Середа, 25 квітня 2018 16:14

Стратегія УССД. Порядок денний

Леонтій Шипілов
Леонтій Шипілов Леонтій Шипілов

Минулого, 2017 року, ми відзначали дві, доленосні для української нації, дати – 100-річчя Української Революції та 75-у річницю заснування УПА. І обидві вони органічно пов’язані між собою. Ствердження української державності в ході національно-визвольних змагань 1917-1921 років, вочевидь, змінило б ходу світової історії. І ці, майбутні звитяжці УПА, прислужилися би Державі не трагічною героїкою «лицарів абсурду», а доклалися б до поширення її сили, слави й багатства на усіх українських етнографічних теренах. І, навпаки, постання ОУН, як згодом за її ініціативи УПА, – це було, зокрема, реакцією і рефлексією на поразку Української Революції.

Знаменно, що і ми повертаємося до осмислення цих подій в часи сучасної війни за незалежність. Збройна агресія Росії проти України, окупація Криму, створення терористично-фейкових «ДНР» та «ЛНР», широкомасштабна гібрідна війна, – все це вже було, все це інструментарій з московського арсеналу років Української Революції, за допомогою якого вона була знищена.

Водночас і революційний зрив початку ХХ сторіччя, і Помаранчева революція 2004-го, і Революція Гідності були загальнонаціональними рухами, що і зумовило на відповідних етапах їх переможну ходу. Як зазначав Ярослав Стецько, «української «белюа сіне капіте» – потвори без голови, боялися від століть усі... Ніхто не знав, і сьогодні не знає, що промовлять українські степи, гори, ліси, яри... Україна мовчазна, але як промовить – валить основи всього дотеперішнього ладу. Як Хмель вчинив повстання, усувереннювалися Пруси, валилися європейські коаліції, творилися нові держави»[1].

Але на те вона і belua sine capite, що на кожному наступному етапі новопосталий правлячий клас не скористався пасіонарним сплеском нації. Не спромігся до рішучого державного будівництва, більше того, не залучив широкі верстви до такого будівництва. Не вирішив нагальні питання політичного та соціального плану. Тому і там і там після ейфорії, як наголошує психологічна наука, «наступає розчарування й дезорієнтація, які часто призводять до глибокої депресії».

На жаль, і сьогодні констатуємо ознаки такого стану. Українська політична еліта (як правлячий клас, так і опозиція, – попри всю ілюзорність такого поділу) реалізує здебільшого паліативну політику, політику реагування на зовнішні подразники, і часто-густо сама призводить до політичних конфліктів, прискорюючи власну делегітимацію в очах суспільства. Ворог грає стратегічно і системно, інспіруючи і підсилюючи наявні політичні конфлікти з метою деконструкції української державності.

Ключовими чинниками розвитку державних та політичних процесів з часу останнього Збору були:

Мафіозний режим Януковича.

Політика та стиль поведінки режиму Януковича характеризувалися антисоціальністю, антинанаціональністю та антиєвропейськістю.

Поширення, вже апробованої в Донбасі, практики управління на теренах всієї України мала на меті каналізувати усі вагомі ресурси в межах однієї родинної олігархічної групи. «Всьо буде Донбас!» – це не лише відповідна мафіозна економічна, політична чи кадрова політика, це – не в останню чергу політика гуманітарна. Денаціоналізована люмпенська маса фанатів радянського минулого, яка унаочнила себе в ОРДЛО, виникла не в 2014 році. Це наслідок багаторічної передачі центральною українською владою Донбасу та Криму на аутсорсинг місцевим антиукраїнським елітам. Коли ці еліти набрали ваги, їх російські куратори побачили в цьому можливість взяти на аутсорсинг всю Україну.

Як показав швидкісний процес становлення авторитарного режиму Януковича у 2010- початку 2014 роках, це було не складно. Тому, що ця українська держава зразка 1991 року себе вже зжила. Вона була пострадянською формально і змістовно. З формального боку – це переродженна УРСР, а із змістовного, – для більшості владоможних проголошувачів державної незалежності, сама незалежність була вимушеним кроком, зробленим під тиском зовнішніх обставин. Владу очолили місцеві адміністративні еліти, які перед тим обслуговували інтереси колонізаторів. Запропонувати іншу модель управління державою, аніж та, якої навчилися у своїх господарів, вони були не в змозі. А відтак відтворювали ті мотиваційні установки, які притаманні колоніальній адміністрації. Їх сенс у тому, що набуття владних ресурсів відкриває доступ до розкрадання матеріальних. Такі умови відновлення держави в 1991 роках зумовили спадкоємну ментальність влади – держава як засіб власного збагачення.

Кульмінація такого стану речей – в режимі Януковича. Для остаточного цементування диктатури було потрібно поширити донбасівський досвід ментальної мутації на всі українські землі, замінити співналежність до європейської цивілізації «спільним радянським минулим» та інтегруватися у російський геополітичний проект.

Перестати бути українцями.

У 1900 році Микола Міхновський констатував: «Над нами висить чорний стяг, а на йому написано: "Смерть політична, смерть національна, смерть культурна для української нації?"». До подібної межі ми наблизилися й у 2014 році.

Загальнонаціональне повстання – Революція Гідності.

Чим скінчилася Українська Революція 1917-1921 років, відомо.

Укранський пасіонарний сплеск, який тривав понад чотири роки, був загублений. Спочатку у взаємних чварах. Потім у боях з ворогами держави. Потім у взаємних чварах. А потім з цього покоління майже нікого не залишилось. По захопленню влади більшовиками, ще деякий час вибухають отаманські постання, ще існує лояльна «конструктивна» опозиція у вигляді Української комуністичної партії (боротьбистів), залучаються до співпраці із режимом М. Грушевський, В. Винниченко та інші діячі УНР, ще розвивається мистецький процес, але вже у 1921-1923 відбувається репетиція Голодомору, непоодинокими стають арешти опонентів. Далі був Великий Голод та Великий Терор.

В цьому відмінність нашого часу. Понад двадцять років, нехай і недо, але все ж державності, дали необхідний час, якого так бракувало 100 років тому.

Для зміни поколінь, для подолання радянського ментального минулого, визрівання нової свідомості нації та її поширення на все більші українські терени. Для відновлення національного егрегору, в якому держава є цінністю, а Україна – понад усе. І ця цінність стала трансцендентною, без прив’язки до партій чи політичних лідерів.

Саме ці нові покоління, з Божою поміччю, не дали знищити українську державність. Саме вони повстали, віддаючи своє життя за життя України. І як крутянські студенти своєю жертвою заклали наріжний камінь Держави тоді, так і Небесна сотня є таким каменем сьогодні. Пам’ятати завжди.

Наша Держава – це їх жертва. Зберегти Державу, зробити її великою – наш обов’язок перед Ними.

Війна за незалежність.

Росія – екзистенційний ворог України, який в усі часи заперечує право на життя української нації, сам факт існування української державності. Починаючи із погрому Києва у 1169 року суздальським князем Андрієм Боголюбським, коли за словами російського же історика Ключевського «великорос вперше вийшов на історичну арену», – це генетичний, цивілізаційний та світоглядний конфлікт, який триває майже тисячу років. Існування України – загроза існуванню Росії, існування Росії – загроза існуванню України. Лишитися має один[2].

Повалення проросійського режиму Януковича вкотре перевело війну, що велася проти України, із латентної фази, ідеологічними, інформаційними, культурними, політичними та економічними засобами, у військову.

Те, що було завжди очевидним українським націоналістам, стало зрозуміло усім.

Мета Росії – через створення фейкових «народних республік» на південно-східних теренах України і подібно до 1917 - 1919 років розчленити Україну та повалити новопосталу владу – провалилася. Фронт стабілізувався. Війна стала позиційною. Війна продовжує бути гібрідною.

Боротьба триває: на лінії фронту, в тилу та у глибокому запіллі ворога. І завершиться вона остаточним знищенням московської наволочі.

Зовнішній фактор.

Надважливі роль і значення зовнішнього чинника в українській політиці обумовлюються необхідністю виживання і забезпечення перемоги Української держави в умовах війни з Росією.

Попрані Росією гельсінкський Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва у Європі 1975 року та Будапештський меморандум 1994 року зруйнували усталену систему світової безпеки та визнання верховенства принципів міжнародного права.

Співвідношення військових потуг України та Росії навесні 2014 року – не на користь першої: зруйновані за попередніх керманичів України армія та воєнна інфраструктура проти чисельно переважаючого ворога.

Системна інформаційна війна Росії проти України на всіх доступних публічних площадках в західному світі.

Підтримка лояльних Москві західних політиків та політичних сил з метою зміни правлячих еліт в європейських країнах. Електронне втручання в останні виборчі президентські перегони в США та Франції, тощо.

За таких умов військова операція по звільненню окупованих територій (у слушний для її проведення час) має виступати наслідком комплексу проведених заходів для створення таких умов. І не в останню чергу зовнішньополітичних.

Для України життєво необхідними постали питання розірвання будь-яких форм залежності від Росії, якомога швидшої та широкої інтеграції у європейський політичний та економічний простір, структури НАТО.

Водночас це потребує від української дипломатії, усього політичного класу зусиль для утворення протиросійських коаліцій, унеможливлення її інформаційного впливу, знищення чи, принаймні підірвання, російської економіки та її військового потенціалу, усунення режиму Путіна від влади, перетворення Росії в країну-парію та її подальшу дезінтеграцію.

Розбудова держави.

Формування нової української влади в умовах постреволюційної (відносно факту повалення режиму Януковича, відносно ж інших цілей та перманентного перебування у стані «верхи не можуть – низи не хочуть», очевидно, можна говорити без приставки «пост») ситуації та війни з Росією відкрило соціальні ліфти для представників націоналістичного середовища. Ця влада не є націоналістичною, але є значно більш державницькою та патріотичною у порівнянні з усіма попередніми за роки новітньої незалежності. Перед нею стоять задачі якісної відбудови Української держави за усіма стратегічними напрямками її буття. Декомунізація, створення, фактично з нуля, боєздатного війська, здатного дати не лише бій, а й перемагати російського агресора, набуття безвізового режиму з Європейським Союзом, переформатування державного апарату під європейські стандарти, структурні зміни в економіці, – це не далеко не вичерпаний перелік успішних дій. Водночас, проблемними питаннями лишаються поширеність корупції, вплив олігархату на прийняття політичних рішень, безпекова сфера, взаємопоборення політичних еліт.

Два українці. Три гетьмани.

Після позачергових виборів народних депутатів України у жовтні 2014 року у Верховній Раді України було утворено коаліцію депутатських фракцій «Європейська Україна», до якої увійшло 302 депутати. Уперше за новітню історію української державності у Парламенті було утворено державницьку конституційну більшість, що відкривало шлях для системних та нагальних реформ. Утім, запалу єдності вистачило не надовго. Хто насьогодні входить в коаліцію, і в який спосіб часто-густо приймаються рішення, – питання риторичне.

На жаль, історія нічому не вчить.

У 2005-2006 роках, коли після перемоги Помаранчевої революції, помаранчева команда розсипалася і почала взаємопожирання, тим самим повернувши з небуття Партію регіонів та забезпечивши перемогу Януковича на президентських перегонах. Більше того, тенденції останнього часу свідчать, що взаємопоборення політичних еліт відбувається за найгіршими взірцями часів Української Революції 1917-1921 років.

Наша історія, та, яка «не читається без брому» має аналогічний прецедент майже сторічної давнини, – коли новостворене опозиційне об’єднання Український Національний Союз звинувачувало гетьманський режим в олігархічності, антинародності та антисоціальності, в тому, що він тримається виключно на зовнішній допомозі німецьких багнетів, і, звичайно, спрямований на зраду національних інтересів. Гетьманат в боргу не лишався і звинувачував опозицію в ролі більшовицьких «консервів».

І поки Директорія оголошувала мобілізацію на повалення гетьманату, більшовицькі «зелені человєчікі» скупчувалися у Курську під прикриттям чергового «українського радянського уряду». Коли по усуненню режиму Скоропадського Директорія заходилася грати в традиційну українську забаву – парламентські вибори, «ополченци» брали Харків. На всілякі протести і апеляції УНР, тогочасний Лавров, він же Чичерін, цілком по сучасному заявляв: «Ніякого війська Радянської Росії на Україні немає. Військова акція на українській території проводиться між військами Директорії і військами Українського радянського Уряду, який є цілком незалежним». Через місяць після того Директорія вже перебуватиме у Вінниці[3].

Як переконливо доводить Ярослав Стецько на прикладі Руїни, «Москва почала оперувати, як завжди, соціяльною демагогією з допомогою наших татарських людей, а з другого боку керівна соціяльна верства, що відірвалась від народу і захищала тільки соціяльні інтереси, шукала «опіки» в шляхетській Польщі або дворянській Москві... Петро потрапив Семена Палія повернути з Сибіру для соціяльного бунту проти Мазепи, а принаймні, щоб виключити підтримку народних мас для справи національної революції, точніше – для української національної війни проти Москви»[4].

Наступив час популістів. Соціальних, національних, ліберальних. Не в цьому суть. Ми маємо достатню кількість отаманш та отаманчиків, які готові зініціювати який завгодно «майдан» і очолити яку завгодно Директорію, заради власних політичних амбіцій.

Два українці, три гетьмани – це те, що знищувало державу дотепер. Це те, що є загрозою для її існування і на сьогодні.

Буремні події, що відбулися та відбуваються з часу останнього Збору ОУН, підтвердили істинність та актуальність цінностей, на яких ґрунтується Організація Українських Націоналістів.

Водночас виклики, що постали перед Україною в сучасний, драматичний період її життя, потребують і сучасного дискурсу щодо змісту української державності як єдиної оптимальної форми буття української нації загалом. Якою є державно-правна доктрина українського націоналізму в сучасних умовах? Яким має бути, словами, Дмитра Донцова, «оте своє видиво спільноти, яку хоче втілити в форму, життя, мати систему, плян, концепцію свого творива, уяву його цілости в формі і в силі»[5]?

Зважаючи на наведені фактори, ми повинні визначити стратегію Української Самостійної Соборної Держави, як інституції, спроможної не лише витримати та подолати чинники, що загрожують її існуванню, а й перейти до її розвитку й росту.

Якою має бути Українська Самостійна Соборна Держава? Такою, якою бачив її Дмитро Донцов: «Київська держава, що вийде з революції, мусить з одного боку звузити обсяг діяння держави, позбавити її тоталітарного характеру, характеру всесильної бюрократії, всесильного опікуна безправної одиниці, а з другої сторони – привернути авторитет держави в її властивих завданнях: хоронити націю назовні і охороняти повагу права всередині, караючи суворо злочин і зраду, і не допускаючи паношення всередині нації – «держави в державі», тайних мафій, тих чи інших, які вірність мафії ставлять понад вірність нації і державі, і які замість цілей патріотичних, переслідують свої тайні цілі, роблячи з себе невидимих, безвідповідальних диктаторів національної політики внутрішньої і зовнішньої, слуг ворожих нації інтернаціональних сил»[6].

Але перед тим сформулюємо три методологічних принципи, на яких ґрунтується наша стратегія.

Перше – «грядучий час – це вже не час боротьби самих армій, а цілих народів. Щоб вдержатися в цій борні й її виграти, – необхідна єдність, витривалість, працездатність і активність цілої нації»[7] (Я. Стецько).

Друге – «в революційній концепції визвольна боротьба провадиться на всіх ділянках життя, широким фронтом, різними формами, як постійно діючий і всезростаючий процес, аж до повної перемоги. Революційне змагання – це національна боротьба в площині духовости, культури, боротьба суспільно-політична й мілітарна, за повне знищення існуючого стану, його змісту й за побудову цілком нового, під кожним оглядом кращого стану, який відповідає потребам і бажанням українського народу» (С. Бандера)[8].

Третє – аналітики припускають, що ця війна може не завершитись протягом нашого покоління. Можливо. Але, як зауважував Р. Кіплінг, «нації проходять, і по них нема й сліду, та історія дає нам нагу причину цього, просту й єдину розгадку у всіх випадках: впали народи тому, що не були приготовані». То ж будьмо приготовані.

______________________________

Українська

Українська – є наслідком втілення українською нацією права на самовизначення. Інтереси української нації визначають мету та соціальне призначення держави. Суверенітет української нації є основою державного суверенітету.

Багатотисячолітня історія людства свідчить, що більш комфортної форми існування нації, аніж у власній державі, не існує. На цьому понад століття тому наголошував Міхновський: «…кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави, …тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу усестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріального гаразду».

Було потрібно дві світові війни та шістдесят років, щоб до такої думки прийшло міжнародне співтовариство. Вже в Декларації про надання незалежності колоніальним державам і народам, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 14.12.1960 року, однозначно проголошувалося, що «всі народи мають право на самовизначення; в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і здійснюють свій економічний, соціальний і культурний розвиток». Ця новела була продубльована в повному обсязі в статті 1 Міжнародного Пакту про громадянські і політичні права[9], та Міжнародного Пакту про економічні, соціальні та культурні права[10], від 16.12.1966 року.

Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН від 24.10. 1970 року проголошує одним із таких принципів рівноправність та самовизначення народів[11].

Українська нація була і є системоутворюючим елементом українського народу, вона визначає його минуле, сучасне та майбутнє. Українська нація, яка складає абсолютну більшість від чисельного складу українського народу, визначає його волю, потреби та інтереси. Саме тому право на самовизначення української нації стає, водночас, правом на самовизначення всього українського народу. Який в умовах незалежної держави формалізує себе як єдність громадян України.

Відтак, українська держава генетично постала як національна, і, водночас, народна.

Така загальновизнана позиція міжнародного права потребує свого закріплення і на національному конституційному ґрунті.

На сьогодні суб’єктний характер української нації відносно держави визначено в преамбулі Конституції України: «на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення». Водночас, Акт проголошення незалежності України однією із цілей свого прийняття вказує здійснення Декларації про державний суверенітет України[12] перший же розділ якої має дуже промовисту назву «Самовизначення української нації» та констатує, що «Українська РСР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід'ємного права на самовизначення». Наведена модель має бути використана й у майбутньому конституційному проекті з урахуванням формули «усім українським народом».

Також доцільним виглядає конституційно-правове закріплення комплексу колективних прав української нації, таких як право на вільний розвиток, самобутність, гідність, захист з боку держави тощо.

У свою чергу, принципове визнання національного характеру української державності потребує його подальшої деталізації.

У сфері національної пам’яті:

визнання тисячолітніх традицій державотворення. Обережна констатація в преамбулі діючого Основного Закону «багатовікової історії українського державотворення» має набути визначеності.

На сьогодні в правовому полі наявні два приклади такої конкретизації:

Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001 року, який передбачає можливість набуття українського громадянства особами, що народилися або постійно проживали на територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР).

Закон України «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті» від 09.04.2015 року, який визнає борцями за незалежність України у XX столітті осіб, що брали участь у визвольній боротьбі у складі таких державних утворень: Українська Народна Республіка (зокрема державні органи УНР в екзилі), Українська Держава (Гетьманат), Західноукраїнська Народна Республіка (Західна область Української Народної Республіки), Східно-Лемківська (Команчанська, Команецька) Республіка та Гуцульська Республіка, Карпатська Україна (Підкарпатська Русь), Холодноярська, Медвинська республіки, включно із «верховним органом українського народу в його революційно-визвольній боротьбі» Українською Головною Визвольною Радою.

Водночас, доцільно було б зафіксувати основоположні етапи української державності, починаючи від Київської Руси (про спадок якої в Конституції України нагадують Державний Герб України та назва національної валюти) до вже згаданих історичних типів української держави в ХХ сторіччі.

Питання викликає віднесення до цього переліку радянських моделей і, водночас, невіднесення (про) українських державних формацій, що виникали на українських етнографічних землях, але поза межами сучасного державного кордону.

В першому випадку ми можемо говорити не лише про фактичну, але й формальну фіктивність державності в даних випадках. Це не заперечує факту правонаступництва сучасною Україною УРСР. Але УРСР як суб’єкт радянської федерації була позбавлена державного суверенітету, тому випадає із загального ряду модифікацій української державності. Більше того, 22 серпня 1992 року президент Української Народної Республіки в екзилі Микола Плав'юк на урочистому засіданні Верховної Ради України склав повноваження Державного Центру УНР і проголосив Україну правонаступницею УНР. Тим самим було вирішено питання вектору державницьких традицій. Наразі треба його вирішити й на конституційному рівні.

В другому, – у випадку із Кубанською Народною Республікою та Далекосхідною Республікою, – питання на часі. Це наша історія, і наше майбутнє.

Пропагування та вивчення досвіду національного державотворення, визначних постатей та пам’ятних дат.

Підтримка зусиль та розширення можливостей Українського інституту національної пам’яті, інших державних та громадських інституцій у цій сфері; фінансове та інституційне стимулювання вивчення національного державницького спадку, увічнення пам’яті про видатні події та осіб минулого в найменуваннях установ та назвах населених пунктів тощо.

Ствердження національних традицій в практиці державного будівництва

Повернення в державно-правовий глосарій національних відповідників назв адміністративно-територіальних одиниць: земля (край), повіт тощо; історичних назв органів державної влади та посадових осіб; приведення військових статутів у відповідність до національних військових традицій в частині використання українських назв військових одиниць та військових назв, – чота, сотня, курінь, кіш тощо; чотар, хорунжий, сотник, курінний і т.д.

У сфері декомунізації та дерусифікації національного простору:

Продовження декомунізації:

Схвалення Верховною Радою Закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», що встановило заборону пропаганди  комуністичного тоталітарного режиму, відкрило шлях до очищення української землі від радянських та більшовицьких назв та символів, водночас, відкритим лишаються питання заборони існування комуністичних та прокомуністичних партій і організацій.

Нагальними завданнями є підготовка та проведення міжнародного трибуналу над злочинами комуністичного тоталітарного режиму, визнання на світовому рівні Голодомору як геноциду української нації, звернення до міжнародних судових інстанцій з позовами до Російської Федерації як правонаступника СРСР щодо виплат та компенсацій за геноцид, масові вбивства та порушення прав українського та кримсько-татарського народів.

Дерусифікація:

Російський фактор має бути знищений в Україні як явище:

зміна статті 10 Конституції України в частині наявного на сьогодні виокремлення російської мови, як такої, що дискримінує мови інших національних меншин;

приведення кількості навчальних закладів з російською мовою викладання у відповідність із кількістю навчальних закладів з українською мовою у Російській Федерації;

проведення дерусифікації на рівні топонімічних назв населених пунктів, вулиць тощо, ліквідації та заборони встановлення символів, що вихваляють російське імперське як минуле, так і сучасне, у військовій, політичній, економічній і культурній площині.

Тотальне обмеження російської присутності в інформаційному, культурному та розважальному сегменті. Агітпроп (а ми розуміємо, що все російське – це агітпроп) має щезнути. З інтернету, телевізора, радіо, кінотеатру, книжкової крамниці чи бібліотеки тощо.

В релігійній сфері:

визнання християнського ґрунту української держави та утворення єдиної помісної Церкви:

Визнання на конституційному рівні християнської основи української держави, державний захист традиційних українських церков, сприяння їх об’єднанню в Соборну Помісну Церкву. На зауваження, що такі правоположення суперечать принципу відокремлення церкви від держави, її світському характеру, можна привести приклад цілком демократичної, європейської Греції. Поруч із свободою віросповідання розділ ІІ Конституції Греції закріплює пануючу православну релігію та автокефальний статус Православної Церкви Греції.

Вирішення питання присутності Російської православної церкви та її філіалів в Україні:

Як на законодавчому, так і на рівні безпекових структур має бути забезпечено нейтралізацію, ускладнення або унеможливлення функціонування РПЦ в Україні.

В мовній та освітньо-виховній сфері:

Мовна політика:

Скасування Закону України «Про засади державної мовної політики» як дискримінаційного для української як державної мови, розробка та прийняття нового мовного законодавства, яке було спрямоване на вільний розвиток та державну підтримку української мови; створення державних інститутів, що були б покликані здійснювати контроль за дотриманням мовного законодавства. Запровадження іспиту з володіння державною мовою для набуття громадянства України; обов’язковість застосування української мови в сфері надання послуг тощо.

Освітньо-виховна політика:

Створення якісної системи шкільної, позашкільної та вищої освіти, спрямованої не лише на якісну підготовку фахівця, адаптованого до сучасного життя, але й громадянина держави з усвідомленою державницькою позицією.

Перебудова системи національно-патріотичного та військово-патріотичного виховання під потреби воюючої країни. Розвиток військових ігор «Джура», «Сокіл», як юнацької структури такої організації. Запровадження та збільшення годин предметів відповідного профілю.

_________________________

Самостійна

Самостійна – державна незалежність невідчужувана. Воля держави, що відображає національний інтерес, є вищою всередині країни. Внутрішня політика держави спрямована на розвиток наукових, економічних, творчих, військових сил української нації, захист її традиційних цінностей та суспільної моралі. Зовнішня політика є продовженням внутрішньої. Держава бере активну участь в інтеграційних об’єднаннях, в яких вона є лідером, та негує ті, які обмежують її суверенітет.

В сучасних умовах глобалізованої економіки, світових та регіональних геополітичних ігрищ державний суверенітет є річчю відносною. Усі на всіх впливають. Інша справа, що одні здебільшого впливають, а інші здебільшого відчувають на собі цей вплив. Місце України в цьому розкладі визначатиметься не конституційними реформами, а зусиллями та солідарною волею нації та її еліти. Але деякі напрямні наголосити все ж доцільно.

У сфері національної безпеки та оборони:

Оборона Держави:

Продовження системних реформ Збройних Сил України за стандартами НАТО з урахуванням досвіду українсько-російської війни. Нарощування військової присутності та розбудова ешелонованої оборони по периметру державного кордону з Росією та в зоні проведення АТО. Підготовка та стратегічне планування військових операцій по звільненню окупованих територій та нейтралізації російської військової загрози.

Оснащення Збройних Сил України новітніми засобами ураження противника та ведення бойових дій.

Розбудова системи територіальної оборони країни. Законодавче врегулювання та стимулювання з боку держави утворення українського відповідника «Спілки стрільців Литви» чи естонського «Кайцеліту» – добровольчої мілітарізованої організації територіальної оборони з державницькою ідеологією. Така організація має постати як розгалужена система підготовки до ведення активних бойових дій, контрдиверсійної та партизанської боротьби. Право на володіння зброєю для її членів.

Безпека Держави:

Розбудова, належне фінансове, організаційне та кадрове забезпечення контррозвідувальних та розвідувальних органів держави. Позбавлення Служби безпеки України невластивих для національного безпекового органу функцій. Гібридна війна має буде перенесена на територію ворога. Мають бути розроблені та запроваджені плани дестабілізації та дезінтеграції Росії. Як і плани того, «як обустроіть Росію» після її розпаду.

Тотальна блокада Криму та ОРДЛО. Кримінальне переслідування, фільтрація та ураження в правах осіб, що займалися або займаються сепаратизмом. Фізичне знешкодження осіб, винних у масових вбивствах українських громадян. Де б ці особи не перебували.

Витіснення російського, або афілійованого з російським, бізнесу з України. Політика держави має бути репресивною відносно її ворогів. Ворогів держави, а не окремо взятого високопосадовця. Бо доволі часто його «любі друзі» якраз і є ворогами держави. Бо ворог держави, це той хто помишляє її знищення, заподіяння їй ушкоджень, або банально в неї краде. Скорочення перших і других має стати «історією успіху» для СЗР, СБУ та ССО, для чого вони мають бути забезпечені всім необхідним.

Боротьба з корупцією:

Одна із ключових загроз національній державності, що підточує сили зсередини. На часі створення останнього елементу інституційної будови боротьби з корупцією – антикорупційного суду. Запровадження е-декларування дозволяє громадянському суспільству і відповідним правоохоронним органам відслідковувати доброчесність чиновництва. Наступним має бути запровадження е-декларування для всіх платників податків в Україні.

У сфері зовнішніх зносин:

Україна повинна бути активним суб’єктом міжнародної політики. Наруга Росії над міжнародним правом демонструє, що міжнародні організації існують виключно для просування своїх інтересів, а не ігри в демократію. Витіснення Росії з усіх міжнародних публічних площадок. Створення та активне використання інформації та пропагандивних заходів, спрямованих на формування у міжнародної спільноти опінії як щодо неминучості, так і необхідності розпаду Росії.

Максимальна інтеграція в НАТО. Інтеграція в Європейський Союз. Втім, не відомо, чи він переживе наступні декілька років. В умовах можливої дезінтеграції Європейського Союзу, участь в нових антиросійських міждержавних спілках. Формування та підтримка проукраїнського політичного та економічного лобі за кордоном. Розвиток партнерських стосунків із США, набуття статусу союзника поза НАТО.

Пріоритетність національних інтересів безвідносно до країни, яка на них зазіхає, будь то Польща (в царині питань національної пам’яті), Угорщина чи Румунія (стосовно статусу української мови як державної).

У соціально-економічній сфері:

Великий капітал, що працює в Україні, має бути її партнером, платити податки та створювати нові робочі місця, а не розкрадати бюджет та банкротити потужні банки. Служба фінансових розслідувань має стати дієвим механізмом соціального партнерства великого бізнесу та держави. Очевидно, одним із наслідком такого партнерства має стати зникнення олігархату як виду.

Максимально широка підтримка малого і середнього бізнесу, бо якщо держава нездатна вповні виконувати свою соціальну функцію (а під час війни це просто неможливо), треба принаймні не заважати самозайнятості населення.

______________________________

Соборна

Соборна – є державою усіх українців незалежно від місця їх замешкання. Вона об’єднує усі українські етнічні землі та захищає права українців та етносів, для яких Україна є єдиною Батьківщиною, в будь-якій точці земної кулі. Така держава сприяє політичній, релігійній та мовній консолідації української нації.

Українська соборна держава, яка об’єднує усі українські етнографічні землі, – це стратегічна мета українського націоналіста. Українська соборність має стати об’єктом відповідної як зовнішньої, так і внутрішньої функцій держави.

Світове українство:

Зовнішній відтінок передбачає захист прав та інтересів зарубіжних українців, їх консолідацію і зорієнтованість на обстоювання українських національних інтересів у світі.

Цим має визначатися підвищена дипломатична, економічна та культурна увага до етнографічних земель, які опинилися поза межами державного кордону України.

Така функціональна спрямованість держави має бути закріплена на конституційному рівні шляхом розширення статті 12 Конституції України новелою про те, що Україна дбає про задоволення національно-культурних, мовних та інших потреб українців, зокрема тих, які мешкають на територіях, які входили до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Кубанської Народної Республіки, Далекосхідної Республіки, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки.

На інституційному рівні це потребуватиме створення окремого центрального органу виконавчої влади у справах закордонних українців, яке має спрямовуватися та координуватися Міністерством закордонних справ України. На законодавчому рівні має бути визначений статус Української Всесвітньої Координаційної Ради як державно-громадської організації з особливим статусом.

Реформа виборчої системи має передбачати квоту (або окремий виборчий округ) для представництва закордонних українців у Верховній Раді України.

Унітаризм:

Всередині України соборницька функція держави передбачає здійснення комплексу заходів, спрямованих на інтеграцію української нації при збереженні регіональних самобутніх рис. В конституційній площині це передбачає вибір оптимальної моделі державного устрою.

Таким для України є унітарний устрій, але якісної переробки потребує адміністративно-територіальний поділ. Сучасний обласний поділ був зумовлений, з одного боку, економічним районування Радянського Союзу, а з іншого, – військово-політичним моментом (зокрема, західні області мають дрібний формат із кінця сорокових років ХХ століття для зручності боротьби з підпіллям ОУН і УПА).

Вихід вбачається у проведенні широкомасштабної територіальної реформи, яка мала б істотно скоротити існуючу кількість областей, зрівняти чисельність у новостворених краях, врешті-решт відродити самоврядні традиції в історичних землях (Слобожанщина, Волинь, Поділля тощо). Це дозволить перейти від існуючої змішаної моделі (наявні як виконавчі органи державної влади на місцях – місцеві державні адміністрації, так і органи місцевого самоврядування – місцеві ради) до децентралізованої (лише органи місцевого самоврядування). Краям має бути забезпечена достатньо широка бюджетна автономія, при наявності контрольних повноважень з боку центральних органів державної влади.

Перехід до пропорційної виборчої системи із відкритими крайовими списками на парламентських виборах довершує модель децентралізованого унітарного устрою та дозволяє відображати локальні інтереси на всеукраїнському, соборному рівні.

Питання окупованих територій та вирішення проблеми сепаратизму:

Після звільнення окупованих районів Донбасу, знищення терористів та їх посібників, в умовах запропонованої реформи адміністративно-територіального устрою, має бути здійснене остаточне вирішення питання Донбасу, який цілком природно поділяється між Слобожанщиною, Лівобережжям та Запоріжжям.

Подібним чином є доцільне об’єднання Галичини, Закарпаття та Північної Буковини в єдиний Карпатський край.

Крим має бути позбавлений штучно створеного статусу автономії, натомість етносам, для яких Україна є єдиною батьківщиною (кримські татари, караїми, кримчаки) має бути гарантовано право на національно-територіальну або національно-культурну автономію.

____________________________________

Держава

Держава – історія людства свідчить: нації без держави приречені. Національна держава є правовою формою буття української нації, утвореною нею для власного захисту та вільного розвитку.

У сфері державного будівництва:

Будь-яка держава є організацією політичної влади. Українська національна демократична держава є організацією політичної влади української нації, та його юридичної форми – українського народу. Телеологічне призначення держави відносно свого засновника, – виражати волю та інтереси народу, забезпечувати режим народовладдя.

Стаття 5 чинної Конституції України встановлює, що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. У свою чергу, стаття 69 Основного Закону закріплює, що народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Спробуємо розібратися на прикладі виборів вищих представницьких органів народу, наскільки існуючі форми втілюють народне волевиявлення.

Відносно виборів Президента України із двотуровою виборчою системою абсолютної більшості зауважень немає, – така виборча система дозволяє обрати легітимного (принаймні, на момент виборів) Президента України із підтримкою більше половини осіб, що здійснили своє волевиявлення. Така модель діє в Україні без суттєвих змін з часу запровадження поста Президента України у 1991 році. Звичайно ця модель не застрахована від виборчих махінацій: це ми добре бачили у 2004 році.

Коли ж ми торкаємося парламентських чи місцевих виборів, то тут зовсім інша картина. Виборчі правила змінювалися під кожні вибори. Діюча зараз змішана виборча система увібрала весь негатив як пропорційної, так і мажоритарної моделі виборів. Як наслідок, за результатами парламентських виборів 2012 року, ми вже маємо приклади політичних «тушок», одномандатні виборчі округи, де «неможливо достовірно встановити результати народного волевиявлення», та переможців виборчих перегонів в одномандатних виборчих округах із результатом ледь не у 19 відсотків голосів виборців.

Вирішенням цієї проблеми, особливо у взаємозв’язку із запропонованою реформою адміністративно-територіального поділу, є перехід до пропорційної виборчої системи із відкритими крайовими списками та прийняття Виборчого кодексу України, який має уніфікувати та узагальнити виборчі процедури. Також окремо варто зафіксувати в Конституції України моделі виборчих систем з усіх видів виборів, що має відбити бажання їх змінювати на догоду тим чи іншим політичним силам.

Друга форма здійснення влади народом – через органи державної влади. Обсяг владних повноважень та системні зв’язки поміж ними дозволяють говорити про парламентсько-президентську форму республіки. Разом із тим, в умовах закріплення статтею 6 Конституції України поділу державної влади на три гілки (законодавчу, виконавчу та судову) існування поста Президента України є своєрідним нонсенсом. Так, відповідно до статті 75 Конституції України єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України, відповідно до статті 113, Кабінет Міністрів України є вищим органом у системі органів виконавчої влади, а відповідно до статті 124 судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. До якої ж гілки влади належить Президент України?

Поширена в юридичній науці теза про те, що Президент України має повноваження в усіх гілках влади (в законодавчій – право законодавчої ініціативи, промульгації чи накладення вето на закони; у виконавчій – формування уряду, призначення на посади в органах державної влади, видання указів; в судовій – помилування, призначення на посади суддів вперше, призначення третини складу Конституційного суду України), ставить під сумнів як наявність самого поділу державної влади (оскільки у владних повноваженнях Президента України вони, навпаки, поєднуються), так і наявність механізму стримувань та противаг. Очевидно, ідея протиставлятися самому собі віддає шизофренією.

Виходом із цієї ситуації має бути перехід або до парламентської, або до президентської форми республіки. Взявши до уваги запропоновану раніше модель децентралізованої унітарної держави, найоптимальнішим буде перехід до президентської республіки із скасуванням посади прем’єр-міністра та визнання Президента України головою уряду та очільником виконавчої влади. В свою чергу, це потребуватиме переосмислення важелів взаємостримування законодавчої та виконавчої влади, позбавлення впливу Президента на судову гілку влади.

На завершення треба згадати про ще один момент, якого дуже бракує чинній Конституції України, але він поширений в державах, які не бояться свого народу: стаття 20 Конституції Федеративної Республіки Німеччина передбачає право громадян вчиняти спротив будь-кому, хто наважиться посягнути на їх демократичний лад, якщо інші засоби неможливо буде використати. Стаття 23 Конституції Чеської Республіки встановлює, що громадяни мають право чинити опір посяганням на демократичні принципи прав людини і основоположних свобод, якщо діяльність конституційних органів чи застосування правових засобів будуть в країні неможливими. Стаття 120 Конституції Греції зобов’язує громадян вчиняти спротив будь-яким спробам відмінити Конституцію насильницькими засобами. Стаття 32 Конституції Словацької Республіки проголошує, що у разі, якщо діяльність конституційних органів або застосування правових норм виявиться неможливим, кожен громадянин має право вчиняти спротив всім, хто наважиться посягнути на демократичне функціонування прав людини і основоположних свобод.

Право на повстання має бути визнане конституційним правом народу. Саме воно протягом новітньої історії було рятівним колом від замахів на українську державність.


[1]Стецько Ярослав. Дві революції / Ярослав Стецько // Український націоналізм. Антологія. Т.2 / Упор. В. Рог. – К.: УВС ім. Ю.Липи, 2011. – С.38.

[2] Шипілов Микола. 100 років Української Революції. Повторення пройденого…

[3] Див.: Шипілов Микола. 100 років Української Революції. Повторення пройденого / Микола Шипілов // Націоналістичний портал. – П'ятниця, 03 лютого 2017 14:26. – [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://ukrnationalism.com/publications/2542-100-rokiv-revoliutsii-povtorennia-proidenoho.html

[4] Стецько Ярослав. Дві революції… – С.37.

[5] Донцов Дм. Дух нашої давнини /Дм. Донцов. – Мюнхен-Монтреаль: Заходами прихильників автора, 1951. – С.173-174.

[6]Донцов Д. За яку революцію /Д. Донцов. – Торонто: Ліга визволення України, 1957. – С.55.

[7] Стецько Ярослав. Новий суспільний лад / Ярослав Стецько // Українська визвольна концепція. – Т.2. – Мюнхен: Видання ОУН, 1987. – С.130.

[8] Бандера Степан. Перспективи української революції / Степан Бандера. – Київ: Інститут національного державознавства. – 1999. – С.140.

[9]Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р. – К.: Право, 1995. – 40 с.

[10]Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р. – К.: Право, 1995. – 16 с.

[11]Декларация о принципах международного права, касающихся дружественных отношений и сотрудничества между государствами в соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций, 24 октября 1970 г. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569

[12]Декларація про державний суверенітет України: Прийнята Верховною Радою УРСР 16 липня 1990 року [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/55-12

 

Loading...

Інтерв'ю

Микола Посівнич: «Українське підпілля заміняло державні структури, не маючи своєї держави»

Чиновники, Служба безпеки України, поліція та навіть пенітенціарна служба впродовж цілого місяця допомагали дослідникам вирвати...

06-03-2018 Інтерв'ю

Націософія Олега Багана

9 лютого відзначив свій 55-річний ювілей відомий дрогобицький науковець і публіцист, керівник Науково-ідеологічного центру ім...

26-02-2018 Інтерв'ю

Коліївщина - перша національна революція у Європі

Коліївщина 1768 року - Велике Повстання козаків-гайдамаків і українського селянства чи перша національна революція у...

12-02-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн