Вівторок, 28 липня 2020 14:15

Вісниківство як феномен націоналізму в культурі

Олег Баган
Вісниківство як феномен націоналізму в культурі

Нещодавно голова Січеславської філії Науково-ідеологічного центру ім. Д. Донцова Максим Дорофєєв розшукав унікальне видання: журнал «Вістниківець» 1949 року, що вийшов у Мюнхені за редакцією відомого історика, культуролога, літературознавця, поета й публіциста української еміграції Романа Бжеського (1894-1982), більше знаного за своїми численними псевдонімами: «Р. Млиновецький», «Р. Задеснянський», «Р. Паклен», «Орликівець», «Характерник», «Дажбожич» тощо.

 

Хоча поліграфічна якість цього видання невисока, проте за змістом та ідеологією цей журнал означає дуже багато: він виражав велику літературно-ідейну традицію, яка двигтіла в українській культурі в міжвоєнну добу. Тепер видавці скромно зазначали, що це «неперіодичний орган групи бувших вістниківців» і ставили таку ідеологічну тезу: «Українці  –   націоналісти і українці  –  «вістниківці!», тобто стверджували, що бути націоналістом  –  значить бути вісниківцем, вісниківство мислилося як серцевина українського націоналізму. Своїми пошуками М. Дорофєєв мимоволі ще раз актуалізував проблему, яка ось уже кілька десятиліть (принаймні від 1990 р., відколи в Україні впала цензура) висить над українським літературознавством та гуманітаристикою загалом як нерозв’язана й навіть таємничо-загадкова.

Йдеться про вперте небажання більшості українських літературознавців, культурологів, істориків визнавати факт існування окремої літературної течії, інтелектуального напрямку в українській літературі і культурі, які виникли на самому початку 1920-х рр.  в еміграції та Галичині, переважно в середовищі вояків Армії УНР і Січових Стрільців, і цілковито скристалізувалася в журналі «Літературно-науковий вістник», що почав виходити від травня 1922 р. у Львові за редакцією тоді вельми популярного і впливового Дмитра Донцова (1883-1973). Згодом, у кінці 1920-х рр., це явище отримало назву «вістниківство», «вістниківці» від назви журналу. Його ідейною базою був вольовий націоналізм, світоглядною основою – філософія ірраціоналізму, моральною – традиціоналізм, естетичною характеристикою – вольовий або героїчний неоромантизм, що поєднував у собі поетикальні ознаки неоготики і неокласицизму.

Першим чітким маніфестом вісниківства можна вважати есей Д. Донцова «Поетка українського Рисорджименто: Леся Українка» («ЛНВ», 1922, №1 і 2), тема якого вказує і на первинні джерела цього явища. Тут вже є всі його головні постулати ідейні й естетичні: апеляція до традиції, культ героїки, динамізму, візіонерство, емоціоналізм, ре актуалізація настроїв Середньовіччя, своєрідна неоготика.

Вісниківство, як кожне складне суспільно-культурне явище, формувалося поступово, визрівало із живих змагань і досвіду історичного. Тож його духовно-художнім імпульсом стала творчість «незбагненної пророчиці» Лесі Українки, яку й до сьогодні в Україні тлумачать викривлено й неповно, ігноруючи її потужні ірраціоналістично-волюнтаристські архетипи творчості, переважно представляючи чи то в сентиментально-фольклорних тонах неонародництва, гіперболізуючи «Лісову пісню», чи то в тонах феміністичного анти традиціоналізму, гіперболізуючи і викривлюючи її жіночу тематику, чи то в тонах модернізму, егоцентризму й естетизму, перебільшуючи її мотиви асоціальності. Натомість «непобаченими» залишаються переважно такий очевидний націоналізм Лесі Українки, який аж двигтить у «Боярині» та «Оргії», її волюнтаризм і активізм («Адвокат Мартіян», «Касандра»), її фанатизм (ірраціоналізм) та мілітаризм в драматичній сцені «Три хвилини», яку в нас до сьогодні ніхто правильно не прочитав, оскільки чомусь головним персонажем вважається її герой з цього твору поміркований Жирондист, а не фанатичний і засліплений у своєму шаленому героїзмі Монтаньяр, як є насправді, А ще, очевидно, на формування вісниківства вплинула пізня лірика Івана Франка (зб. «Semper tiro», 1906 р. ), в якій є такі вірші, як «Конкістадори» чи «Вийшла в поле руська сила…», що яскраво виражають новий мілітаризм та волюнтаризм епохи. Через смерть цих двох геніїв української культури (відповідно, у 1913 р. і 1916 р. ) інтенція до ірраціоналізму тоді не набула завершеності. Цю інтенцію завершила наступна доба.

Напередодні 1-ї Світової Війни величезні кроки до зміцнення національної культури здійснював надзвичайно талановитий галицький літературний критик Микола Євшан (Федюшка) (1889-1919), який потенційно міг розвинутися у небуденного мислителя, культурного есеїста, публіциста. Саме цей критик дав вирішальний бій фатальному українському народництву, переступив через ідеологічні принципи позитивізму, висміяв і подолав просвітянську провінційщину, заговорив про національний ерос і силу як першооснови буття. Жертовність цього генія (безпосередня участь у війні 1914-1919 рр. як січового стрільця) і його рання смерть зупинили велику моральну справу з переродження українства в горнилі високоідейного виховання, принципового критицизму, долання комплексів малоросійства.

Наступним етапом плекання модерної національної ідеології стало видання журналу «Шляхи» (1913-1918), який організувало галицьке стрілецтво (почергово головними редакторами видання були Ростислав Заклинський, Володимир Охримович, Микола Голубець, Федь Федорців). Його провідним автором був молодий, але войовничий публіцист із Південної України, недавній соціаліст Дмитро Донцов. Виразними ознаками цього часопису стали дух традиції, інтелектуалізм-критицизм, відчуття настроїв модернізму, окциденталізм. У «Шляхах» побачили світ такі його знакові статті, як «Справа Унії», «Нарід-бастард» і «Культура розкладу», в яких були увиразнені три великі ідеї:

1) Україна цивілізаційно є втягнутою до простору Середньої Європи й інтенція Унійної Церкви є в цьому плані живодайною, рятівною, тільки через ці середньоєвропейські цивілізаційні ознаки Україна може ефективно опиратися наступові Москви;

2) найбільшою проблемою українства є його ментальна роздвоєність між Сходом і Заходом, між Росією і Польщею, і це витворює психологічний комплекс неповноцінності, який треба подолати, щоб вистояти в історії;

3) російська цивілізація і культура, які домінують на Наддніпрянщині, постійно розмивають основи української нації своїм грубим матеріалізмом, охлократизмом, соціальним рабством на ментальному рівні, тому лише духовне і культурне цілковите усамостійнення українства може стати його рятівним шляхом.

У такий спосіб Д. Донцов підійшов до періоду Національної Революції 1917-1920 рр. як кардинально спрямований публіцист, який мурував фундамент цілком іншої України: звернутої до своїх героїчних та державницьких традицій минулого (замість народницької ідеологеми про вічний «селянсько-хліборобський» інстинкт українства), з чіткою візією своєї самостійності – викличне звучання його праці «Сучасне положення нації і наші завдання» (1913) (замість народницького автономізму й тактичного лоялізму, драгоманівської теорії «малих діл»), з історіософським розумінням того, що справжній історичний поступ здійснюють еліти (Д. Донцов знав вже теорію еліт В. Парето й Ґ. Моска, філософію Ґ. Лебона про «ініціативну меншість» тощо), тому треба плекати новий український аристократизм, пізніше названий ним ідеєю «лучних людей», як сказано про це в літописах (на противагу народницькій ідеології «визволення соціальних низинних мас», яку потім успішно використали в своїй пропаганді російські большевики). Можливість реалізації цих ідей Д. Донцов, закономірно, побачив у «бонапартистському» уряді П. Скоропадського і діяльності консервативної партії Хліборобів-демократів на чолі із С. Шеметом і В. Липинським, яких він підтримав, але які виявилися ще надто непідготовленими і крихкими.

У період Національної Революції Д. Донцов пише кілька брошур вже із позицій світоглядного консерватизму: «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Міжнародне положення України і Росія» (1918), «Українська державна думка і Европа» (1918), «Мазепа і мазепинство» (1919). Головне, що відрізняло автора від більшості сучасників, це тверде державницьке мислення (на відміну від етнографічно-соціального в соціалістів та лібералів), широта бачення української визвольно-національної проблематики в контексті всієї Середньої і Східної Європи (на відміну від їхнього вузько-прагматичного і коньюнктурницького підходу), настрій наступальності й величі (на відміну від ліберально-соціалістичного домінантного пацифізму й провінційності), віра в роль войовничої, шляхетної, ідеалістичної еліти (в контрасті до їхнього принципового масовізму й класовості, які врешті привели до різних союзів із большевиками). Зрозуміло, в епіцентрі донцовського мислення завжди перебувала ідеологема «сильної і динамічної нації» (волюнтаризм), чого, за рідкими винятками, не було в жодного іншого українського публіциста та політика того часу.

Очевидно, що найвагомішим фактором становлення нового українського націоналізму була кривава війна за незалежність, яка тривала від початку 1918 р. і яка народила нове покоління українців. Не випадково Є. Маланюк назвав свою пізнішу брошуру: «Крути: Народини нового українця» (Прага, 1941 р.).

Отже, початок 1920-х рр. був періодом інтенсивного формування націоналістичної свідомості й почуттєвості насамперед серед десятків тисяч вояків Армії УНР, що опинилися на еміграції, і Січових Стрільців у Галичині. Особливо цікавими трибунами з теоретичного визрівання вольового націоналізму стали численні (до 3-ох десятків) невеличкі журнали, які видавалися в таборах для інтернованих вояків Армії УНР на території Польщі й Чехословаччини (міста Каліш, Тарнув, Ланцут,  Щепйорно). Саме в цей час і саме ці видання відкинули більшість соціалістичних та ліберальних ідеологем, в яких «варилося» українство, починаючи від 1870-1880-х рр., від ери М. Драгоманова і його однодумців. Це й був той історичний момент народження нового світовідчуття в українській нації, про який передрікав у своїх полум’яних публікаціях Дмитро Донцов ще від 1913 р. (Про це засвідчив сам Євген Коновалець – політичний лідер нового націоналістичного покоління).

У 1921 р., у Відні Д. Донцов вдав книгу «Підстави нашої політики», яку пізніше Є. Маланюк назвав «епохальною», настільки промовисто, візіонерськи, масштабно вона формулювала проблеми й завдання, які постали перед новим поколінням українців у ХХ ст. Це був, з одного боку, вичерпний аналіз причин і наслідків поразки українства у Національній Революції 1917-1920 рр., а з іншого, закличний маніфест створити живе й динамічне середовище для народження наступальних ідей, плекання бойового характеру нації, будування стратегічно важливої держави, яка стане найнадійнішим геополітичним муром Середньої Європи проти захланно-деструктивної Євразії (Росії), маніфест про «месників дужих» (Леся Українка) – упертих, завзятих, пристрасних, войовничих українців нового духу. Ця книга стала не тільки програмою з утвердження нових ідей, а й привнесла в українську культуру новий стиль політологічного самоосмислення, саморефлексії – імпульсивний, по-романтичному яскравий, образний, пройнятий настроями аристократизму, містицизму й візіонерства. Вона, справді, відкрила нову епоху, епоху, коли українська людина вперше за два століття морально-психологічного занепаду (після Полтавської катастрофи 1709 р.) подолала в своїй натурі дріб’язковість і приземленість, роздвоєність і пасивність, поступливість і тупу миролюбність, коли вона кинулася ламати стереотипи просвітянського пристосуванства і рабського малоросійства, а натомість постійно духовно стреміти до нових обріїв і завоювань, рватися до нового бою і випробувань. Головна проблема, яку безжалісно оголив Д. Донцов перед поколінням тих, що програли війну за незалежність, – це відсутність характеру в українстві. Над сталенням цього характеру запрацювали відтепер найідеальніші члени нації.

Тож, коли Д. Донцов у 1922 р., переїхавши до Львова, очолив найавторитетніший дореволюційний журнал «Літературно-науковий вістник», який ще засновували І. Франко і М. Грушевський у 1898 р., то стратегічною метою він визначив саме нову почуттєвість і нову психологію українства, цю «ірраціональну віру в історичне покликання свого народу», як висловився головний редактор у вступній статті до першого числа нововідкритого журналу під назвою «Наші цілі». Символічним було вже саме призначення Д. Донцова головним редактором ЛНВ» через волюнтаристське «так треба» голови УВО полковника Є. Коновальця, який ще від 1913 р. усвідомлював (про це залишилися спогади) виняткову ідейну роль «пристрасного таврійця» в утвердженні героїчно-наступальної ідеології нового українства і який мусив подолати опір більшості офіційних власників та членів редколегії  журналу, людей з ліберально-демократичними або й лівими поглядами.

Хоча журнал лише поволі «набирав обертів» у плані нарощення волюнтаристсько-ірраціоналістичної філософської складової через присутність у редколегії значної кількості людей чужорідного світогляду, але головні акценти вже були розставлені передусім самим Д. Донцовим. Це заклик повернути героїчний дух минулого, Середньовіччя, на противагу до пацифістських настроїв ліберальних сучасників (есеї «До старих богів!» (1922, №3) і «Криза нашої літератури» (1923, №3); це системна критика українського автономізму, поступовства, теорії «малих діл», раціоналізму-прагматизму, отого комплексу космополітично-демократичних ідей, який ми називаємо «драгоманівством» (есей «Драгоманов і ми» (1923, №3); це віра в роль сильної особистості в історії, національної еліти на противагу до демократично-соціалістичних теорій про визначальність в усьому суспільних мас (есей «Bellua sine capite» (1923, №1); це роздуми про значення національного характеру передусім, історичної сили волі, містичного візіонерства (есей «Atrofia cerebri: до психології рідного філістерства» (1923, №7); це апеляція до наскрізь романтичного, героїчного, національно-гордого, бунтарського духу Т. Шевченка у протиставленні до примиренсько-моралістських, сентиментальних, літеплих настроїв в більшій частині української літератури і культури (есеї «В мартівську річницю» (1925, №5), «Пам’яті великого вигнанця» (1926, №3); це філософська критика європейського й українського позитивізму (есей «Трагедія Франка» (1926, №6); це осмислення й прокляття фатального українського малоросійства (есеї «Шатость малоросійская» (1927, №3) і «1914-1924: У десяту річницю пробудження української нації» (1924, №7-8); це тлумачення того, що таке безкомпромісна, засліплена й візіонерська боротьба за Ідею і Батьківщину (есеї «Агонія одної доктрини» (1924, №1), «В. Лєнін» (1924, № 3-4); це нове утвердження націоналізму як форми колективної містики, як звитяги оптимістичного, романтичного духу над обставинами й умовностями (есеї «Патріотизм» і націоналізм» (1927, №9), «Що таке націоналізм? (ж. «Державна нація, 1927, №1), «Keep smiles!» (Усміхнись) (ж. »Смолоскип», 1927, №2); це концепція орієнтації української культури на окциденталізм, трактування України як органічної частини Окциденту, значущої периферії Середньої Європи, яка протистоїть розкладовим впливам інертного Сходу (Московії-Євразії) (есеї «Крок вперед» (1926, №10), «Росія чи Европа?» (1929, №1) та ін.

Авторитет оновленого «ЛНВ» зростав дуже швидко, тому вже до 1925 р. ми спостерігаємо перехід до журналу низки молодих талантів, які ще в таборовий період (1921-1923 рр.) оновили настрої та інтенції української літератури: О. Бабія, Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Лятуринської, О. Стефановича, Н. Лівицької-Холодної та ін. Що цікаво, в нашому літературознавстві ліберальницького спрямування з’явився цілий неправдивий міф про нібито «страшний конфлікт» ідейно-ціннісного змісту між Д. Донцовим і Є. Маланюком як найяскравішою постаттю нового покоління. Головний теоретик цього міфу – львівський науковець Микола Крупач, одержимий просто маніякальною ненавистю до Д.Донцова (див., наприклад, його студію: Крупач М. Дмитро Донцов і Євген Маланюк: перше полемічне перехрестя // Вісниківство: літературна традиція та ідеї. – Дрогобич, 2009. – С. 49-58). Тези з цієї студії повторюються автором систематично на різні лади десятки років, але ніхто ще так і не довідався за весь цей час, яким було «друге полемічне перехрестя» між ними. Ідеться про полеміку у 1923 р. між Є. Маланюком і у статті «Pro domo sua» і Д. Донцовим у статті «Про «молодих», ширше – між журналами «Веселка» (Каліш) і «ЛНВ» (Львів), яка насправді була дуже нормальним філософсько-естетичним з’ясуванням засад, за якими має розвиватися національна література. Внаслідок цієї полеміки, яку М. Крупач і його послідовники представляють як «непримиренний конфлікт ідей і особистостей», Є. Маланюк перейшов на постійну співпрацю із «ЛНВ» до його закриття в 1939 р., він став головним виразником націоналізму в літературі в дусі ідей Д. Донцова, тобто вольового націоналізму, він ціле своє життя і до самої смерті щиро спілкувався і листувався з Д. Донцовим (сотні цих листів зберігаються у двох архівах Д. Донцова у Варшаві й Торонто й опрацьовані, частково описані львівською дослідницею Галиною Сварник), у 1953 р. Є. Маланюк написав чудовий, наскрізь пройнятий симпатією й пошаною есей «Дмитро Донцов» («Вісник», Нью-Йорк), який не раз передруковувався в Україні, у творчості Є. Маланюка і Д. Донцова є безліч філософських, культурологічних, естетичних, літературно-тематичних перегуків і типологічних подібностей у трактуваннях різноманітних проблем національного буття і культури. Однак всі ті, хто роздмухує міф про «непримиренний конфлікт» між Є. Маланюком і Д. Донцовим, цього всього чомусь «не помічають» і не інтерпретують, мабуть, із почуття власної «великої наукової об’єктивності».

Інакше кажучи, есеїстичні виступи Д. Донцова протягом 1922-1923 рр., коли вийшли його «Поетка українського Рисорджименто», «Криза нашої літератури», «Драгоманов і ми», «Про «молодих», були новаторськими,  переломними для української літератури, саме в них був сформульований естетичний код вісниківства, вісникіського неоромантизму, який ми частково описали вище. Згодом Д. Донцов розширив параметри свого трактування художньої літератури, наповнив свою есеїстику оригінальними інтерпретаціями, теоретичними принципами, наблизившись світоглядно до ідей знаменитої літературознавчої духовно-історичної (культурно-філософської) школи (В. Дильтай, Г. Корф, Г. Шерер, Ф. Ґундольф, Р. Унґер та ін.), яка пояснювала літературу через пізнання «духу епохи», через схоплення підсвідомих імпульсів її, через тлумачення ментально-етнічної своєрідності художнього тощо. Тут вартує уточнити, що теоретичні ідеї культурно-філософської школи вважаються «золотим фондом» світової естетичної думки, тож участь українських культурників в її розпрацюванні є нашим вартісним набутком і гордістю, які підносять Д. Донцова як проникливого естета. В руслі цих ідей він написав такі блискучі есеї про літературу, які стали класикою української естетичної думки, як «Українсько-совєтські псевдоморфози» («ЛНВ», 1925, №4), «Поет твердої душі: Василь Стефаник» («ЛНВ»,1927, №2), «Марко Черемшина» («ЛНВ», 1927, №7), «Криве дзеркало нашої літератури» («ЛНВ»,1929, №10), «Естетика декадансу» («ЛНВ», 1930, №9 і 10), «Наше літературне гето» («ЛНВ», 1932, №1), «L’art pour l’art» чи як стимул життя?» (1936), «Трагічні оптимісти» (1936). Два останні есеї вже були написані для збірки «Наша доба і література» (Львів, 1936), яка згрупувала вибрану есеїстку Д. Донцова і була завершеним маніфестом естетики вольового неоромантизму.

Отже, естетика вольового неоромантизму ґрунтувалася на таких засадах: ідеалізм та ірраціоналізм –  у філософії, містицизм та інтуїтивізм  –  у духовній сфері, героїчний традиціоналізм  –  у моралі, окциденталізм та аристократизм (елітаризм)  –  у культурології,  неокласицизм і неоготика  –  у художньому стилі; його історична позиція: відкидання філософії позитивізму (прогресизму) і матеріалізму, заперечення атеїзму і практицизму як форм соціальної свідомості, викриття спекулятивності ідей космополітизму та технократизму-утилітаризму, заперечення естетики авангардизму як форми моральної, духовної, естетичної деструкції соціуму. Це був український варіант реалізації правої суспільно-політичної ідеології, яка тоді перемагала в більшості країн Європи.

Вплив ідей Д. Донцова й «ЛНВ» у цей час відображає й потужна тенденція в галицькій та емігрантській журналістиці. Так, до кінця 1920-х рр. виникли наступні журнали, які явно наслідували концептуалістику «ЛНВ»: «Смолоскипи», «Студентський шлях», «Дажбог», «Обрії», «Напередодні» (Львів), «Самостійна думка» (Чернівці), «Студентський вістник», «Державна нація», «Пробоєм» (Прага, останній журнал був заснований ОУН спеціально для закарпатської молоді, редагувався С. Росохою, але домінували в ньому «вістниківці», щоб утримати високий ідейний і художній рівень відання). Тобто Д. Донцов створив цілий напрям в інтелектуальному житті нації, який сьогодні вперто не хоче побачити і виокремити українська наука, зашорена лібералі стичними ідеологічними упередженнями. У 1932 р. через різноманітні атаки на «ЛНВ» з боку лібералів і лівих Д. Донцов вимушений був припинити видання і започаткувати новий проект: журнал «Вістник», який в основному зберіг автуру і продовжив ідейну лінію «ЛНВ». Журнал позбувся певних нюансів у своєму змісті, різних форм «ритуального патріотизму», звільнився від зайвої обережності, водночас він набув більшої бойовитості, виструнченості, прозахідності в культурологічному сенсі.

До кінця 1920-х рр. цю теоретичну інтенцію Д. Донцова підтримали есеїсти й критики нового покоління, які концептуально й різнопланово увиразнили естетичну програму нового напрямку в українській літературі: Є. Маланюк, Ю. Липа, М. Шлемкевич, Р. Бжеський, Л. Мосендз, О.Грицай, М.Мухин (Гридень), Л.Луців, Р.Єндик, а згодом О. Ольжич, О. Теліга, Ю. Клен, Н. Ґеркен-Русова, М. Гоца, Б. Кравців і такий оригінальний філософ культури, як Юліян Вассиян (1894-1953), головний ідеолог ОУН, який хоча не друкувався на сторінках «ЛНВ», але був абсолютно суголосним автором до вісниківства, що яскраво видно в його головних статтях: «До головних засад націоналізму», «Простір між Візантією і Москвою», «Степовий сфінкс» тощо. У 1935 р. Ю. Липа підсумував свою теорію «динамічного прекрасного» книгою «Бій за українську літературу» (Варшава), а в 1938 р. побачила світ книга глибокої есеїстики в дусі вісниківства Дарії Віконської (Кароліни Малицької-Федорович) «За силу і перемогу» (Львів). Разом із книгою «Наша доба і література» Д. Донцова вони склали своєрідну «ідеологічну трійцю» вольового неоромантизму в українській культурі.

Олег Ольжич (1907-1944), який окрім своєї художньої творчості, виконував організаційні функції в ОУН як керівник її відділу культури, часто переводив головні естетичні й культурологічні ідеї Д. Донцова у площину програмності. Це чудово ілюструють його статті «Войовнича неокласика» (1933), «Сучасна українська поезія» (1936), «До проблеми культурної ділянки» (1935), «Облога культури» (1936), «Українська культура» (1942), «В авангарді героїчної доби: До проблеми націоналістичної культури» (1938), «Українська історична свідомість» (дві останні видані окремими брошурами).

Юрій Косач, який через «буйність» власної натури, схильність змінювати ідейні позиції, мав непрості стосунки із середовищем вісниківців, часто пробував бунтувати й конфліктувати з Д. Донцовим і лінією «ЛНВ»-«Вістника», все ж до початку 1940-х рр. залишався в естетико-теоретичних рамках націоналізму й неоромантизму, тобто вісниківства як стратегії. Про це свідчить його збірка есеїстики «На варті нації» (Париж, 1935), в якій зроблено огляд всіх етапів історичного розвитку української культурної свідомості від Середньовіччя до сучасності і яка цікава тим, що дає критичну ретроспективу української літератури і національної свідомості в дусі вісниківства, в дусі Д. Донцова; це показує, що критику Д. Донцова тоді широко прийняли всі праві українці, що він не був «сумним винятком», «руйнатором набутого», як це часто тлумачить сучасна українська лібералізована наука. Ось уривок із «Закінчення» цієї книги: «Українське слово сповнятиме те, що сповняло впродовж грізних століть українського минулого. Воно, як потужний маяк, стояло над чорними водами лихоліть, воно, як світлий від своїх лицарських лат княжий гридень, повнило варту при нації. Брязком харалужної дружинної пісні супроводило походи Святослава Завойовника і Ярослава Мудрого, ватрою натхнення вибухало в добу українського Ренесансу; промовляло аскезою Вишенського і мудрістю Рогатинця, виростало монументальністю київського класицизму Могилянської Академії, гриміло сурмами козацьких літописів, розцвітало килимом бурлескної поезії вісімнадцятого віку, огневіло вироками Шевченка, Куліша, Франка й Лесі Українки» (Косач Ю. На варті нації./ Упоряд., передм. Р. Радишевського. – К. ; 2017, 464 с.). Якщо в цій цитаті вилучити посилання на ім’я Ю. Косача, то цілком можна подумати, що це якесь продовження з есеїв Д. Донцова «Поетка українського Рисорджименто» чи «Криза нашої літератури», хоча ці автори у 1935 р. офіційно вже були у конфронтації. У чому ж справа? А в тому, що в тих параметрах філософського ірраціоналізму, політичного націоналізму, культурологічного традиціоналізму, естетичного неоромантизму й героїзму, морального волюнтаризму, які вибудував Д. Донцов у 1921-1923 рр., перебували всі культурники і письменники правого спрямування і навіть особистий конфлікт із батьком вольового націоналізму не уможливлював їхній вихід поза ці ідеологічно-світоглядні межі. Так було із Ю. Липою, із А. Крижанівським, із М. Шлемкевичем, із О. Бабієм, із Ю. Косачем та ін. Вони могли бунтувати проти надмірного «менторства» Д. Донцова, як Ю. Липа і О. Бабій, могли засновувати альтернативні до «Літературно-наукового вістника» журнали, як А. Крижанівський, який у 1930-і рр., очевидно, за кошти польських спецслужб, заснував у Варшаві журнал «Ми» і почав громити «ЛНВ» на всі боки, могли створювати «ще націоналістичніші» і «ще правіші» партії, як М. Шлемкевич разом із Дмитром Палієвим створили у 1933 р. фашистський Фронт національної єдности (ФНЄ) і теж завзято громили «ЛНВ», могли загравати із Церквою і її доктриною, як Ю. Липа, який у кінці 1930-х рр. друкувався в греко-католицьких виданнях і писав дуже релігійні вірші, які неможливо читати через їхню штучність, могли вдавати із себе «консервативних лібералів» як Ю. Косач, коли паплюжив вісниківство і націоналізм загалом у 1940-і рр., але вирватися із рамок Донцовської філософії ірраціоналізму-волюнтаризму, доки вони себе називали правими і націоналістами, не могли. Тому часто творчість головних бунтарів, коли вони прагнули витворити щось альтернативне до теоретичних концепцій Д. Донцова, виглядала блідо і несмачно, як книжка «Українська доба» (1936) Ю. Липи чи расистсько-тоталітаристські візії М. Шлемкевича кінця 1930-х рр., чи пасквільна брошура А. Крижанівського «Донцовщина» (1938), в якій Д. Донцов вже виступав «жидо-масоном» і за яку вже платили А. Крижанівському, очевидно, совєти. Саме всі ці факти, часто перекручені і спотворені у сутностях, дають сьогодні підстави чисельним українським науковцям із лібералістичного табору по-всілякому виставляти Д. Донцова «ворогом талантів», «ретроградом», «конфліктним і дуже противним редактором» etc. і цілком неправильно представляти ситуацію в тодішній культурі: було якраз навпаки  –  це Д. Донцов цементував націоналістичне спрямування культури, а «бунтівники» переважно реалізовували своє «еґо», хто як і хто чим.

Ці приклади показують, що вісниківство, тобто теорія вольового націоналізму на ґрунті естетики й культури, так, як вона була оформлена й реалізована на сторінках журналів «Літературно-науковий вістник» (1922-1932) і «Вістник» (1933-1939), була явищем правдивим і досконалим. Тому всі антиукраїнські сили тієї доби і пізніших періодів – польські шовіністи, московські імперіалісти й комуністи, різноманітні  українські ліві, засліплені своїми доктринами середовища, ліберали-космополіти й антинаціоналісти постмодерної доби – так ненавиділи і так завзято боролися із ідеєю вісниківства, усіляко перекручували її сутність, паплюжили й оббріхували.

Як не дивно, але після 1945 р. групі доволі політично та громадянськи кволих,  різноспрямованих людей із середовища української еміграції вдалося нанести по вісниківству страшніший удар, аніж удари польських і совєтських спецслужб у 1930-і рр. Йдеться про період існування протягом 1945-1948 рр. в таборах Ді-Пі на території Західної Німеччини т.зв. Мистецького українського руху (МУРу), письменницької організації, яку формально очолював знаменитий письменник У. Самчук, який на той час змінив свої ідейні позиції, але стратегію якої великою мірою визначали совєтський шпигун і диверсант Віктор Петров (літературне псевдо – Домонтович), блискучий мовознавець із Харкова Юрій Шевельов (літературні псевдоніми – Шерех і Шевчук), біографія якого містить низку загадкових «білих плям» (а, може, й чорних), сумбурний Ю. Косач, який стрімко еволюціонував тоді через екзистенціалізм та авангардизм вліво, до комунізму, Ігор Костецький (Мерзляков), який прославився в діаспорі не тільки своєю любов’ю до авангардизму, але й своїми деструктивними діями в культурі та загадковим походженням коштів на його проекти, Іван Багряний, який виявив дивовижну світоглядну невпорядкованість і мріяв про соціалістичну Україну. Ці люди в основному на шпальтах нового журналу «Арка» (Мюнхен) взялися «переосмислювати» вісниківство, а паралельно  –  неокласицизм та всі інші аристократичні та високоестетичні явища української культури, насправді – викривлювати його ідеї, затемнювати його значення і впливи, підважувати його здобутки і художні відкриття. Головною їхньою метою було вичленувати дух націоналізму із літературної історії вісниківства. Для цього була придумана «геніальна» схема: вигадано неіснуючу насправді «Празьку школу» в літературі (творчість Є. Маланюка, Ю. Липи, Л. Мосендза, О. Стефановича, О. Ольжича та ін.) і відокремлено її від історії журналів «ЛНВ» і «Вістник» за редакцією Д. Донцова. Нібито незначний нюанс: мовляв, ми ж не заперечуємо таланту цих великих письменників, ми тільки вважаємо, що страшний, демонічний націоналізм Д. Донцова не допомагав їм відбутися як авторам, а лише шкодив. Все геніальне насправді завжди дуже просте!

Вважається, що поняття «Празька школа» придумав мимовільно (він, очевидно, й не сподівався, що такий примітивний загальник так успішно влізе в науку) неглибокий діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко (1905-1987). Поширилося воно в діаспорній науці вже тільки у 1960-1980-і рр., чому великою мірою посприяв впливовий ліберальний журнал «Сучасність», який видавався у Мюнхені від 1961 р. (перший редактор –  Іван Кошелівець) і який послідовно боровся із традицією націоналізму в українській культурі. У 1991 рр. це неправдиве означення літературного явища, цілої епохи перекочувало в усю науку України. Відтак фальшиву тезу про нібито відірваність творчості названих письменників-вісниківців (умовних «пражан») від ідей Д. Донцова сьогодні масово тиражують десятки українських літературознавців. Для ліберально зорієнтованих науковців таке безсенсове поняття, як «Празька школа» є вельми сприйнятливим, оскільки звільняє від потреби вглиблюватися в історію цього літературного явища, пояснювати, як формувався український правий і націоналістичний національний світогляд, також воно відповідає показній ліберальній засада про «абсолютну незалежність мистецтва від будь-якої ідеї» (яка в суті є фальшивою, бо кожен великий митець неодмінно виражає якусь велику світоглядну ідею просто через об’єктивну філософічність свого потужного мислення!), яка насправді допомагає лише ліберальницькій ідеології створювати ціннісний хаос в кожному суспільстві, який і є правдивою її метою, оскільки лібералізм прямує до «ідеального», на його переконання, суспільства противаг, різних центрів впливу. А ще більшість літературознавців зберігають переконаність від совєтського досвіду про загрозу кожної ідеології, тому «бути безтурботним безідейним вченим»  –  це значить бути «правильним вченим».

Цікаво, що справді об’єктивні літературознавчі дослідження української діаспори, наприклад, солідна книга відомого науковця і публіциста Романа Олійника-Рахманного (1918-2002), дійсного члена НТШ і УВАН, члена Спілки славістів Канади тощо, «Літературно-ідеологічні напрямки в Західній Україні: 1919 – 1939» (перевидання: К., 1999), в якій немає й згадки про міфічну «Празьку школу», а є тільки послідовне використання понять «вісниківці», «вісниківство», чомусь не беруться до уваги в Україні. А якраз там ми подибуємо вельми об’єктивну картину літературного життя міжвоєнної доби.

Вартує зазначити, що літературна і культурологічна творчість вісниківців вельми вплинула на загальне націоналістичне мислення цілого покоління. Це виразно видно у творчості поетів-упівців (М. Боєслав, М. Кушнір, І. Хміль та ін.), загалом у стилістиці пропагандивної роботи ОУН-УПА, яка була наснажена величними ідеями історичного героїзму, потужною емотивністю, яскравою образністю.

Коли Роман Бжеський взявся відновлювати традицію вісниківства у 1949 році на еміграції, засновуючи журнал «Вістниківець», то він явно реагував на підступні нападки, які йшли на вісниківців і на їхню ідею від нового ліберально-прогресистського табору МУРу. Тому й звучали такі бойові акценти в його закликах створити нове об’єднання. Нам не відомі причини, чому до журналу не долучився Д. Донцов, інші вісниківці, чому це видання так швидко припинилося. Можемо висловити лише здогад, що головними причинами були нестійкість ситуації на еміграції (якраз тоді відбувалася масова міграція українців із країн Західної Європи до Америки) та складні долі багатьох вісниківців (померли Ю. Клен (1947), Л. Мосендз (1948), А. Гарасевич (1948), вже не жили О. Ольжич і О. Теліга, в різних краях опинилися решта).

Р. Бжеський спробував об’єднати зусилля кількох публіцистів, які виступили під різними псевдонімами і криптонімами (П. Гуляницький, П. Гірченюк, З. Рундієнко, Р. Шаровольський, О. Брилко, Г. Тараненко, М. Лівобережець (можливо, це сам Р. Бжеський), П. Ч-єць, Гедзь, Д. М., ххх, Spectator. В номері були вміщені дві статті самого Д. Донцова із паризького журналу «Український націоналіст»: «Бити на сполох!» і «Шельменко національним героєм». У вступі «Від редакції і видавництва» Р. Бжеський  писав: «Виступаємо з вільною українською націоналістичною думкою, якої нікому не віддамо на услуги, навіть за ціну люксусового оформлення, і шукаємо читача, який читає не для самої розваги та згоден помучити зір для того, щоб сприйняти узасаднене, продумане слово, незалежний погляд і найголовнійше – справді українську правду.

Ми назвали цей неперіодичний орган української націоналістичної думки «Вістниківець», хоча можна було б правильнійше назвати «Український націоналіст», щоб тим підкреслити свій намір стояти на сторожі тих ідей, та ідеалів, яким служив справжній «Літ. Наук. Вістник» редагований Д. Донцовим, та видаваний ним «Вістник».

Цей орган не є продовженням тих журналів, хоча в ньому працюють майже виключно бувші співробітники «Л.Н.В.» та «Вістника», деякі обзиваються вперше, по майже дев’ятилітній мовчанці, бо в редагуванні його не може брати участи відомий нам своєю довголітньою корисною діяльністю, редактор Донцов.

Ми свідомі того, що ні скопійована обкладка, ні назва, ні оформлення не рішають про зміст і звертаємося до читача здібного думати, який шукає узасадненої думки, аргументу, а не порожньої фрази.

На початку ми, в першу чергу з причин матеріяльних, змушені були відмовитися від літературної частини, яку сподіваємося, оскільки, читачі підтримають нас, завести.

Наше бажання: продовжувати перервану війною, новою окупацією і новою еміграцією працю «Вістника» і служити так, як він служив, твердо і безкомпромісово українській нації і правді».

Головні акценти цього числа, справді, вісниківські за духом: уважна критика власного українського холуйства, викривання хитрощів лібералізму західного і українського, антимосковська постава, апеляція до героїзму як духовно-моральної субстанції людини. Про це свідчать і «Гасла «вістниківців»  –  окрема рубрика з таким змістом:

«НОВУ ЕПОХУ ТВОРИТЬ ЛИШЕ ТОЙ, ХТО СТОЇТЬ В ОТВЕРТІЙ БОРОТЬБІ ЗІ СВОЇМ ЧАСОМ, ХТО ЗМАГАЄТЬСЯ ЗА ЗДІЙСНЕННЯ МАЙБУТНЬОГО ПРОТИ ДІЙСНОСТИ»

/Донцов «Проблєма поколінь «1928 р/

« ПОЛІТИКАНСТВО І НЕЩИРІСТЬ НЕГІДНІ НАЦІОНАЛІСТА»

/Донцов, Там же /

«ВІД ДОЛІ УКРАЇНИ…  ЗАЛЕЖИТЬ ПЕРЕМОГА ОДНОГО З ОБОХ ПРИНЦИПІВ НА КОНТИНЕНТІ : ЕВРОПЕЙСЬКОГО ЧИ МОСКОВСЬКОГО».

« УКРАЇНА ВСЕ БУЛА…  ЕВРОПА «

/Донцов, «Підстави нашої політики /

«БОРОТЬБА З РОСІЄЮ Є НАШИМ КОЛЄКТИВНИМ ІДЕАЛОМ»

/Донцов, «Підстави нашої політики/

Цікавинкою номера була коротка публікація про недавно померлого Л. Мосендза та уривки із його листів до професора Р. Гармаша, тобто Р. Бжеського, апеляція до традиції «ЛНВ»-«Вістника» в особі одного з її найбільших талантів.

Отже, зроблений нами нарис про історію та феномен вісниківства, сподіваємося, дає всі можливості зрозуміти важливість цього явища в українській історії та культурі, принциповість введення поняття й терміну «вісниківство» в сьогоднішню українську науку, актуальність цієї проблеми для теперішнього націоналістичного руху та його ідеології.

 

 

Loading...

Інтерв'ю

Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні...

03-06-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Влада бачить загрозу для себе серед проукраїнського середовища, в українській пісні, культурі та мові»

– Минув рік після перемоги Володимира Зеленського на виборах. Одне з побоювань часів виборчих перегонів...

02-06-2020 Інтерв'ю

Олександр Добровольський: «Нам треба донести не просто правдиві історичні факти, а парадигму боротьби»

Про невідомі факти з діяльності національно-визвольного руху на Донбасі у ХХ столітті «Тижню» розповів історик...

15-05-2020 Інтерв'ю

Веб-дизайн