Середа, 29 серпня 2018 13:46

Націоналізм і цивілізаційне визначення України

Олександр Сич
Олександр Сич Олександр Сич

Російська агресія проти України 2014-го і чотирьохрічне військове протистояння на сході нашої держави вчергове актуалізували теми націоналізму і цивілізаційного визначення. З одного боку початок війни наочно підтвердив концепцію Роджерса Брюбейкера про боротьбу тріади націоналізмів на постсовєтському просторі – націоналізмів російської метрополії та російської національної меншини в національних державах, що постали після розпаду СССР, проти націоналізмів цих держав. А з іншого – причиною для російської агресії став курс України на євроінтеграцію, а отже її намагання цивілізаційно визначитися поміж Європою та Євразією.

Цілком закономірно, що в умовах російсько-української війни значно активізувалися українські націоналістичні структури, які протягом ХХ століття і після проголошення незалежності України традиційно позиціонували Росію в якості її головного ворога. Їхні парамілітарні підрозділи відіграли вагому роль у стримуванні агресора на початковому етапі війни, а партійні утворення так же вагомо впливають на перебіг внутрішньополітичних процесів. А тому питання впливу націоналізму на цивілізаційне визначення України становить значний суспільний інтерес.

Зважаючи на всім відомий і до оскомини збитий принцип «немає пророка у своєму царстві», а тим більше в тому «царств» трактування націоналізму, де панує ліберальна агресія щодо нього і тотальне заперечення права на існування, в цій статті будемо переважно опиратися на маститих «пророків» іноземної науки.

Спосіб життя, національна ідентичність і цивілізація

Що ж слід розуміти під цивілізацією та під націоналізмом і як вони співвідносяться між собою? Визначаючи цивілізацію член-кореспондент НАН України Микола Михальченко розуміє під нею етнічну або етнополітичну спільність, об’єднану мовою, територією, культурою, економічним ладом, релігією, мораллю та іншими компонентами способу життя. Власне спосіб життя він вважає універсальним критерієм визначення цивілізації. Частково з ним співпадає і визначення цивілізації відомого американського дослідника Семюеля Гантінгтона: «І цивілізація, і культура стосуються способу життя народу, і цивілізація – це явно виражена культура».

Щодо націоналізму, то Ентоні Сміт, професор в галузі націоналізму та етнічності Лондонської школи економіки, якого вважають класиком досліджень феноменів нації і націоналізму, визначає його як ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності  від імені населення, яке становить реальну або потенційну націю. Доктрину націоналізму вчений окреслює такими положеннями: 1. світ поділений на нації, кожна з яких має власний характер і долю; 2. нація є джерелом будь-якої політичної влади і лояльність до нації перевищує всі інші лояльності; 3. щоб бути вільними, люди мають ідентифікуватися з певною нацією; 4. щоб бути самобутньою, кожна нація має бути автономною; 5. задля миру і справедливості на землі нації мають бути вільними і захищеними. З цих положень Ентоні Сміт виводить три основні ідеали нації: національна ідентичність, національна єдність і національна автономія.

В контексті теми цивілізаційного визначення основним із наведених ідеалів слід вважати національну ідентичність, бо саме із неї випливає національна єдність й при умові її збереження національна спільнота домагається для себе автономного (самостійного державного) існування. В свою чергу, до найголовніших рис національної ідентичності Ентоні Сміт відносить: 1. історичну територію, або рідний край; 2. спільні міфи та історичну пам’ять; 3. спільну масову, громадську культуру; 4. єдині  юридичні права та обов’язки для всіх членів; 5. спільну економіку з можливістю пересуватися у межах національної території.

Для порівняння вважаємо за доцільне навести погляд на національну ідентичність іншого відомого західного дослідника проблем нації і націоналізму – професора Лондонського університету королеви Марії, професора політичних наук Монсерат Гіббернау. Під національною ідентичністю дослідниця розуміє «колективне чуття, зіперте в належність до однієї нації і в спільність більшості атрибутів, які роблять її відмінною від інших націй». Такі атрибути вона бачить в п’яти вимірах: психологічному, культурному, територіальному, історичному і політичному. Коротко й узагальнено їх можна сформулювати як спільний емоційний зв’язок, мова, культура, історія, територія й суверенне право визначити колективну долю.

Як бачимо, в більшості характеристик бачення національної ідентичності обох британських дослідників збігається. Часткова відмінність полягає в тому, що Ентоні Сміт додатково наголошує на економічній характеристиці національної спільноти, а Монсерат Гіббернау – на психологічній. Якщо ж ці визначення порівняти із визначенням цивілізації, запропонованим Миколою Михальченком, то в очі впадає майже повна аналогія між ними.

Таким чином можна прийти до висновку, що спосіб життя, який розрізняє цивілізації між собою, є тим же, що й національна ідентичність, яка аналогічно розрізняє між собою національні спільноти. В такому разі, під цивілізаційною визначеністю слід розуміти проектовану належність нації до наднаціональної спільноти за визначеним критерієм і таким критерієм виступає національна ідентичність.

Нація етнічна та політична

Серед дослідників націй і націоналізму та в практичній політиці сьогодні присутні два відмінні трактування нації – етнічне та політичне. Свої витоки воно бере із різних шляхів формування націй у Західній та Східній Європі й відповідно започаткованого Гансом Коном протиставлення західноєвропейського розуміння націй (як політичних, громадянських) східноєвропейському (культурних, етнічних). Згідно його поглядів вже існуючі у тодішній Західній Європі централізовані держави раціонально сприяли формуванню націй, наповнюючи своїх громадян спільною для них свідомістю та уможливлюючи їх політичну і культурну інтеграцію в єдину національну спільноту. Оскільки народи Східної Європи не мали власних державних утворень, то інструментом становлення їхніх націй стала культура.

Поділ націй на етнічні та політичні був введений на поч. ХХ ст. німецьким істориком Фрідріхом Майнеке. Однак політичне трактування нації у нього не розбігалося з етнічним і співвідносилося як часткове із загальним та позначало ту частину нації, що замешкувала на території, обмеженій державними кордонами. Натомість належність до етнічної нації не залежала від них і виходила поза їх межі.

Влучно своє розрізнення між цими категоріями подала американський професор Ева Томпсон. «І справді, в англійській мові немає значної різниці між словами “нація” і “держава” та, відповідно, між словами “громадянство” та “національність”. Однак В Азії, Латинській Америці та континентальній Європі вважається, що національність пов’язана з культурними навичками та пам’яттю людини, тоді як громадянство вказує на громадянське становище (або вибір, у разі натуралізації) – належність до сукупності громадян певної політичної одиниці», – уточнює вона.

В той же час нинішнє етнічне і політичне трактування нації часто подаються як взаємозаперечні із наголосом на шкідливості використання етнічного чинника для консолідації нації. Звідси вживання з таким же негативним відтінком і терміну «етнічний націоналізм», що ввійшов в обіг в 1970-х роках і спочатку цілком нейтрально використовувався для позначення регіональних визвольних рухів. В даному разі слід погодитися із українським дослідником Василем Лісовим, який застерігає від серйозних небезпек, що виникають в результаті такого протиставлення етнічного та політичного трактуванні нації. Адже це веде до заперечення доцільності існування етнічного ядра у формуванні сучасної української нації. В той же час процес формування західноєвропейських політичних націй відбувався за обов’язкової наявності такого ядра. Бо ж різні етнічні групи, що проживали на території тої чи іншої держави, формувалися під її впливом в єдину політичну спільноту навколо і на базі тої із них, що була найчисельнішою й культурно та економічно найрозвинутішою. Василь Лісовий дуже влучно зазначає, що термін “етнічний націоналізм” у його негативному значенні використовують сьогодні в Україні тільки супротивники того, щоб українська політична нація володіла українськими культурними ознаками.

Вважаємо, що незалежно від етнічного чи політичного трактування нації її цивілізаційна визначеність здійснюється через призму національної ідентичності. По перше, незалежно від такого трактування, нація об’єктивно володіє власною ідентичністю. А, по друге, процес формування політичної нації в умовах існування державного утворення закономірно вимагає наявності етнічного ядра, на основі якого буде сформована її ідентичність. Своє визначення цивілізації М. Михальченко однаковою мірою будує на «етнічній та етнополітичній спільноті» й при цьому додатково уточнює, що навіть коли політична нація формується на поліетнічній основі, національна ідентичність існує на базі найбільшої етнічної групи.

Колоніалізм і націоналізм

Свою особливість має процес формування політичних націй, які перебувають на етапі постколоніального становлення. І цей аспект є актуальним для аналізу сучасної української дійсності. Титульна нація, яка дала назву новоутвореній державі, змушена змагатися за право сформувати таке ядро із національною меншиною, яка є представником колишньої метрополії і яка в цій боротьбі користується підтримкою своєї зовнішньої батьківщини. До того ж така національна меншина, використовуючи привілейоване становище, досягнуте в період колоніального панування своєї нації, від початків становлення національної держави законодавчо закріплює за собою значні преференції в суспільно-державному житті. Яскравим прикладом узаконення таких переваг є статус російської меншини в Україні.

Цей процес по суті також є актом цивілізаційного визначення і визначальну роль у ньому відіграє національна держава. Залежно від рівня її підтримки титульна нація в процесі формування етнічного ядра політичної нації може втратити як деякі із рис своєї ідентичності, так і позбутися її повністю. Цей результат одночасно може бути й результатом цивілізаційного визначення. Власне такий процес влучно відобразив згаданий на вступі Р. Брюбейкер у формулі «боротьби тріади націоналізмів» на постсовєтському просторі – російського «вітчизняного» націоналізму, «націоналізаційного» націоналізму країн-нащадків та націоналізму меншин нової російської діаспори.

Дуже детально механізм підкорення географічного простору й ментальності поневоленого народу у практиці європейського колоніалізму розкрив відомий американський літературний критик та основоположник теорії постколоніалізму Едвард Саїд. Завойовуючи заморські території з метою визиску їхніх ресурсів, європейські колонізатори засобами культури намагалися змінювати ментальність місцевих народів, спотворювали їхню історію, зображаючи місцевих мешканців як недолугих тубільців і виправдовуючи своє завойовництво нібито цивілізаційною місією, й навіть природне середовище перетворювали «на подобу того, що лишилося вдома». В якості одного із найяскравіших прикладів він подає Ірландію, яку врешті поглинула Британія і для англізації місцевих назв якої було навіть створене спеціальне Ірландське картографічне товариство. А тому одним із перших завдань культури опору колоніалізмові Едвард Саїд вважає «повернення, перейменування й перезаселення землі». «Відчуття землі, яку повернув її народ, також уможливило пошуки автентичности, національного коріння, природнішого за пропоноване колоніальною історією, нового пантеону героїв, мітів і релігій. А одночасно зі створенням цих націоналістичних начерків деколонізованої ідентичности завжди відбувається чи не надприродна, квазіалхімічна реконструкція тубільної мови», – пише він у своїй фундаментальній праці «Культура й імперіалізм».

У справі боротьби проти колоніалізму і повернення звільненим територіям та народам їхньої автентичності Едвард Саїд важливу роль відводить націоналізмові, хоча при цьому демонструє, що не є його симпатиком. Він вважає, що антиколоніальний рух в метрополіях та імперських територіях розпочинався саме тоді, коли ініціативу проявляли націоналісти. А вже після них естафету перебирали інтелектуали, які критично переглядали культуру метрополії, застосовуючи проти неї її ж методи, дискурси та зброю науки. «“Націоналізм” – це слово, яке все ще позначає купу недиференційованих речей, однак для мене воно досить адекватно визначає мобілізаційну силу, яка об’єднала народи зі спільною історією, релігією та мовою для опору чужій окупаційній імперії», – пише він у ній.

В той же час інший відомий дослідник культури колоніалізму Ева Томпсон зауважила, що специфічним у Європі було і є сприйняття російського колоніалізму. З уваги на те, що Росія свої завоювання здійснювала у суміжних сухопутних, а не в заморських територіях, її довго не трактували як колоніальну державу. Натомість в західній пам’яті закарбувався образ Росії-жертви – величної і географічно безмежної країни, яка має значний творчий потенціал, але яку нібито мучать постійні нещастя. А тому про неї почала формуватися думка як про країну без природних кордонів, яка просувається вперед тільки для того, щоб захистити себе і що її експансія має позитивний цивілізаційний вплив. Окрім того, реалізовуючи свої геополітичні плани у боротьбі із Заходом, царська Росія і її наступник СССР демонстрували підтримку антиколоніальним рухам проти нього. Все це в комплексі призвело до затримки із усвідомленням того факту, що колоніалізм не обмежувався експансією Заходу в Азії та Африці, а існував також і в Європі.

А тому, маючи життєвий емпіричний досвід (полька, народжена у Литві, здобула вищу освіту у Варшавському університеті і продовжила її у США), вчена, так само як і Едвард Саїд, який вивчав імперську складову творів англійських та французьких письменників, присвятила свої дослідження російській культурі і літературі як інструментам колоніалізму. Висновки обох вчених щодо механізмів колонізації підкорених народів є майже ідентичними. Такими ж ідентичними, і навіть чіткіше вираженими у праці Еви Томпсон «Трубадури імперії» є висновки про позитивну роль націоналізму у процесах деколонізації територій і народів. Зокрема, науковець у контексті аналізованої теми вказує, що необхідно розмежовувати захисний націоналізм, основою якого є захист національної ідентичності, та агресивний націоналізм, спрямований на експорт власної національної ідентичності та завоювання земель, на яких живуть Інші.

При цьому вона робить дуже влучне застереження, яке добре надається і для характеристики сучасного українського націоналізму: «Захисний націоналізм є засобом опору від зазіхань ворожих Інших на їхню ідентичність, але його дуже часто тлумачать як ксенофобію або антисоціальну поведінку. Таке тлумачення саме по собі є виявом колоніальних нахилів, оскільки воно штовхає Інших у прокрустове ложе дискурсивного простору, окресленого медіаторами, котрі представляють головні політичні потуги. У своїй праця Ева Томпсон закономірно багато уваги приділяє Україні, її колоніальній долі і постколоніальному становленню. Не виникає сумніву що наведена вище характеристика захисного націоналізму в її інтерпретації стосується також українського націоналізму.

Націоналізм і цивілізація

Класифікуючи цивілізації, Микола Михальченко розрізняє глобальний, регіональний та локальний їхні види. Очевидно, для кожного із них суть цивілізаційної визначеності нації набуває дещо відмінного значення. Визначеність щодо глобальної цивілізації – це відповідність способу життя нації тому способу життя, який характерний для цивілізації як наднаціональної спільності. А отже це означає рівень відповідності національної ідентичності тим рисам ідентичності, які характеризують глобальну ідентичність. В той же час, цивілізаційна визначеність регіональної та локальної цивілізацій, на нашу думку, зводиться до самоусвідомлення нації себе національною спільнотою, що володіє окремою національною ідентичністю. Очевидно, що й цивілізаційна визначеність локальної цивілізації щодо регіональної в більшій мірі аналогічна до визначеності регіональної цивілізації щодо глобальної. В якості прикладу останньої можна навести взаємини кримсько-татарського-татарської локальної і української регіональної цивілізацій.

Аналізуючи українську цивілізацію, Микола Михальченко характеризує її як європейську й регіональну. При цьому він відмічає її внутрішню орієнтаційну роз’єднаність між європейською та євроазійською цивілізаційною визначеністю. Однак, прогнозуючи перспективи взаємин двох сусідніх цивілізацій – української і московської, які він відповідно ідентифікує як європейську та євразійську – вчений  вказує на них як на такі, що кардинально розбігаються.

Вважаємо, що в обох вище згаданих аспектах – внутрішньополітичного становлення і захисту національної ідентичності та зовнішнього цивілізаційного позиціонування між Європою та Євразією – український націоналізм є важливим фактором і може відіграти конструктивну роль.

Його наявність і рівень структурно-організаційної та програмно-ідеологічної розвиненості є вагомим стримуючим чинником для прогресування російського націоналізму в Україні, а отже й для постколоніального становлення ідентичності української етнічної нації та її використання у якості етнічного ядра для становлення політичної нації. В брюбейкерівській концепції боротьби «тріади націоналізмів» відсутність чи слабкість українського націоналізму автоматично посилює потенціал негативного впливу російського націоналізму на цей процес. Недаремно ряд українських вчених відзначають недостатність українського націоналізму в Україні. Так співавтори монографії «Українська політична нація» з цього приводу зазначають: «Безумовно, важливим чинником, який гальмує розвиток української нації і української національно-політичної ідентичності, є брак, власне, українського націоналізму».

Аналогічно думку, але вже в контексті цивілізаційної визначеності висловлює і Микола Михальченко. Він вважає, що самоідентифікацію української регіональної цивілізації стримує не надлишок націоналізму, а його брак. При цьому науковець робить наголос на його зваженому і раціональному характері, на такому консервативному націоналізмі, який характерний для консервативних партій Європи.

Цілком логічно з цього випливає, що чим довше триватиме невизначеність щодо етнічного ядра української політичної нації, тим більше негативно це відображатиметься як на процесі її формування, так і на зовнішньому цивілізаційному позиціонуванні України. Адже розмитість ідентичності української регіональної цивілізації ускладнюватиме і її позиціонування між європейською та євроазійською глобальними цивілізаціями.

В той же час націоналізм за визначенням Ентоні Сміта в найширшому сенсі трактується як політичний рух та ідеологія, «яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розвитку». А тому обстоюючи українську національну ідентичність, український націоналізм тим самим здійснює позитивний вплив на процес цивілізаційної визначеності України.

Loading...

Інтерв'ю

Леонтій Шипілов: «Вибори в умовах війни: маємо бути у всеозброєнні»

  Понад місяць працює нова Центральна виборча комісія, обрана 20 вересня. Присягу прийняли 5 жовтня. Українська...

18-11-2018 Інтерв'ю

Forum TV. Інтерв'ю з Сергієм Кузаном

Інтерв'ю Кузана Сергія - заступника Керівника Проводу Вільні Люди, координатора Національна ініціатива "Стоп Реванш" для канадського Forum TV. 

01-11-2018 Інтерв'ю

Веб-дизайн