П'ятниця, 11 жовтня 2019 15:03

Формули війни та миру

Андрій Рибалко
Формули війни та миру

Сьогодні українське суспільство знову перебуває на межі розколу. Пасивна більшість хоче швидкого миру, активна меншість заявляє про неприпустимість капітуляції. Щоб оцінити сьогоднішню ситуацію, слід озирнутися в недалеке минуле.

Жоден глава Української Держави не бажав війни. Кожен хотів зупинити її. Люди, які сьогодні хочуть миру будь-якою ціною, у березні 2014 року звинувачували виконувача обов’язків президента Турчинова, що він не дав наказу стріляти в Криму. Крим анексували без збройного спротиву, бо українська влада щиро не хотіли війни і дослухалася порад міжнародних партнерів. Формула миру не спрацювала. У Кремлі ніхто не хотів не те що сідати за стіл переговорів, а й навіть брати слухавку.

І коли в Донецьку, Луганську, Харкові продовжився кримський сценарій, лише тоді Олександр Турчинов зважився на війну й оголосив про початок АТО. Тоді чекали, що АТО припиниться невдовзі після президентських виборів.

Це зараз Петро Порошенко вдягнув камуфляж «яструба війни». А от у 2014 році у своїй передвиборчій програмі він говорив про мир: «Використаю повною мірою весь свій дипломатичний хист та політичний досвід, щоб забезпечити деескалацію конфлікту, уникнути війни та зберегти мир, знайти прийнятні способи співпраці з Росією, насамперед економічної – але з урахуванням незворотності нашого європейського вибору та територіальної цілісності України».

Мало хто може пригадати, що одним із перших кроків президента Порошенка було одностороннє припинення вогню та «мирний план». Цей план передбачав амністію всім, хто складе зброю, спільне патрулювання, захист російської мови, децентралізацію влади та узгодження губернаторів.

Мирний план провалився. Тоді Порошенко обрав війну. Розпочався наступ українських військ, звільнення Слов’янська та Краматорська та багатьох інших міст. Але пряме вторгнення регулярних Збройних сил Російської Федерації призвело до військових поразок Іловайська та Дебальцево і підписання принизливих Мінських угод. Невигідність умов «Мінська-1» та «Мінська-2» компенсувалася їх ігноруванням обома сторонами. Політика Петра Порошенка звелася до імітації виконання Мінських угод в обмін на збереження санкцій проти Російської Федерації. Так ми опинилися в ситуації, коли мир для нас неприйнятний, а війна – непосильна.

Говорять, що суспільство втомилося від війни, але насправді воно втомилося від невизначеності. Від щоденних новин по телевізору, коли загиблі є, а перемог немає і фронт вже кілька років на одному місці. Якщо не виходити за межі новинного сюжету, то така війна дійсно видається безглуздою.

Володимир Зеленський – вже третій керівник держави, який розпочинає президенство зі спроби вирішити війну з Росією мирним шляхом. «Формула Штайнмаєра» – це ще не капітуляція. Це квиток для Путіна на стіл переговорів. Зеленський поставив собі за мету сісти за один стіл разом із Путіним, Меркель та Макроном. І напевно щиро вірить, що разом вони зможуть вирішити конфлікт. Одним із елементів сучасної політичної неоміфології є уповання на «міжнародних партнерів». Ми маємо гіркий досвід сліпої віри в гарантії Будапештського меморандуму. Тепер чомусь віримо, що в Нормандському форматі нам вдасться більше, ніж у Мінському. У цьому контексті пригадується давній анекдот:

Вовки зустріли собаку, оточили, і хотіли розірвати. Собака попросився не вбивати його і пообіцяв допомагати заганяти овець, по дому допомагати та інше. Вовки подумали й залишили собаку в зграї. П’ять років він їм допомагав, показував місця, полював разом з ними… Настала особливо голодна зима, полювання невдалі, вовки голодні, зневірені. Що робити? Вирішили все-таки зжерти собаку. Зжерли. Кісточки поховали. Поставили надгробок. Думають, як підписати, від кого? «Від друзів»? Так які ж вони друзі, якщо з’їли? «Від ворогів»? Так п’ять років разом пліч-о-пліч жили, полювали, ніхто ображений не був. Подумали і написали: «Від партнерів».

Український громадянин дивиться на міжнародну політику так, ніби увесь світ обертається навколо нас і російської агресії. Але російську делегацію повертають до ПАРЄ, Меркель підтримує «Північний потік-2», Макрон заявляє, що їм потрібно відновити відносини з Росією, Трамп говорить, що Зеленський має домовитися з Путіним. Ми це сприймаємо як зраду. Насправді ж західноєвропейського чи американського виборця наші проблеми хвилюють так само, як пересічного українця хвилює незалежність Каталонії чи проблеми курдів Сирії. Приблизно така ж позиція і у лідерів великих держав. Їм не вигідна наша війна і вони не жертвуватимуть своїми інтересами заради нашої перемоги.

Чи потрібно сідати за стіл переговорів? Напевно потрібно. Але перед цим суспільство і влада мають об’єднатися навколо кількох принципових тез:

– жоден з міжнародних партнерів не переймається нашими національними інтересами більше, ніж ми самі;

– війну розпочала не Україна. Єдиний спосіб швидко закінчити її з нашого боку – зробити такі поступки, які задовольнять Путіна. Підписання миру на умовах воєнного противника називається капітуляцією. Капітуляція на сході призведе до виникнення внутрішнього фронту;

– Російська Федерація сприймає існування України як самостійної держави як загрозу власній національній безпеці. Війна почалася не тому, що хтось у Кремлі переймається долею російськомовного населення. Війна почалася, бо у 2014 році Росія втратила геополітичний вплив на Україну, а Україна тоді здавалася «легкою здобиччю». Війна остаточно припиниться тільки тоді, коли або Україна, або Російська Федерація припинить існування у нинішньому вигляді. Єдине, що можна зробити зараз – припинити бойові дії. Але це не зупинить війну, а лише відкладе до наступного моменту.

Українські політики мають перестати думати про наступні вибори та почати думати про наступні покоління. Будь-які домовленості мають укладатися через призму, чи дозволить це нам виграти у протистоянні з Росією у довгостроковій перспективі.

Справжній мир можливий лише на руїнах Кремля. І це не пафосне марення, а реальність. Дійсно, ми не можемо перемогти в прямому зіткненні російську армію. Але не тільки Росія, а й Україна може вести гібридну війну. Діяльність українських спецслужб та громадських організацій має бути зосереджена на підтримці дезінтеграційних процесів у Росії. Інструментів безліч: майдани в російських містах, підтримка національних рухів і радикальних течій. Навіть невеликі удари по глиняних ногах цього Колосу рано чи пізно дадуть свій результат. Але навіть у гібридній війні слід пам’ятати про оборону. Важливо зберегти та зміцнити єдність українського суспільства через мову, спільне бачення минулого й майбутнього, культуру, інформаційний простір. І, звісно, про сильну армію.

Ми не хотіли вірити, що ця війна буде на кілька місяців. Я теж дивувався, коли у травні 2014 року мій товариш-волонтер сказав, що пора запасатися буржуйками на зиму. Потім не вірили, що вона розтягнеться на кілька років. Прийшов час зрозуміти, що наша війна на десятиліття, а можливо й на століття. Бо єдина реальна формула миру – мир на руїнах Кремля.

Loading...

Інтерв'ю

Тарас Рондзістий: «Виховання патріотів – пріоритетна українська справа»

Цього року вп’яте відзначають в Україні на державному рівні День захисника України. З цього приводу...

14-10-2019 Інтерв'ю

Боляєнь Сиресь: Досить «просити»! Наше право – вимагати!

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю ерзянського Інязора Сиреся Боляєнь із редакцією газети «Ерзянь Мастор».

30-09-2019 Інтерв'ю

Олександр Сич: «Нарікають на ворога слабкі. Сильні – стискають зуби, роблять висновки і готуються до нового бою…»

Політичні виклики часу. Ексклюзивне інтерв’ю з заступником Голови ВО «Свобода», політологом, доктором історичних наук Олександром...

27-08-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн