Спомин про Романа Шухевича

Автор Ю. Кр-ий

В Україні вмирали люди. Вмирали тисячами, десятками-сотками тисяч. Жертви доходили до мільйонів. Не чума ходила з лопатою, не чума рила гробовища, а голод, страшний, нечуваний в історії голод десяткував людність “комори Европи”. Люди божеволіли з голоду і доїдали один другого. Матері вбивали дітей, діти їли батьків і вмирали. Вмирали цілими родинами, цілими хуторами, цілими селами. Вмирали тоді, коли плодами родючої землі набиті комори не могли вмістити золотої пшениці, коли змагазиноване її добро під сторожею НКВД гнило і псувалось.

Те був один із диявольських плянів московської комуни винищити свободолюбний український нарід.

А цілий світ пропагував гуманізм і мовчав. Удавав, що не бачить того злочину Кремлю.

Боліли українці Західної України над трагізмом братів по той бік Збруча, збирали датки, щоб їм допомогти, висилали від серця, але ті датки їхали в Москву на користь ненажерному “старшому братові”...

Крайова екзекутива ОУН під головуванням Степана Бандери радить, їдуть кур'єри до полк. Е. Коновальця. Запало рішення. ОУН мусить світові звернути увагу на цей єдиний в історії людства злочин, мусить стати в обороні братів по той бік Збруча. Мусить діяти скоро, рішуче, безоглядно.

Тодішній бойовик і референт Кр. екзекутиви ОУН Роман Шухевич, що його заарештували поляки з обвинуваченням в організуванні нападу на поштовий уряд в Городку Ягайлонськім, виходить щасливо на волю в березні 1933 р. Не зрадили його під шибеницею Білас i Данилишин, не зрадив Коссак, не видали інші. Але поліція знає своє, вона лише не має доказів, а здобути їх катуванням заарештованих не могла. Обставила Романа так, що дальша його праця на якийсь час стала неможлива, тим більше, що повного підпілля ОУН тоді ще не застосовувала.

В порозумінні із Степаном Бандерою Роман доручив мені перебрати цей відповідальний і небезпечний реферат. Як дисциплінований член, я мусів прийняти те, що мені було призначено. Але це тому, що ми з Романом були побратими, я міг дозволити собі ввійти з ним у довшу дискусію на ту тему. Я побоювався лиш одного, що не виконаю як слід накладеного обов'язку, що не дам собі ради, не зможу так поставити роботу, як він. Він обіцяв кожночасно помогти мені і радою, і чином, і ми пішли на зустріч з провідником Степаном Бандерою, якого я особисто не знав ще і не бачив.

Небагато я запам'ятав з першої нашої спільної розмови з С. Бандерою. Я був змішаний, знервований, словом, почував себе як “штубак”. Але коли опинився я знов сам з Романом, я заспокоївся. Я розповів йому своє враження, а він, усміхаючись, признався мені, що переживав подібне.

Коротко тривала між нами формальність передачі й перебрання функцій. Ми обидва знали, що й далі робитимемо разом. Постановлено, що для конспірації я не ходитиму на засідання Крайової екзекутиви, що про мене як бойового референта знатиме лише С. Бандера, а Роман і далі фігуруватиме між членами екзекутиви як бойовий референт, щоб на випадок “всипи” мене “покрити”. Я не хотів на це погодитись, моя амбіція була трохи вражена його саможертвою, але цього вимагало добро справи, і я мусів погодитись. А втім, казав Роман, все одно — кого повісять, його чи мене, аби робота йшла.

Роман взявся кінчати політехнічні студії. Бракувало йому ще кілька проектів, щоб він міг здавати іспити на диплом інженера. І я мав гаряче бажання так поставити роботу, щоб він мав зовсім свобідну голову до праці на політехніці.

Але вже за короткий час я мусів зломити свою постанову. Він з усмішкою прийняв мене в себе в хаті. Я застав його при кресленні — він креслив залізничний міст. Я не знав, як почати розмову, а він не питався, що і як. Давай, кажу, поможу. І я почав допомагати йому “витягати” тушем, укладаючи собі в голові те, про що я хотів з ним говорити, про що я хотів з ним порадитись. Мовчки працювали ми кілька годин, аж мати його перервала нам працю і просила за стіл.

А потім ми якось вже самі розговорились. Мені треба було його ради, його помочі. І я почав йому розповідати і втаємничувати його в наші пляни, завдання і стан роботи. Він дещо знав, дещо було для нього нове. На першому місці був плянований атентат на большевицький консулят у Львові. Стріл в большевицького представника у столиці Західної України мав бути протестом перед усім культурним світом проти голодового злочину большевиків в Україні. Я почав розповідати, що зроблено дотепер, а він дуже уважно слухав і не переривав. Отже наша розвідка подала такі відомості: Ромко (мова про Романа Мигаля, що його розстріляли поляки в 1939 р. в тюрмі) розвідав усе потрібне. Його люди ходили до консуляту, ніби у справі виїзду до СССР, принесли докладні шкіци нутра будинку. Консуля нема, він приїжджає рідко з Варшави, але тут сидить замаскована дуже висока “шишка”, Маїлов, який має ще тут особливі завдання “по українській лінії.” Ось його докладний портрет, який накреслив з пам'яті один наш розвідник, а тут пляни будинку. Вони докладно відповідають тим, які мені зробив Фаньо (Фаньо — це здрібніла, вживана лише в родинних колах назва покійного д-ра Степана Шухевича, знаного оборонця в політичних процесах, стрийка Романа). Я не знаю звідки він знає про наші пляни, але напевно знає, бо дав мені ті пляни і запевнив свою поміч, коли треба буде.

— Фаньо напевно нічого не знає, — каже Роман, — він лише мудрий і спостережливий. Він знає, що ми повинні зробити, і вірить, що ми зробимо. А що він при тім повинен бути, то це для нього ясне.

Наша розвідка весь час обсервує дім консуляту з винаймленої нами хати, — кажу я. — Дім під охороною сильної польської мундурової і немундурової поліції. Але дістатись можна. Йде лише про атентатника, щодо якого я не можу рішитися. Це мусить бути iнтелігентний чоловік, з опанованими нервами, бо він мусить не лише виконати атентат, але й оборонити себе від ліквідації енкаведистами і віддатися в руки польської поліції, а найважніше — гідно поставити процес.

Коли я вичисляв кандидатів на атентатчика, Роман поважно задумався і каже: — Я їх знаю. Це добрі хлопці, але на таке діло не надаються стовідсотково. Ми маємо ще трохи часу, отже пошукаємо. Я тобі поможу. Мій плян такий: переведи анкету поміж бойовиками, хто з них голоситься на роботу, з якої нема виходу. З кожним треба говорити особисто, а відповідь, щоб не було найменшої пресії, хай дадуть листовно: так або ні. Відповідати можна на адресу політехніки, скажім, на Ксавера Брудаса. Я відбиратиму тоді листи. А ще треба кожному зазначити, що відповідь “так” чи “ні” не буде різно кваліфікована: це лише для орієнтації, бо кожний бойовик мусить виконати таку роботу, яку йому накажуть. Щоб це було швидше, я теж говоритиму з частиною, а ти, — додає він з усмішкою, — мусиш “витягнути” мені пару накресів.

Поважно слухали поодинокі бойовики, деякі хотіли відразу зголоситись, але ми давали тиждень часу до надуми. За пару днів почали приходити листи для Брудаса. “Так” або “ні”, і число. Довелось давати інші адреси, щоб не було підозри. В означеному дні зібрали ми кількадесять відповідей, і коли підрахували, то сімдесять п'ять відсотків було коротке, але виразне “так”. Вибирати було з чого, і остаточно жереб упав на молодого студента прав, дев'ятнадцятирічного Миколу Лемика, сина бідного селянина з-під Львова.

Спокійно прийняв Микола вибір і почав лагодитись до атентату. Грошей ми тоді мали дуже мало — кожний робив з того, що мав. Микола мав ще те вбрання, в якому здавав матуру, справді дуже дешевеньке, але чорне, в ньому він міг виступати на розправі. Сам вже мусів пришити собі нагрудну внутрішню праву кишеню, якої чомусь у нього не було, лише ліва, де мав тримати пістолю і витягти її, немов документи, бо він був лівак. Черевики в нього були майже зовсім подерті. І він почервонів і запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики i шкарпетки, а він просив іще, щоб черевики його, подерті, відіслати додому, бо батько направить і зможе ще в них ходити... Я побачив лише, як Роман нагло відвернувся, щоб Микола не доглянув сльози, що покотилась по його обличчю.

Довго говорив з Миколою провідник С. Бандера, повчав його, що він має говорити і як ставити процес. А надвечір атентату завели ми його з Романом до Народної гостиниці, де він мав переночувати. То був його останній вечір на волі, а може й у житті.

Микола був веселий. Багато ми тоді вже не говорили, бо все було умовлене, запляноване, договорене. Микола мав вчинити смертельний стріл у представника большевицького режиму, як протест проти голодової смерти мільйонів братів в Україні, мав боронитись аж до приходу польської поліції і віддатись живим в її руки.

Востаннє стиснули ми Миколі правицю і пішли, кожний із своїми думками, що вони все були з Миколою, перед яким була ще ціла ніч і майже цілий день самоти й душевних переживань. Рано-вранці мав він піти вже сам до сповіді.

Мовчки йшли ми з Романом в темну осінню ніч. Мовчки ми й розстались. З конспіративних оглядів не могли ми обидва бути вкупі, мусіли мати алібі.

Лиш на кінець сказав Роман тихо, немов до себе: — Найрадше пішов би я сам. — Так думав тоді і я.

А другого дня увечері рознесли надзвичайні видання львівських часописів вістку, що член ОУН Микола Лемик влучними стрілами з пістолі вбив секретаря большевицького консуляту у Львові, поранив одного енкаведиста і віддався живим в руки польської поліції.

Засуджений польським судом на довгорічну тюрму, Микола Лемик вийшов з неї по розвалі Польщі в 1939 р. В 1941 р. він пішов на Схід і в жовтні того ж року загинув в Мирогороді на Полтавщині від куль німецької жандармерії, пробиваючись до місця свого нового призначення — Харкова. Загинув він під невідомим прізвищем, і останні його слова при розстрілі були: “Я, український революціонер-самостійник, гину за Самостійну Українську Державу”.

“Вісник” ч.6, 1987 р. м.Нью-Йорк

Loading...

Інтерв'ю

Нескорений

У Києві відбувся Всеукраїнський відбір на міжнародні змагання для військових, які отримали травми на війні...

15-05-2017 Інтерв'ю

Ярослав Іляш: «... Керувати націоналістичним видавництвом...»

Пропагандивний напрямок займав визначне місце у діяльності ОУН. Після завершення ІІ Світової війни перед Організацією...

06-05-2017 Інтерв'ю

Юрій Сиротюк: «Маємо забезпечити статус української мови»

Конституційним статусом української мови як державної – нехтують. Її варто міцніше закріплювати в органах державної...

24-04-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн