П'ятниця, 21 серпня 2020 09:58

Концепція української політичної нації: передісторія хвороби, її діагноз та лікування

Володимир Василенко
Концепція української політичної нації: передісторія хвороби, її діагноз та лікування

Доповідь на Сьомих Бандерівських читаннях

Сучасний світ – це світ національних держав, які взаємодіють в умовах глобалізму.

Нація і національна держава є природними соціальними організмами, що формуються за різних історичних обставин, але завжди незалежні від бажання і волі людини.

Глобалізм є результатом інтернаціоналізації суспільного життя та посилення взаємозалежності держав у процесі невпинного науково-технічного прогресу, який також є явищем об’єктивним.

Глобалізм не є запереченням національної держави, яка сьогодні існує в складному глобальному середовищі. Навпаки, в умовах глобалізму зростає потреба в національній державі як найкращій формі буття нації та найсучаснішого інструменту її захисту від негативних факторів і тенденцій сучасного розвитку людства.

Суспільний запит на національну державу виявився сильнішим від спроб її заперечення з посиланням на глобальні процеси і тенденції. Яскравим свідченням цьому є, зокрема, відмова провідних західних демократій від політики так званого мультикультуралізму та кризові явища в рамках Євросоюзу, який мислився як панівна надбудова над національними державами, як їхня альтернатива. 

Критики національної держави твердять: з початком епохи глобалізації настає кінець національної держави. Якщо придивитися уважно, то політики, державні діячі, вчені, політологи, екс-президенти, які заперечують національну державу, походять переважно з тих західних країн, які є світовими потугами і в яких утворилися і базуються великі національні компанії та економічно потужні транснаціональні корпорації.

Характерна особливість їхнього функціонування полягає у прагненні вільно і безперешкодно діяти також поза межами своїх національних держав. Повномасштабній реалізації цього прагнення заважає національна держава. Отже, від неї слід відмовитись. Такий підхід нагадує ситуацію, яка виникла в середині XX століття і була пов’язана з поширенням різних теорій заперечення державного суверенітету. Автори і прихильники цих теорій, які були громадянами великих держав, закликали відмовитися від принципу суверенітету, вважаючи, що через зростання взаємозалежності держав їхній суверенітет начебто зникає.

Однак пророцтва про його «смерть» виявились передчасними, оскільки суверенітет є природним, об’єктивним явищем. З одного боку, суверенітет – це якісна і питома ознака кожної національної держави, а також – джерело і підґрунтя основоположних принципів міжнародного права, на яких базується міждержавна співпраця. Найважливіший з-поміж них – принцип суверенності, невтручання у внутрішні справи, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів, ненападу, мирного вирішення суперечок тощо.

Суверенність, притаманна нашій державі, не залежить від розміру її території, кількості населення, державного устрою, ступеню економічного розвитку, політичного впливу, воєнної могутності тощо.

У разі відмови від принципу поваги до суверенітету великі потужні держави все одно залишились би суверенними, а середні і малі держави були б позбавлені ефективного правового засобу захисту своїх національних інтересів у взаємодії з фактично сильнішими державами. Сьогодні, як і в минулому, суверенна національна держава залишається знаряддям збереження нації, інструментом створення належних умов для нормального розвитку як національної спільноти, так і окремих її членів. 

Тому заклики до відмови від самої ідеї національної держави і до поборювання націоналізму є антиприродними і руйнівними для людського суспільства, незалежно від того, чи йдеться про окремі національні спільноти, чи про увесь світ національних держав.

Заперечення необхідності існування української національної держави головним чином пов’язані не з глобалізмом, а з російським імперіалізмом. Вживаючи заяложений штамп комуністичної пропаганди, можна сказати: так «історично склалось», і це справді так.

За часів царату російські імперські шовіністи, щоб запобігти відчуженню української національної держави, вели боротьбу з українським сепаратизмом. За часів радянської імперії російські імперкомуністи поборювали «український буржуазний націоналізм». Термін УБН ввели в політичний обіг у часи, коли майже 90 % українців були селянами, а не буржуа – жителями міст. Серед городян тоді також переважали вихідці з села, які не мали статків і не належали до класу багатіїв, тобто «буржуїв» за більшовицькою термінологією.

Буржуазія була визначена ворогом пролетаріату. І тому український націоналізм був затаврований як буржуазний і кваліфікувався як злочин у каральній системі комуністичної імперії, яка за своєю природою сама була злочинною.

Найбільшим гріхом «українських буржуазних націоналістів» комуністичний режим вважав са́ме прагнення створити УССД – Українську Самостійну Соборну Державу.

Сьогодні ми живемо в незалежній національній державі. Сам цей факт робить аморальною і безглуздою позицію тих політиків і політичних сил, які, як і за часів неіснуючої нині злочинної комуністичної держави, продовжують паплюжити український націоналізм і культивувати в суспільстві негативне ставлення до української національної держави.

Тільки тепер необхідність розбудови такої держави заперечують не під гаслом боротьби з «УБН», а під гаслом формування «української політичної нації». Термін «Українська політична нація» в інтерпретації сучасних поборювачів української національної держави такий же абсурдний, антинауковий і облудний, як і термін «УБН». Ті, хто застосовують цей термін, постійно наголошують, що до складу «української політичної нації» входять багато національних меншин, закликають державу дбати про їхній захист і розвиток та наполегливо вимагають заборонити означення української нації як титульної нації. Для обґрунтування переконливості такого підходу говорять про Україну як про багатонаціональну державу, де проживає близько 130 етносів, тому з поваги до них та з принципу рівності неприпустимо когось вважати титульним.

Такий концептуальний конструкт, а точніше покруч, штучно нівелює об’єктивну принципову й сутнісну різницю між національними меншинами і українською нацією, робить її начебто неіснуючою, а українську національну державу – непотрібною з усіма практичними наслідками, що випливають з подібного переходу.

Концепція «української політичної нації» хибна у своїй основі і тому абсолютно неприйнятна. Спроби її обґрунтувати базуються на перекручуванні фактів, супроводжуються підміною термінів, поняттєвою плутаниною та ігноруванням закономірностей процесу націє- і державотворення в Європі та світі.

По-перше, Україна є державою українців, а не національних меншин. Всеукраїнський перепис населення 2001 року засвідчив, що станом на 5 грудня 2001 року загальна кількість населення України становила 48 млн 457 тисяч осіб, з них українців – 37 млн. 571 тисяча (приблизно 77,8 %), а представників різних національних меншин – трохи більше ніж 10 млн. (приблизно 22,2 %). Українці утворюють єдину етнічну націю. Вона безперервно формувалась протягом багатьох століть, постійно і комплексно проживала на власній автохтонній території. Сучасна українська національна держава має назву Україна, що походить від назви «українці».

По-друге, Всеукраїнський перепис 2001 року встановив, що на той час в Україні проживало не 130 окремих етносів, а представники такої кількості меншин. Закон України про ратифікацію Європейської Хартії визначив 13 етнічних меншин, на які поширюється її дія, виокремивши білоруську, болгарську, гагаузьку, грецьку, єврейську, кримськотатарську, молдовську, німецьку, польську, російську, румунську, словацьку та угорську.

Представники решти згадуваних у матеріалах Всеукраїнського перепису спільнот оселились в Україні порівняно недавно і проживають дуже нечисленними групами, розсіяно, а не компактно. Отже, об’єктивно вони не об’єднані в природні автохтонні етнічні спільноти, а є окремими громадянами, які за своїм етнічним походженням відрізняються від українців і живуть серед них. 

Навіть етнічні росіяни, яких в Україні налічувалось тоді 8 млн. 334 тисячі, або 17,3 %, жили розсіяно і становили меншість у всіх областях України, крім Автономної Республіки Крим. Але і в Криму вони не проживали компактно, а впереміш з українцями, кримськими татарами, білорусами, вірменами, євреями, поляками та іншими.

Таким чином, ігнорування в Україні певної кількості національних меншин не може бути підставою для заперечення права українців розбудовувати власну національну державу європейського типу. Таке право є природним правом. Воно підтверджене нормами Декларації від 16 липня 1990 року про державний суверенітет України і Конституцією України.

По-третє, в соціології і політології термін «політична нація» традиційно асоціюється з політично структурованими соціальними силами, які відіграють ключову роль у житті суспільства і держави.

Прикметник «політичний» походить від латинського слова «politicus», яким у часи Римської імперії позначали суспільні явища, пов’язані з державою, державними або політичними справами, розглядом органами державної влади. Таке значення прикметник «політичний» має у сучасних словниках української, англійської, французької та інших мов. 

Історично поняття «політична нація» з’явилося десь у XVIII столітті і сформувалося в процесі становлення і розвитку політичної системи ранньомодерної Великобританії. Вважалось, що британську політичну націю формує невеликий прошарок людей, насамперед титулована знать – великі земельні магнати, дрібніші землевласники і дрібні торгівці-комерсанти у містах. Саме вони мали вирішальний вплив на політичний, економічний, соціальний розвиток країни. Їх очолювали британські монархи, влада яких була обмежена парламентом.

У сучасному розумінні поняття «політична нація» стосується не етнічних спільнот країни, а політичних структур, які є елементами її політичної системи та державного устрою.

По-четверте, термін «політична нація» асоціюється з усім населенням держави, яке має її громадянство.

Прикметник «громадянський» від латинських слів «civicus», «civilis», «civitas», які у Стародавньому Римі використовували для означення жителів міст, громадян, підданих, співгромадян, людських спільнот, народу. Стосовно цього визначено зміст прикметника «громадянський» у сучасних словниках української, англійської, французької та інших мов.

Поняття «громадянська нація» генетично пов’язане з подіями і наслідками Французької революції кінця XVIII століття. Зі зруйнуванням інститутів монархічного устрою, скасуванням станових привілеїв і на основі гасла «свобода, рівність, братерство» всі жителі Франції проголошуються вільними і рівноправними громадянами. Згодом утвердження інституту громадянства в республіканській Франції в поєднанні з системним і повсюдним запровадженням французької мови зцементували етнічно різнорідні регіони країни в єдине ціле – французьку громадянську націю.

У сучасному розумінні «громадянська нація» означає спільноту людей, які незалежно від етнічного походження є громадянами певної держави. Складниками громадянської нації є не політичні структури, а об’єднані громадянством нації і національні меншини, що існують в межах території держави.

Аналіз практики націє- і державотворення в Європі свідчить, що загалом питомою частиною і системотвірним ядром громадянської нації стає автохтонна і кількісно панівна нація. Її єдність та ідентичність формується та існує насамперед на основі спільної мови, релігії, культури, історії, традицій та звичаїв. Таку націю називають титульною, оскільки саме від її назви походить назва країни і відповідно держави, яка виникає на території такої країни.

По-п’яте, необхідно відрізняти термін «держава» від терміну «країна», хоч між поняттями, які позначені цими термінами, існує тісний взаємозв’язок. Очевидно, саме тому ці терміни часто використовують як взаємозамінні, що призводить до невиправданого і хибного ототожнення цих різних за своєю суттю явищ суспільного життя.

Держава – це створена людиною суверенна, територіальна, політична організація. Її складниками є органи, уповноважені виконувати владні функції для забезпечення потреб суспільства.

Країна – це частина земного простору, яка існує незалежно від волі і бажання людини. Її складниками є різноманітні ресурси, серед яких особливу роль відіграє населення, згруповане в людські етнічні спільноти – нації та національні меншини.

Держава завжди виникає та існує в межах певної країни або країн. Сьогодні у світі є значна кількість держав з різними державними устроями і набагато більше країн, які відрізняються одна від одної етнічним складом населення.

За етнічним складом населення всі сучасні країни можна умовно розподілити на три основні типи: гомогенні, в межах яких проживає лише одна нація, чисельність якої становить не менше ніж 90 % населення; моноетнічні, населення яких складається з однієї кількісно панівної нації та етнічних меншин (вважається, що моноетнічною країною є та, в якій представників титульної нації не менше ніж 66 % від всього населення); багатоетнічні, які складаються з кількох автохтонних етносів (кожен з них постійно і компактно проживає лише на певній частині території країни і чисельно переважає лише в окремому її регіоні).

Наявні у світі моделі державного устрою значною мірою залежать від етнічного складу населення країни або країн, на територіях яких виникла і формувалась держава.

Зважаючи на сказане вище, можна зробити наступні висновки.

Концепція «української політичної нації», як її розуміли і трактували певні політичні сили й окремі представники експертного середовища та ЗМІ в Україні, являє собою термінологічно постійну диверсію, що спрямована на руйнацію української національної державності. Її мета – переконати на підсвідомому рівні громадян і політикум у тому, що Україна є державою національних меншин, а не українців. Ця концепція слугує ідеологічним і практичним знаряддям для абсолютно антиконституційної ревізії всього масиву чинного законодавства, яке є правовим підґрунтям розбудови України як національної держави європейського типу.

Безперервні атаки на українську національну державу відбуваються, тому що в Україні не існувало і досі не існує справді української влади.

Повномасштабне і системне національне відродження ніколи не було пріоритетом політики жодного президента і жодного уряду України. Звідси ущербність, а точніше відсутність стратегічного розвитку України як національної держави та її захисту від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Головні помилки влади в Україні полягали в наголосі на пріоритетності насамперед (або лише) економічного розвитку, недооціненні російської загрози, переоціненні можливостей значної підтримки. Питання мови, культури, освіти та інших складників гуманітарної політики вважали другорядними. Переважна більшість владного політичного класу в один голос твердила: «От вирішимо економічні проблеми, нагодуємо народ, налагодимо добрі стосунки з Росією, одержимо щедру допомогу від Заходу і заживемо щасливо».

Такий підхід виявився хибним і оманливим в умовах постійної екзистенційної загрози і неготовності Заходу визнавати, що Україна має розвиватися лише як українська держава.

Відмова від розбудови України як національної держави прирікає її на геополітичну поразку, яка на цей раз може виявитися достеменною. Тому нація і державобудівництво в Україні повинно ґрунтуватися на концепції «української громадянської нації», і саме її силу поширювати в широкому просторі, зокрема вводити у підручники і програми освітніх закладів України.

Україна є моноетнічною країною, на території якої проживає українська нація та етнічні меншини. І представники української нації, і національні меншини є громадянами однієї держави – України. Таким чином, в сучасній Україні існує не політична, а громадянська нація. Моноетнічність України є підґрунтям її унітарного державного устрою як національної держави. 

Системотвірним і державотвірним ядром громадянської нації в Україні є українська етнічна нація. 

Як корінний, автохтонний і кількісно переважаючий етнос української нації безперервно формувався і проживав на території України, тому він титульний, адже дав назву країні і державі, мова якої – єдина державна в Україні.

Подібно до Польщі, Чехії, Франції чи Німеччини, які є державами поляків, чехів, французів або німців, Україна є державою українців, а не національних меншин.

Жодна з національних меншин України, хоч окремі з них можна вважати корінними, не є титульною і об’єктивно не може претендувати на таку роль. Звичайно, кожна з національних меншин України має право на збереження своєї етнічної самобутності, а права кожного громадянина, незалежно від його етнічного походження, мають бути забезпечені відповідно до вимог Конституції, законів України та міжнародних стандартів. Але не на шкоду ідентичності корінної, автохтонної, титульної нації, політичній єдності і територіальній цілісності України як національної унітарної держави.

Концепція української громадянської нації має стати одним з базових елементів україноцентричної внутрішньої і зовнішньої державної політики. Її системне і послідовне здійснення є гарантією успіху України.

Loading...

Інтерв'ю

Соломія Фаріон: «Ми виховуємо молодь через дію»

Очільниця Молодіжного Націоналістичного Конгресу про співпрацю з центральними та місцевими органами влади, вплив на молодіжну...

03-09-2020 Інтерв'ю

Олександр Сич: Держава занурюється у безсистемне шарпання і втрачає свою ідентичність

Нині відбувається дезорганізація, порушення фундаментальних основ державного життя. Президент Зеленський світоглядно вихований у ментальному лоні...

03-06-2020 Інтерв'ю

Ігор Артюшенко: «Влада бачить загрозу для себе серед проукраїнського середовища, в українській пісні, культурі та мові»

– Минув рік після перемоги Володимира Зеленського на виборах. Одне з побоювань часів виборчих перегонів...

02-06-2020 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн