Вівторок, 03 грудня 2019 18:38

Завзяття

Євген Онацький
Завзяття

Сторінка з римського щоденника

VI. 1935 р.

В хвилинах упадку духа, коли мла безнадійності застилає прозорі обрії; коли сіра одноманітність днів притискає до землі найкращі пориви; коли не хочеться більше вірити і нема сили діяти; коли завзяття в душі м’якне, мовляв І. Франко, «наче мокрая глина» («Мойсей»), – я думаю про Тебе, Тоті.

Я йду під Твій пам’ятник, поміж лаври і вічно зелені дуби Пінчанської Гори, де біліють безчисленні мармурові погруддя італійських великих людей, і пильно вдивляюсь в Твою постать, Тоті, в напружені м’язи всього Твого тіла, в піднесену з виразом погорди й трохи звіриної люті Твою голову, Тоті, і – особливо – в отой обрубок ноги, що окреслив Тебе, як каліку, і визначив Тебе, як героя.

Різьбар не зробив Тебе гарним, Тоті, ні, – але він зробив Тебе сильним. Не тільки фізично, але й духовно сильним, яким Ти й був. Він схопив і втілив у камені тільки один момент Твого життя, що, певно, не міг бути гарним – момент смертного бою з ворогом, коли, замість зброї, Ти вжив костура, а костур ніколи не належав до прикмет і атрибутів краси. Але тут він став атрибутом завзяття і сили. І тому – в хвилинах упадку духа я приходжу до Тебе, Тоті, і розгортаю поволі сторінки Твого життя.

***

Коли Тоті було двадцять шість літ, поїзд відрізав йому ногу вище коліна.

З гарного сильного спортовця глумлива доля зробила одноногого каліку. В безконечних просторах світосяйного ефіру хтось вищий поклав душу Тоті на вівтар Проби і вдарив по ній важким молотом, а душа Тоті відповіла дзвоном чистого металу, благородним згуком лицарського завзяття, срібним тоном духовної величі.

Коли звичайна собі людина, замішана на простій глині, тратить ногу, вона вважає за найкраще – спинитися. Вона вважає своїм законним правом – відпочивати.

Тоті, втративши ногу, вважав за свій обов’язок – почати бігати. Відкидаючи з погордою всі оті вози для безногих, всякі оті штучні дерев’яні ноги, протези, Тоті віддався вправам їзди на велосипеді та плавання наввипередки. Вигравши срібну медаль на інтернаціональних змаганнях плавання в Тібрі, він вирушив у 1911 р. з Риму у подорож навкруги світу на велосипеді.

«Я почав студіювати народи, – писав він пізніше герцогові д’Аоста, – і мріяти про те, що Італія має бути велика й багата...»

Франція, Бельгія, Голландія, Данія, Німеччина, Швеція, Норвегія пізнали одноногого велосипедиста.

В одному місті він продавав поштові картки. В другому заробляв на життя малюванням. В третьому навчав італійської мови. І так добився на своєму велосипеді аж до полярного кола і там мусів спинитися з огляду на сніг та на лід, оселившись на деякий час поміж ескімосами в Лапландії. Звідти дістався він до Фінляндії, потім до Росії. З Петербургу поїхав до Москви... Потім до Києва. Звідти – Польща, Австрія. Але в Відні поліція наказала йому зняти трикольорову національну стрічку. Він відмовився і мусив перервати подорож. Поліція затримала і вислала його до Італії.

Але за кілька місяців він знову в подорожі – вибирається до Африки. Ось він уже в Каїрі, підпираючись костуром, питає шляху до пірамід. Проїздить Нубійську пустелю і хоче обов’язково дістатися до Конго, щоб познайомитися там із дикими карликами Ням-Ням, славнозвісними своїми отруйними стрілами і людоїдством. Але англійська влада не дозволяє йому тут подорожувати самому, без охорони – і він мусить знову вертатися до Італії.

Тим часом в Італії починаються маніфестації інтервентистів, що домагаються вступу Італії в першу велику світову війну, в надії, що тоді сповняться давні мрії італійських «соборників», і італійські землі, що ще знаходилися тоді під Австрією, з’єднаються з матірним пнем. Тоті бере найдіяльнішу участь у цих демонстраціях. Але, коли Італія дійсно вступає в війну, виявляється, що легше здоровому боягузові заховатися у запіллі, ніж каліці попасти на фронт.

Розлючений постійними відмовами, Тоті вирішує не зважати більше на бюрократичні приписи, робить собі військовий одяг і з’являється в бойовий штаб. Штабові старшини деякий час використовуютъ добровольця для передачі наказів. Тоті робить на своєму велосипеді по 80 кілометрів денно, викриває шпигунів, роздає цигарки пораненим, намагається по всіх усюдах бути потрібним і корисним. Але – його тягне в окопи.

Тоді його примушують вернутися до Риму, поки не прийде «регулярний дозвіл із міністерства».

Тоті в розпуці починає бомбардувати листами й проханнями всіх визначніших генералів, аж поки герцог д’Аоста не наважується прийняти його в свій корпус велосипедистів.

Нарешті – Тоті щасливий! Нарешті він в окопах, вірний вояк своєї Батьківщини!

Перед ним Трієст, що обов’язково має бути італійським; перед ним море, що зветься «Адрійським», але що обов’язково має бути «нашим» (марю нострум), себто італійським.

— До Трієсту, – мріє він, — увійдуть берсальери-наколесники і кіннота. Я нестиму на чолі берсальєрів дорогий наш трикольоровий прапор, і музика приграватиме марш із «Аїди...»

Бо Тоті кохається в італійській музиці. Свого часу він не пропускав ні одної оперової вистави і з далекої та високої Галереї вчився високого духовного напняття трагічних постатей італійської мелодрами.

Коли його полк піде в наступ, полкова оркестра муситиме грати марш із «Аїди».

У наступ пішли 6 серпня 1916 р. Дряпалися нагору, як навіжені. Падали, вставали, знову падали, знову вставали... Хоч і не всі! Чимала частина продовжувала лежати, щоб уже більше ніколи не встати... Тоті – попереду. Оркестра йому не приграває ніякого маршу, але не час думати про оркестру. Важке тіло на одній нозі неохоче кориться наказам духа. Тоті лається, кричить, лізе, падає, встає, тягне наперед розпачливо неслухняне тіло та змучених товаришів. Ворожа куля влучає в Тоті і він падає. Але він мусить устати, і він устає. Добивається нарешті туди, куди хоче добитися. Він – в окопах ворога. Тут уже можна й вмерти. Ранений втретє, здіймає вгору свій костур і зо сміхом шпурляє його вслід за ворогом, що вже втікає, – кидає йому вслід отой знак свого переможеного каліцтва, оту непотрібну йому більше підпору.

Коли 24 травня 1922 р. тіло Тоті перевезли до Риму, щоб поховати його поруч із Мамелі, героєм італійського відродження, його труну, вкриту національними прапорами, соціалістичні та комуністичні мешканці прицвинтарної дільниці Сан Лоренцо, розагітовані московськими агентами, що заперечували вже й тоді всяку Батьківщину, крім большевицької Москви, зустріли револьверовими пострілами. Але що могли вони вдіяти супроти того духа завзяття, що в Тоті знайшов символічне втілення?!

***

В хвилинах упадку духа я думаю про Тебе, Тоті.

Але й думаю і про тисячі наших українських незнаних завзятців, що загинули в безвісті, потонули в мільйоновій масі несвідомих «дядьків».

Бо якщо Тоті служить символом свідомого своєї мети завзяття, така його роль походить із свідомості вдячного загалу, що зберіг для потомства його ім’я і вирізьбив його постать у камені.

Але ж хіба мало й у нас було подібних завзятців, що наложили своїми головами за Батьківщину?

А хто їх знає? Хто може, на згадку про них, набратися духу й мужності для дальшого бою?

Перегортаю наші старі журнали й знаходжу у «Віснику Союзу Визволення України» прегарні і цілком призабуті – «Листи з поля битви» д-ра В. Ґериновича, листи, що в них яскраво змальовується процес виховування й у нас отого свідомого завзяття.

«Війна навчила нас не подаватися, – пише д-р В. Ґеринович. – Як не раз тяжко нам було серед тарабанного вогню, як щербилася наша залога, як зойком і смертним конанням наповнялось повітря, як ллялася тепла кровця, а ворожий огонь рвав, розривав окопи, ми не подавалися.

Як не раз ворожа сила перемогою йшла на нас, як не раз здавалося, що ось-ось паде наша позиція в руки ворога, ми боролися до останку. Кидали кріс, як не ставало набоїв, хватали гранати а як і тих не ставало, йшли на дужання руками, зубами.

Повірена позиція була в нас усе святою, а почуття обов’язку глибоко в нас вкорінилося.

Не раз ішли похвали за похвалами для нас. Вони приємно нас вражали. Але ми не для похвал сповнювали наші обов’язки. Це було щось інше, більше, могутніше, що вселилося глибше, так глибоко, що там не було місця для проминаючого виразу похвали.

Бо й не солом’яним вогнем була наша оборона, завзятість, кривавлення. Під цим оглядом ми змінилися. Ми не запалювалися й не погасали, ми горіли постійно.

І цей постійний огонь усе був нашим спасенням. Це щось таке, чого не можна описати, означити нам його годі, але чуємо його присутність у собі, його могутню силу, його невмирущість.

Часом, о, не часом, а багато разів то бувало, без хліба й води серед сльоти та спекоти, у воді й у болоті, на розжарених полудневим сонцем каміннях, серед гарячого, вбивчого для наших грудей повітря, серед грози могутньої новочасної воєнної техніки — ми таки не подавалися.

Здавалося, що удари та злидні перейшли вже границі сил наших, що голод і холод стануть паном ситуації. А таки так не сталося! Сильнішим над усе, що нам зносити доводилося, було те, що в нас горіло, що було істотою нашого організму, що вселилося в найменший атомик нашого тіла. Оцим то ми спинювали ворожий напір і не чим іншим. Оце то ставило нас нерухомим муром навпоперек дороги наших ворогів... Оцю то невмирущу силу принесемо в рідний край, коли доля дозволить нам щасливо повернутися додому...» («Вісник СВУ 4. 11. 1917 р.)

Д-р Ґеринович каже, що лише «війна навчила нас не подаватися». Отже, перед війною і в поколінні, що війни не зазнало, того завзяття було мало серед українського народу. Щоб завзяття могло розвинутися, необхідна була війна, необхідна взагалі – боротьба.

В цій боротьбі можуть бути моменти втоми, моменти видимої поразки, коли ворог тріумфує, але часто ці видимі поразки – лише моменти необхідного відпочинку, що пізніше перетворюються в перемогу, бо сили духа незмірні, і людина, що в деякі моменти видається цілковито кволою й знищеною, в інші моменти розвиває незбагненні сили, що їм ніщо не в стані протиставитися. Аби тільки людина була свідома визначеної їй та її поколінню мети!

В боротьбі за нашу державність ми повинні виховати оте свідоме своєї мети завзяття.

Дурно ми, українці, самі себе часто лаємо «м’якотілими». М’якотілість неминуча, коли нема вправи м’язів, а м’язи вправляються лише в боротьбі, в систематичному зусиллю. Два століття ми відучувалися від боротьби, тепер мусимо до неї привикати. Будемо ще не раз падати, але мусимо вставати, беручи собі за приклад не тільки італійського Тоті, але й усіх наших піонерів боротьби за українську державність, що про них так писав у віденській «Волі» в 1919 р. Осип Турянський:

«Коли їм не вдається їх дезорганізована, несистематична й імпровізована (бо все треба було починати спочатку, все треба було «імпровізувати» – Є. О.) праця, вони не тратять ні на крихітку, ні на хвилину відваги й надії і як та мурашка в байці, що кількадесят разів усе наново носила на горбок камінець, що все скочувався вниз, так і наддніпрянці (пише галичанин, – Є. О.) сто разів падають і сто разів устають. Нема слів на подив тієї просто демонічної завзятості, витривалості та жилавості, що її виявив із себе наш геройський Петлюра. Був час, коли наддніпрянці під його проводом мали всього на всього шість верст України за собою, спереду знаходилися побідоносні російські большевики, а ззаду стріляла польська артилерія. Який нарід, більше розвинений від нашого, не був би в таких страшних хвилях не стратив усякої надії й не кинув би зброї з рук? Факт, що так не сталося, свідчить не тільки про безконечно глибоку віру Петлюри в побіду української справи, але також про незвичайно життєву силу та про невмирущість душі українського народу...» («Воля», 1919, V. с. I. с. II)

Від того часу пройшло багато років. Український нарід опинився знову в найгіршій неволі. Але чи він переможений?

Свідомість спільної всім українцям мети поширилася в значно більших ніж колись масах нашого народу і та свідомість, і зв’язана з нею боротьба – виплекали в народних масах ще більше, ніж колись, завзяття.

Ми впали, але ми вже встаємо!

І якщо нам знову прийдеться впасти, ми ще десять разів устанемо, але таки до своєї мети дійдемо!

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: «Усе залежить від спільної праці і боротьби»

Публіцист та громадський діяч Віктор Рог завітав до Запоріжжя, щоб презентувати знакову книгу «Ієрархія національних...

20-11-2019 Інтерв'ю

Тарас Рондзістий: «Виховання патріотів – пріоритетна українська справа»

Цього року вп’яте відзначають в Україні на державному рівні День захисника України. З цього приводу...

14-10-2019 Інтерв'ю

Боляєнь Сиресь: Досить «просити»! Наше право – вимагати!

Пропонуємо увазі читачів інтерв’ю ерзянського Інязора Сиреся Боляєнь із редакцією газети «Ерзянь Мастор».

30-09-2019 Інтерв'ю

Веб-дизайн