якісний, сучасний, а головне – конкурентоспроможній продукт. Причина ж, з якої ми досі не чуємо їх в ефірі найбільших радіостанцій, як власне й не бачимо на телеекранах, полягає у тій самій консервативності редакторів, що не бажають сходити з протоптаних стежок, прибутки від яких вже десятки років забезпечують існування їхнім компаніям.

З іншого боку, і це справді є беззаперечним, протягом останніх років ми спостерігаємо відродження українського кіно, при чому, на відміну від попередніх років, розвиток кінематографу йде в усіх його жанрах, від традиційних для українського кіно мелодраматичних стрічок, до молодіжних комедій. Це є прекрасною тенденцією, адже ще п’ять років тому наша країна могла похизуватись лише декількома більш-менш якісними повнометражними картинами та рядом арт-хаузних картин, спрямованих не на широку аудиторію глядачів, а на більш вузькі кола кінофестивальної публіки. Наразі ситуація стрімко змінюється. Проблемою ж більшості українських стрічок є те, що наразі вони вкрай рідко окупаються, а тому ні про який самостійний, відносно держави, розвиток національного кінематографу, за деяким винятками, не може йти мови. Таким чином український кінематограф повністю узалежнюється від державної політики та фінансування, у разі припинення якого увесь прогрес вітчизняного кіномистецтва зійде нанівець, а отже ні про які дійсно серйозні зрушення у цьому плані поки не може бути й мови.

Втім, остання фраза більше пасує нашим освітнім та державним установам, до котрих, незважаючи на всі зусилля громадянського суспільства, українська мова не може дістатись вже більше двадцяти шести років. На превеликий жаль українофобія в державних інститутах та освітніх закладах є не винятком, а радше правилом, яким, на відміну від законів, невідступно керуються місцеві чиновники та педагоги. Аби виправити дану ситуацію нещодавно були навіть прийняті відповідні закони про освіту та державних службовців. Загострювати увагу на котромусь з них було б не доречно, адже про мовний пункт закону про освіту не говорив лише ледачий, а закон про держслужбовців взагалі пройшов непоміченим для суспільства. Ми не зупинятимемось ні на їх написанні, ні на їх прийнятті, які є темою для окремого дослідження. Одначе краще розглянемо виконання цих документів. У цьому плані ситуація схожа на ситуацію зі вже згаданими квотами на україномовні пісні, а саме – вона скидається на відвертий саботаж. У школах з українською мовою навчання, особливо це помітно на півдні та сході нашої країни, пояснення тем відбувається у два етапи: перший – пояснення теми українською мовою, другий – перепояснення тієї самої теми «зрозумілою для дітей мовою», якою, як ми всі розуміємо, викладачі вважають російську. Це не сприяє ані поліпшенню знань з дисципліни, ані сприйняттю дітьми української мови як рідної. Радше навпаки, адже таким чином вони починають сприймати державну мову як певний фактор стримування, який не дає їм розвиватись, у той час як у російськомовних школах час, відведений на «другий етап», використовується для кращого вивчення предмету, а отже створює кращі перспективи на майбутнє. Трохи інша ситуація з держслужбовцями, однак це скоріш просто ще один відтінок чорного, при чому не зрозуміло, чи він є світлішим за свого побратима. Проблема в цьому секторі полягає вже у відвертій українофобії багатьох чиновників, які принципово не бажають послуговуватись українською під час роботи. Найяскравішими прикладами цього є люди, що займають крісла мерів у таких містах як Харків, Дніпро, Одеса, Кривий Ріг, Нікополь тощо. Варто зауважити, що більшість з цих міст знаходяться у прифронтових областях, а Одеса за декілька десятків кілометрів від російського анклаву у Молдові. Це робить антиукраїнські настрої серед місцевої влади у рази небезпечнішими, адже, як ми знаємо, влада є дзеркалом суспільства, яке у разі непередбачуваної ситуації може відреагувати абсолютно неадекватно, відкинувши Україну на десятки, якщо не сотні років назад у своїй історії.

З усього вищезазначеного ми бачимо, що справа українізації здебільшого знову лягає на плечі суспільства, яке попри економічну скруту мусить створити новий образ для української культури, яка є фундаментом для нашої держави.

Loading...

Інтерв'ю

Коліївщина - перша національна революція у Європі

Коліївщина 1768 року - Велике Повстання козаків-гайдамаків і українського селянства чи перша національна революція у...

12-02-2018 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Верховна Рада повинна прийняти деокупаційні закони до завершення сесії

Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все, в тому числі...

29-01-2018 Інтерв'ю

Олег Медуниця: «У реаліях гібридної війни інформаційна безпека – на першому місці»

Сьогодні наша розмова із заступником Голови Проводу ОУН (б), народним депутатом України Олегом Медуницею. Поговоримо...

13-11-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн