Четвер, 15 лютого 2018 16:28

Ідеологія «вольового» націоналізму Д. Донцова як джерело формування новітньої ідентичності української нації

Олександер СИТНИК
Ідеологія «вольового» націоналізму Д. Донцова як джерело формування новітньої ідентичності української нації

Події останніх років в Україні значною мірою актуалізували та підкреслили значимість багатьох ідей фундатора «чинного» («вольового») націоналізму Д. Донцова. Насамперед це стосується його позиції стосовно російського імперіялізму, соціалізму, агресивної політики Москви та большевизму. Протягом багатьох десятиліть багато хто намагався перекрутити чи піддати обструкції погляди мислителя, часто навіть не заглиблюючись в зміст його праць (зрозуміти які не надто, зрештою, і просто), або ж вириваючи його твердження з контексту та не враховуючи тогочасні непрості реалії (особливо 1930-х років). І лише зараз, завдяки виданням О. Багана, С. Квіта (зокрема – Вибраним творам Д. Донцова у 10 томах) та низці робіт інших дослідників, з’явилася можливість і нагальна потреба по новому оцінити й проаналізувати ідеї та погляди Д. І. Донцова. Зокрема, це стосується й завдання переосмислення української національної ідентичності.

С. Квіт, розглядаючи необхідність контекстуалізації спадщини Д. Донцова, наголошує, що у світлі подій останніх трьох років нам варто замислитися над історією України ХХ століття, нашим ставленням до неї, також над тим, яку роль вона може відігравати в нашому повсякденному й політичному житті. Відтак, варто звернутися до спадщини Д. Донцова, який сто років тому зайнявся вивченням російського імперського феномену. При цьому, Д. Донцов ставив перед собою низку завдань, пов’язаних із вихованням національної еліти, формуванням поняття національних інтересів і національної ідеології. Дискутував і переконував. Він був свідомий етапності власних зусиль. Донцов робив те, що, на його думку, мало бути зроблене в міжвоєнну добу ХХ століття, щоб у майбутньому (може тепер?) нарешті вести мову про ідеологію державотворення[1]. Цілком очевидно, що саме ідеологія «вольового» націоналізму Д. Донцова, серед іншого, може стати ідейним підґрунтям розвою української національної ідентичності та навіть – повноцінної української держави.

За влучною характеристикою О. Багана, Д. Донцов є, безперечно, однією з найоригінальніших, наймаркантніших постатей в українській історії ХХ століття. Виходець із вкрай зросіянізованої, космополітичної за духом Таврії, він став ідейним виразником найглибшої й войовничої форми українського націоналізму; вихованець найліберальнішого в Російській імперії Петербурзького університету, він став найпослідовнішим утверджувачем принципів консерватизму й традиціоналізму в Україні; активний учасник соціялістичного руху, він виявився завзятим поборювачем усіх форм і видів політичного й ідеологічного прогресизму, комунізму та космополітизму. Усе це він здійснив заради однієї великої мети: кардинально переорієнтувати український визвольний національний рух з позицій і рейок провінційного етнографізму («провансальства», за його ж визначенням), народницько-ліберального лоялізму, соціялістично-анархістського утопізму та самоїдства на засади вольового націоналізму[2]. Згідно переконання Д. Донцова, проблема національного розвою в Україні полягала не лише в площині «провансальства» та малоросійських комплексів, а й була зумовлена обмеженістю західноєвропейської соціял-демократії та ліберастичної ідеології. Насамперед – в гіпертрофованому москвофільстві та недооцінці українських державницьких потуг. Коли здоровий націоналізм підмінявся збоченим, дегенерованим інтернаціоналізмом.

На тлі українського суспільного руху ХІХ століття – одного з найінертніших і найменш ефективних національних рухів у всій Середньо-Східній Европі – поява Д. Донцова в українській політиці та культурі початку ХХ століття була настільки несподіваною, наскільки й потрібною. У той час, як більшість недержавних народів – чехи, болгари, хорвати, словаки, литвини та інші – швидко й успішно переростали в модерні нації, розбудовуючи свої багатопластові й поліфункціональні модерні культури, здобували державність у завзятому протистоянні ворогові, провідні українські громадські й політичні середовища самі себе ще тільки переконували, що вони представляють справжню націю та повинні змагати до самостійности. Й переконували невпевнено. Дві глобальні фатальні ознаки тяжіли тоді над українським рухом: він був ментально надламаний психологією безвольного, роздвоєного малоросійства (у галицькому варіянті – рутенства) й він був ідейно знезброєний інтернаціоналістськими доктринами лібералізму та соціялізму. Якщо більшість названих народів ще в епоху Романтизму витворила собі міцну ідеологію й духово-культурну концепцію націоналізму, стабілізувавши процеси націєтворення, то українство загрузло у трясовинні морально-теоретичної схеми «провансальства», тобто недонації, чогось середнього між етнографічною групою й народністю[3]. Тому український національний рух потребував як потужної національно-державницької  ідеології, так і її вольового носія. Безперечно, до певної міри, таку ролю відіграли націоналізм М. Міхновського та консерватизм В. Липинського. Однак, вони були лише певним початковим етапом і потребували свого логічного продовження. Відтак Д. Донцов розвиває й вдосконалює їх ключові ідеї.

Напередодні Першої світової війни Д. Донцов перетворився на одного з найяскравіших українських публіцистів, став інтелектуальним лідером молодого покоління. Якщо узагальнено переглянути всі основні його публікації в соціялістичній пресі періоду 1909-1911 років, то, на думку О. Багана, можна виявити, що їхньою центральною темою є проблема національної мобілізації українства – від соціяльної самоорганізації до культурного піднесення. У статті «Російська революція і український національний проблєм» Д. Донцов стверджував, що український визвольний (соціялістичний) рух тоді лише стане масовим і сильним, коли позбудеться дрібничкової просвітянщини й угодовства, й стане послідовно політичним, наступальним і національним за змістом. Правда, тут же він узгоджував це положення з ідеологічною засадою соціялізму, але стратегічно, мріючи про повноцінну українську націю. У статті «Українське питання і російська соціял-демократія» Д. Донцов ще більш рішучіше викриває шовіністичну сутність російських соціял-демократів, логічно підводячи до думки, що навіть українським соціял-демократам з останніми не по дорозі. Відтак, перебуваючи ще в рамках соціялістичного руху, Д. Донцов здійснює стратегічний ідеологічно-інтелектуальний крок, що полягав у виявленні двох мегапроблем, які стояли перед українством: подолання ментального малоросійства й цивілізаційно-культурного конфлікту з Росією[4]. Д. Донцов гостро виступав проти всілякої національної невиразності українців, схильності до служіння чужим державним ідеям. Так, на сторінках брошури «Модерне москвофільство» Донцов заторкнув питання російських культурних і політичних впливів на розвиток української, культури й української політичної думки. Одночасно, він поставив тезу, що порятунок для українства лежить у поверненні лицем до Заходу, в черпанні культури із західньоевропейських культурних джерел[5].

Д. Донцов у роботі «Модерне москвофільство» зауважує, що для нього є цілком зрозумілим поширене серед «нашої інтелігенції» безмежне запобігання перед російською культурою та якусь дивну залежність від поглядів, пануючих в певних російських колах. Саме ця залежність «не дає українству й досі вийти з пеленок і стати на власні ноги, вона ослаблює його відпорну силу в боротьбі з посторонніми силами. Майже ціле життя українське, так дуже пересякнуте російськістю, що кождому, хто має свій одмінний погляд на російську культуру, приходиться дуситися в нім, як в густім, важкім тумані»[6]. Цей російський вплив відчувався не лише в культур­ній сфері, він також ускладнював й українське політичне життя, а українська політична думка засвоювала політичні ідеології, що не відповідали психології українців, як і їх національним інтересам[7]. Тому Д. Донцов наполягав на необхідності відкинути теорію «аполітично-культурно-сантиментального українства і намітити ясну програму української політики, оперту на аналізі природи національних рухів, національних відносин в Росії і вільну від таких впливів чужих концепцій, котрі небажані нам і не відповідають нашим потребам. Українство потребує нової орієнтації! Коли воно не хоче, розуміється, зістати на віки російським провансальством»[8]. Така позиція автора залишається актуальною вже понад сто років. Особливо ж вона вирізняється своєю нагальністю саме на сучасному етапі вирішальної боротьби української нації проти імперського шовінізму Кремля.

Про негативний вплив російської культури й російських ідей на українців писав також М. Міхновський. Але ні в «Самостійній Україні», ні в інших своїх творах він не зробив таких висновків, як Д. Донцов у своєму «Модерному москвофільстві». Попри це, навіть у середовищі майбутніх соратників Д. Донцова по СВУ (1914 рік), знайшлись опоненти його позиції. Так, М. Залізняк у статті «Про «Модерне москвофільство», намагаючись заперечити твердження Д. Донцова про шкідливість російських впливів для України, пробував апелювати щодо тверджень про значимість російських впливів та про вже відсутність особливої загрози з російського боку, мовляв оскільки «розвиток українства пішов так далеко, що українське суспільство вже вміє та може розрізнити і вибирати». Більше того, М. Залізняк не погоджувався з Д. Донцовим щодо ступеня розмірів русифікації українського народу й з оцінкою надбань та значення для українців російської культури. За словами М. Залізняка: «Доки Україна перебуватиме в межах російської держави, українське суспільство мусітиме інтересуватися загальнодержавними справами і не зможе звільнити себе від російського впливу». Ці твердження є яскравим підтвердженням усієї неповноцінності української соціял-демократії, особливо – в плані державотворення[9].

Виявляючи такі властивості російської душі й російської національно-імперської ідеології, як охлократизм, грубий і приземлений матеріялізм, історичний деструктивізм, хаотичність, контргромадянство, Д. Донцов закономірно розглядав усі форми та фази проникнення російських ментальних і культурних впливів на Україну як цивілізаційну деструкцію, задумувався над проблемою фатального українського малоросійства. У цьому плані його студія «Модерне москвофільство» є класичною[10]. При цьому, брошура «Модерне москвофільство» була спрямована своїм вістрям перш за все проти «москвофільства» українського «міщанського табору», тобто тієї частини українського суспільства, яке стояло на демократично-ліберальних позиціях. Проте «цього закиду Д. Донцов через якісь причини не поширив на українську соціял-демократію (точніше на УСДРП, до якої він тоді ще належав)», хоч власне українські соціалісти, згідно твердження М. Сосновського, були тоді чи не найбільшими носіями отого «модерного москвофільства». На цей недолік роботи Д. Донцова звернули увагу рецензенти його брошури, зокрема М. Залізняк. Про це Д. Донцову писав у листі й С. Петлюра. М. Залізняк висловив в своїй рецензії жаль, що Д. Донцов «не розширив свого досвіду на все українське громадянство, між іншим і на українську соціял-демократію, бо власне ся могла би дати йому багатий матеріял»[11]. Певне пояснення цього можна знайти в статті Д. Донцова «Національні гермафродити», де автор закликав українців позбутися комплексу «національного гермафродитства» й почати розвивати в собі елементи повноцінної нації[12].

Чи не вперше поняття «національний гермафродитизм» було вжито Д. Донцовим у статті роботі «Модерне москвофільство», як діагноз тієї частини української інтелігенції, яка здатна до рабського плазування перед російською культурою[13]. У статті «Національні гермафродити» її автор робить більш глибший, ідеологічний аналіз залежності української публіцистики, преси, літератури, науки, публічного життя від застарілої й надто шкідливої ідеї «триєдиної Руси». Остання, на думку Д. Донцова, пронизала життя майже кожного українця[14]. Слід зауважити, що через століття ситуація практично не змінилася. Нині ми бачимо, не зважаючи на відверту агресію московського Кремля, більшість населення України, а надто – її богема, є залежним від інформаційно-культурного впливу Росії. Вихід із цієї ситуації нам продемонстрував Д. Донцов своєю концепцією «вольового» націоналізму.

Саме робота «Національні гермафродити», на думку О. Багана, стала своєрідним вінцем роздумів Д. Донцова про витоки «млявости і слабкости українського національного руху». І саме в ній ми подибуємо в сконцентрованому вигляді майже всі головні проблеми його майбутньої аналітичної та пропагандивної праці: проблеми національного характеру й динаміки історії, можливої національної героїчности та задавненої охлялости, культурної вторинности й провінційности українства, подолання стереотипів провансальства («костомарівщини») та створення войовничої, гордої психології нового українства. Серцевиною й першопричиною української слабкости Д. Донцов вважає специфічне українське гермафродитство, тобто роздвоєність національну, затерте відчуття національної гідности та патологічне, неусвідомлюване прагнення прихилитися до якоїсь сильнішої цивілізації, культури чи політико-державної традиції. З цим гермафродитством, провансальством він буде боротися усе життя, виявляючи його в різноманітних образах, скритих формах, в найнесподіваніших політичних і культурних явищах та тенденціях. Пізніше він означуватиме це гермафродитство «драгоманівщиною», «винниченківщиною», «рутенством», «скрипниківщиною», але в сутності розумітиме одне й те ж: неухильну здібність українських еліт, навіть вельми інтелектуальних і культурно вирафінованих осіб та середовищ, до роздвоєности стермлінь, безвольного тупцювання на місці, до хаотичности та деструктивности дій, наївної благодушности й тупого примиренства, самокастрації героїчного в етиці нації та витягування на поверхню усього дріб’язкового, хворобливого, безбарвного[15]. Екстраполюючи цю проблему на наш час не можна не відзначити, що багато сучасних, іменитих вчених – завзятих критиків всього, що пов’язане з Д. Донцовим, на превеликий жаль, самі страждають все тим же непереборним комплексом національного гермафродитства.

Ще перед 1914 роком, тобто в добі, коли ще зберігалася в українському громадянстві ілюзія на демократичне порозуміння з росіянами в трансформованій імперії, Д. Донцов вивів абсолютну формулу: будь-яке москвофільство на Україні провадить спочатку до національного роздвоєння культури й особистости, далі – до поступової деформації й асиміляції їх, а наостанок – до цілковитої і підступної зради[16]. У цей же час, Д. Донцов сформулював низку історичних ідеологем для українського національного руху. Він, зокрема: висловив досить чітку тезу про віковічну загрозу Російської імперії для европейської стабільності та демократії; запровадив національний принцип в оцінюванні внутрішньої суспільно-політичної ситуації, кардинально відкинувши провінціялізм мислення української політичної еліти костомарівсько-драгоманівського ґатунку; фактично вперше висловив тезу про смертельну загрозу для України з боку російського імперіялізму; передбачив вихід на історичну арену недержавних народів Середньої та Східної Европи та ставив українську справу в контекст цих геополітичних зрушень; засуджував слов’янофільство як засіб і прикриття для російського імперіялізму та форму відволікання українців від нагальних національних завдань[17]. При цьому, Д. Донцов першим вивів формулу, що «Росія без України – вже не наддержава», не повноцінна імперія. Варто додати, що сучасна неоімперська політика Кремля є уособленням методів самодержавства й більшовизму, з поєднанням злочинних олігархічних і диверсійно-терористичних форм, це лише підтверджує.

На переконання О. Багана, саме Д. Донцов перший в Україні почав аналізувати російське суспільство, імперію та культуру в глобальних цивілізаційному та геополітичному контекстах. Відтак Російська імперія постала перед українським передовим громадянством як традиційна східна деспотія, євразійська потуга, котра акумулює в собі геостратегічні інтенції агресивного рівнинно-степового простору від Байкалу до Фінської затоки. Аналізуючи твори російських слов’янофілів, він зрозумів, що російський московський експансивний державницький і культурний імперіялізм закорінений у ментальності людей цього простору[18]. І на думку Д. Донцова, саме Україна першою розпочала боротьбу проти злої сили, що виходить із Москви. І це зло, трансформоване на початку ХХ століття в більшовизм, було спрямоване не лише проти України, але й за межами Радянського Союзу метою його агентів було знищення європейського громадянського устрою тощо[19]. Слід зауважити, що в наш час ситуація є аналогічною – кремлівський режим через своїх агентів за всяку ціну прагне підірвати стабільність (політико-правову, соціальну тощо) в країнах Західної Європи, і, насамперед, – заради власного виживання. Штучно провокуючи та розпалюючи сепаратистські рухи в Европі, Москва, тим самим, сприяє деформації цивілізованого національно-культурного розвою. Приблизно так, як остання, більш як три з половиною століть чинила в Україні – знищуючи національну ідентичність українців.

Д. Донцов одним із перших в Україні початку XX століття збагнув головну проблему національного резистансу: український етнос, не маючи особливих союзників у геополітичному та цивілізаційному вимірах, не маючи державницької традиції, будучи ослабленим культурно через столітні утиски, міг розраховувати лише на одне для історичного успіху – на кардинальну перебудову національної психіки, на виплекання нового активізму та волюнтаризму. Він поставив перед собою й однодумцями стратегічне завдання: переорієнтувати вітальні устремління українців, цих «вічних землеробів» і слуг чужих імперій, вирвати їх зі стану екстенсивного руху наосліп і надихнути філософією романтичного пориву. Цій проблематиці присвячені його есеї «До міст», «За землю і море», «Сансара», «Дух американізму», які переповнені настроями екзистенційного оптимізму, спрямовані на формування експансивного світогляду нації[20]. Так, у роботі «Дух американізму», Д. Донцов вслід за А. де Токвілем співставляє національні особливості американців і росіян. Якщо перші борються зазвичай з перешкодами, створеними природою, то для росіян чи не найголовнішим є боротьба проти людей і цивілізації. Якщо для американців визначальним пріоритетом є свобода, то для останніх – рабство[21]. Українська ідентичність, особливо за своєю індивідуалістичною, волелюбною сутністю є дуже близькою ідентичності американців. Проте, так склалося, що вже майже тисячоліття вона потерпає від дикунських, варварських звичаїв москвинів.

У своїх роботах Д. Донцов розробив широку систему політичних і філософських принципів націоналізму, і зокрема, на основі ідейних заповітів Т. Шевченка. У той час, як Д. Донцову закидалося нібито штучне нав’язування неприродного українцям волюнтаризму, що спотворює їх характер. Насправді, його позиція була результатом належного осмислення досвіду попередників. Адже волюнтаризм відомий у нашій історії з давніх часів, у традиціях наших предків, про що й наголошував Д. Донцов. У психології волюнтаризм – погляд, що праосновою наших духовних проявів є сильна воля. Слід зауважити, що вольовістю пронизана творчість Т. Г. Шевченка. У нього, як і в І. Франка та Л. Українки, волюнтаризм переплітається з прометеїзмом. Волюнтаризмом сповнені такі Шевченкові твори, як «Гайдамаки», «Гамалія», «Кавказ», «Послання...», «Холодний яр», «Заповіт», «Мені однаково» та ін. Як писав Д. Донцов: «Т. Шевченко любив тих, хто рвав кайдани, героїв. Кохав їх славу невмирущу, їх одчайдушність безжурну – тих степових лицарів. Їх суворість варязьку, їх завзяття козацьке, їх віру гарячу в сильного Бога, Бога слави, і в Його справедливість»[22]. Цілком очевидно, що саме такий вольовий волюнтаризм має долати залишки малоросійського «провансальства» в національній ідентичності українців.

За обставин, коли Україна лежала, пошматована сусідами-ворогами, котрі відтепер ділили її землі вже не на двох (Австрійська та Російська імперії), а на чотирьох (Польща, Чехословаччина, Румунія й СРСР) і страшний терор московського большевизму насунувся на Наддніпрянську Україну, витинаючи цілі верстви, убиваючи найменшу національну свідомість, умертвляючи духовні струмені в народі, сотні тисяч українців, переважно тих, хто зі зброєю чи словом гідно боровся з наїзниками, виемігрували на Захід. Тут, здебільшого в Центральній Европі, творилися нові колонії переселенців, які згодом ставали островами живого духу й ідейної гідности для розтерзаної нації. Західну Україну опанували режими, хоч і не такі жахливі, та однаково налаштовані на здобуття остаточної переваги над українцями, на повну асиміляцію бездержавної нації. Відтак, за влучним висловом О. Багана, рятував лише характер, який вдалося загартувати тисячам українців у вихорах світової війни й революції. На цей характер і сподівалися ті, хто ідейно очолював нову фазу визвольної боротьби[23]. Через століття після тих подій ми маємо аналогічну ситуацію – на порятунок України від новітньої московської агресії стали переважно особистості з домінантою волі та ірраціональної духовної сутності, що є притаманним саме волюнтаризму.

Вирішення завдань побудови цілком незалежної держави та самодостатньої нації, значною мірою, залежить від наявності національно-духовних поводирів, які здатні перетворити гноблений народ із аморфної маси в націю. В історії України, в числі інших небагатьох ідейних очільників нації, таку ролю відіграв Донцов зі своєю ідеологією «вольового» націоналізму.

На сучасному етапі вирішальної боротьби за утвердження повноцінної української нації саме ідеології Д. Донцова належить стати визначальною у процесі формування національної ідентичності українців, зокрема – на засадах «вольового» націоналізму.


[1] Квіт С. М. Дмитро Донцов : ідеологічний портрет / С. М. Квіт; [вид. друге, виправлене і доповнене]. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – С. 5, 6, 8.

[2] Баган О. Джерела світоглядного націоналізму Дмитра Донцова. Передмова / О. Баган // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. – Т. 1 : Політична аналітика (1912-1918 рр.) . / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011. – С. 5.

[3] Баган О. Поміж містикою і політикою (Дмитро Донцов на тлі української політичної історії першої половини ХХ ст.) / О. Баган. – К. : УВС ім. Ю. Липи, 2008. – С. 4.

[4] Баган О. Джерела світоглядного націоналізму Дмитра Донцова. Передмова... . – С. 8, 9, 11.

[5] Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет / М. Сосновський. – Нью-Йорк-Торонто, 1974. – С. 93.

[6] Донцов Д. Модерне москвофільство / Д. Донцов // Вибрані твори : у 10 т. – Т. 2 : Культурологічна та історіософська есеїстка (1911-1939) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2012. – С. 18.

[7] Донцов Д. Модерне москвофільство… . – С. 18, 23.

[8] Там само… . – С. 30.

[9] Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет… . – С. 93.

[10] Баган О. В обороні української цивілізації. Передмова / О. Баган // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. – Т. 2 : Культурологічна та історіософська есеїстка (1911-1939) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2012. – С. 11, 12.

[11] Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет… . – С. 95.

[12] Донцов Д. Національні гермафродити / Д. Донцов // Вибрані твори : у 10 т. – Т. 2 : Культурологічна та історіософська есеїстика (1911-1939) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2012. – С. 125, 126.

[13] Донцов Д. Модерне москвофільство… . – С. 19.

[14] Донцов Д. Національні гермафродити… . – С. 124, 125.

[15] Баган О. Джерела світоглядного націоналізму Дмитра Донцова. Передмова... . – С. 11.

[16] Баган О. В обороні української цивілізації… . – С. 12, 13.

[17] Донцов Д. Сучасне політичне положення нації і наші завдання // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. – Т. 1 : Політична аналітика (1912-1918 рр.) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2011. – С. 23-32.

[18] Баган О. В обороні української цивілізації. Передмова … . – С. 6.

[19] Донцов Д. Дух Росії // Д. Донцов ; пер. з нім. В. Вишинського, І. Зимомрі. – К. : Українська видавнича спілка ім. Ю. Липи, 2011. – С. 31.

[20] Баган О. В обороні української цивілізації. Передмова … . – С. 8.

[21] Донцов Д. Дух американізму // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. – Т. 2 : Культурологічна та історіософська есеїстка (1911-1939) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2012. – С. 275.

[22] Донцов Д. Заповіт Шевченка / Д. Донцов // Визвольний Шлях. – 1974. – С. 3, 4.

[23] Баган О. Стратегія для України: через героїчну націософію до наступальної геополітики // Донцов Д. Вибрані твори : у 10 т. – Т. 5 : Політична аналітика (1921-1932 рр.) / Упоряд., післям., комент. О. Баган. – Дрогобич : ВФ «Відродження», 2013 – С. 7.

 

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн