Перша Кримська війна відбувалася в 1853–1856 роках. Інколи її ще називають «Східною», хоч цілком можна було б назвати «Першою імперіалістичною». Оскільки тоді в поєдинку за панування на Близькому Сході і Балканах зійшлися в поєдинку одразу чотири імперії: Російська, та її противники – Британська, Французька й Османська, до котрих долучилося скромне Сардинське королівство. Звісно, попри міфи царської, а згодом радянської історії, російські війська програли на всіх театрах бойових дій: на головному – Кримському (ганебно), і на менш відомих – на Балтійському, Білому та Баренцовому морях, на Дунаї і навіть на Камчатці (врятувавшись, принаймні, від розгрому). Тобто, Європа провчила Росію і повернула її на більш-менш законне місце – в Азіопу. Прийшло ХХІ сторіччя, і, схоже, малоосвічений цар Володя І Путін напрошується на повторення погано вивченого уроку Миколи І Романова (який, до слова, до кінця війни і офіційної поразки своєї імперії не дожив).
Здавалося, все найгірше закінчилося для України. Янукович зі своїми служками пустився навтіки, регіонали змагаються в риториці, викриваючи ганебну та злочинну сутність своїх колишніх лідерів, пачками складаючи партійні квитки. Опозиція змінила обшарпані у політичних баталіях однострої на ошатні регалії влади. Проте Олімпійський вогонь в Сочі згас, і, натомість, спалахнув в очах Путіна. Як це так, щоб я та й десь програв?! Тим більше – в Україні?! Неможливо, неприйнятно!
Спочатку Путін списав Януковича, але вирішив ще раз скористатися цією «тряпкою» та «троянскім ослом», як його вже поназивали на офіційних російських телеканалах. Відтак того евакуювали в Росію (кажуть, на ракетному крейсері «Москва»), але навіть не в Москву, а всього лиш в Ростов – на – Дону (куди привезли вже на літаку, кажуть, в супроводі винищувачів, які своїм гуркотом добряче попсували нічний сон мешканців міста). Поселили не в офіційних апартаментах, а в готелі не найвищого ґатунку. Прес-конференцію організували в приміщенні, яке не пасувало б навіть для третьосортного губернатора. Поведінка і запитання журналістів були відверто не відфільтровані, як прийнято в Росії, натомість Янукович виглядав не просто жалюгідно, а немов би відспівував поганенько завчену пісеньку. Тобто, Кремль використав його в своїх цілях, при цьому публічно та демонстративно принизивши, мовляв, не забувай про своє місце, «тряпка». Його заяви, як привід мобілізувати кримчан – суцільне безглуздя, оскільки місцева ПР, як і загалом в Україні, його вже «здала», а місцеві проросійські сили його і ПР не сприймають вже давно, зокрема і через абсолютну узурпацію влади на півострові «донецькими». Однак мінімально режисована вистава в Ростові була призначена для єдиного – «легітимізації» введення російських військ в Крим.
Перебіг подальших подій загальновідомий. Озброєні військовослужбовці Росії на вулицях Сімферополя, аеропортах, біля українських військових частин. Сфальсифіковане «голосування» кримського парламенту під дулами автоматів. Маріонетковий прем’єр з кишеньковим урядом. Брехня Москви про те, що «це не я, і озброєна банда не моя», а просто в нас ведуться планові військові навчання. Нарешті, одностайне благословення російським парламентом «прохання» Путіна про застосування військ на території України. Яка ж це війна, справді. Просто така собі чи то миротворча, чи то антитерористична операція. Адже ж не стерли на порох Сімферополь, як це було з Грозним. А могли! Російська армія ж – непереможна, а її головнокомандуючий – взагалі геніальний Путін!
Яким органом користувався Путін, приймаючи рішення про початок військової операції в Криму знає хіба він сам. Проте для того, щоб зрозуміти його мотивацію та спосіб мислення, в конкретній ситуації, на диво, не потрібно бути психіатром, ані навіть психологом. Мета Путіна – не просто загарбання Криму, а збереження і навіть розширення контролю над всією Україною. Всі дії російських військ в Криму виглядають, насправді, театрально, адже той, хто хоче захопити контроль в конкретному населеному пункті чи регіоні, той його здобуває. В Росії такі можливості в Криму є. Тим більше момент обрано ідеально: в Україні відбувається процес становлення нової влади, стосовно легітимності котрої противники істерично поширюють різноманітні інсинуації. МВС деморалізоване і очікує масової чистки (люстрації), армія ще не встигла витерти холодний піт після того, як їй пощастило не бути втягненою у вуличні бої. А тут ось вам російські спецняки, загартовані бойовими діями на Північному Кавказі, ситі, екіпіровані та матеріально простимульовані. І хто ризикне з ними вступати в бойову сутичку? Не МВС та ЗСУ – це точно. Однак спецняки поводяться, немов молоденькі панянки на першій у житті дискотеці – диски ніби за поясом є, а все якось нерішуче тупцяють вулицями, себе демонструють, але й пригод поки що не шукають.
Тобто, зараз можна спостерігати дії, спрямовані не на здобуття контролю над Кримом, а на провокування нової української влади та громадськості (Правий сектор тощо) на жорстке реагування, а як результат – збройне протистояння та кровопролиття. Щоб таким чином відбулася компрометація нової влади. Всіх оцих не любих Кремлю турчинових, кличків, тягнибоків і так далі. А що ж далі? А далі, на тлі цього, з’являється єдина людина, здатна героїчно переступити через себе, податися до Москви (або скористатися телефоном) і все завершиться відновленням миру та припиненням кровопролиття. Після особистих переговорів Путіна з Тимошенко. Принаймні на засідання РНБО Турчинов Тимошенко вже запрошував. Як же ж без неї та й забезпечити національну безпеку, коли тій загрожує не хтось інший, як Путін? З яким в Юлії Володимирівни давні та приязні стосунки. Результат: Тимошенко виявляється рятівницею територіальної цілісності України і найперспективнішим кандидатом в президенти, залишаючи в тіні Кличка, Путін отримує лояльну до нього особисто владу в Україні. Фініш.
В росіян є мудра приказка: «распісалі на бумагє, да забилі про аврагі». Ось так зараз складається ситуація і для Путіна. Він прорахував все правильно, включно з тим, що не піде США чи ЄС воювати з Росією, захищаючи Україну (як не захищали і Грузію). Проблема лиш в тому, що Україна – не Грузія, і за масштабами, і, перш за все, за географічним розташуванням. Перетворення її на московську маріонетку та потенційна загроза появи російських військових баз на східних кордонах є неприйнятне для ЄС, перш за все Польщі. Неприйнятне є навіть утворення такого собі «чорноморського поясу маріонеток»: Абхазія, Крим, Придністров’я. Неприйнятні для Туреччини (члена НАТО) поява окупаційних російських військ, а слідом і запровадження репресій стосовно кримських татарів, їхніх братів за вірою. І головне – вся ця ситуація неприйнятна для США та Великобританії, які в 1994 році, разом з Росією, виступили гарантами безпеки України в обмін на відмову від ядерної зброї. Адже якщо не дотримаються вони своїх офіційних зобов’язань, тоді будь-яка країна (особливо такі специфічні режими, як от Іран, Північна Корея тощо) можуть сміливо заявляти: то вам, джентльмени, можна слова не дотримувати, зобов’язання не виконувати, а від нас ще щось вимагаєте?! А дзуськи вам! Ви повелися з тим Києвом не по-джентльменськи, отож і ми можемо поводитися так, як нам заманеться!
Тому сьогодні новий уряд повинен вимагати від гарантів безпеки України (США та Великобританії) не просто заяв, а конкретних дій на виконання взятих на себе в 1994 році зобов’язань, або публічної відмови від них та визнання власного безсилля перед Путіним з усіма подальшими наслідками. Тому сьогодні кожен український військовик повинен прийняти особисте рішення: чи він готовий при потребі до кінця виконати свою присягу перед Україною, зберегти честь та гідність і захистити Україну й українців від збройної інтервенції, а чи готовий податися на манівці державної зради, куди вже пустилися колишній президент та головнокомандувач ЗСУ Янукович, і колишній командувач ВМС України Березовський.
Навряд чи Друга Кримська війна переросте у справжні бойові дії (не зважаючи на те, що польська бронетехніка вже підтягується, про всяк випадок, до своїх кордонів з Україною). Путін програв її вже в той момент, коли прийняв рішення почати імітацію військових дій в Криму. Українські військові та прикордонники опору не вчинили (кажуть, що не піддалися на провокації, насправді тут питання боєздатності та морально-психологічного стану). Вражаючих відеозйомок кровопролиття немає (щоправда, при потребі ФСБ все влаштує, для цих «орлів» пару-трійку будинків з людьми підірвати в самій Росії – «нє вопрос», а що там про якийсь Крим казати). Але ось цей проклятий американо-європейський Захід!
Керівництво Великобританії вже оголосило про бойкот Паралімпійських ігор в Сочі. Сім країн «великої вісімки» відмовилися від проведення свого саміту, запланованого у тому ж таки Сочі (тепер там Путін зможе провести час хіба що з ручними лідерчуками Південної Осетії, Абхазії та Криму, а для колориту привезти чартером ще когось з островів Вануату чи Тувалу ). Про санкції та міжнародну обструкцію говорять. А курс рубля вже почав падати, ціна акцій «Газпрому» поповзла теж у напрямку, протилежному від гірських вершин.
Можна пороздавати пачки паспортів громадян РФ в Криму, і навіть прийняти спрощені правила «приєднання нових суб’єктів федерації». Можна ще переправити через Керченську протоку жменю бронетехніки до Криму, можна чергове «маски-шоу» провести в Сімферополі, і навіть ризикнути вивести в акваторію Чорного моря купу металобрухту під гордовитою назвою «Чорноморський флот». Все можна, що лиш тільки прийде в хворобливий мозок перестарілого кремлівського царя. Однак є нація, яка славиться своєю розважливістю та мудрістю. Китайці.
28 лютого на Всекитайських зборах народних представників було представлено законопроект про приєднання нових територій. Як зазначено у документі, прийняття до складу КНР як нового суб’єкта частини іншої держави можливо і за відсутності міжнародного договору про це, якщо у частині іншої держави проведено референдум, на якому питання про приєднання до Китаю отримає схвалення, а також є звернення до Китаю легітимних органів державної влади частини цієї держави. Практично скопійоване те, що пропонують російські законотворці в надії прихопити Крим. Мало того, китайський законотворець, депутатка Сунь Вань Хань, запропонувала ще один законопроект — про спрощення отримання громадянства Китаю для жителів Росії. І щиро заявляє: «Ці законопроекти можуть стати інструментом геополітичної затребуваності Великого Китаю».
Так що поки Путін грається у велику гру в Криму, уважні та мудрі китайці вирішили, що настав час розпочинати розширення життєвого простору коштом самої Росії. Адже ж можна і запізнитися на розподіл хоч й облізлої, проте величенької шкірки кремлівського ведмедика.