Здобудеш Українську Державу або поляжеш у боротьбі за Неї - (Ярослав Сватко)

portal.lviv.ua

Першого січня виповнюється 95 років від дня народження Степана Бандери – одного з найбільших борців за незалежність України і до цього часу однієї з найконтраверсійніших постатей в модерній українській історії. Таких історичних постатей небагато у будь-якого народу. Їх неможливо викреслити з історії, і кожен, хто намагається витлумачити українцям життєпис їх власної нації, не може замовчати ні цього імені, ні подій, з цією історичною особою зв'язаних. Мало хто є байдужим до його імені - бо живі ще соратники і послідовники, та й ідеї, за які він віддав життя, не чужі багатьом українцям, народженим після його смерті. Реалії політичного життя зумовили неоднозначне ставлення до нього й природніх політичних союзників у боротьбі за Українську Державу - але причини персональних симпатій чи антипатій нам зрозумілі на прикладі українського сьогодення, коли люди, об'єднані однією програмною метою ставлять персональний антаґонізм вище від цієї мети. Такі люди були і в середовищі опонентів Бандери, були й в середовищі його прихильників. А що вже казати про міфи, вигадувані ворогами! Отак і залишається в свідомості усередненого українця образ Бандери - борця з Москвою усіма можливими засобами, політичний світогляд якого чи справжні, невигадані вчинки якого мають мало спільного із створеними міфами.

Степан Бандера є дитиною покоління, яке тримало в руках Українську Державу, але втримати не змогло. Він народився в сім'ї священика - пароха Старого Угринова на Калущині, отця Андрія Бандери 1 січня 1909 року. Мати Мирослава Бандера з дому Ґлодзінська походила з родини, яка була помітною в суспільному житті українців Галичини. Степан мав до кого приміряти майбутнє - вуйко Павло Ґлодзінський був одним із засновників „Сільського Господаря” і „Маслосоюзу”, вуйко Ярослав Веселовський - послом (депутатом) до віденського парламенту. Проте найбільший вплив на становлення особистості Степана мав батько. Отець Андрій не обмежувався виключно релігійними функціями. Крім своїх безпосередніх обов'язків, він намагався допомогти парафіянам піднести рівень освіти, як загальної, так і економічної та сільськогосподарської. Його стараннями у селі з'являються гуртки „Просвіти” і „Сільського Господаря”. Коли після розвалу Австро-Угорщини українці Галичини почали творити свою державу, він був ініціатором творення органів державної влади на Калущині, його ж селяни обрали депутатом парламенту Західно-Української Народної республіки. З початком українсько-польської війни отець Андрій іде в армію. Зрозуміло, як священик він не міг брати до рук зброї, але солдатам, які кожного дня дивились у вічі смерті, він був потрібен і до Служби Божої, і до сповіді, і до причастя. Це може бути незрозумілим для нашого суспільства, вихованого кілька поколінь під атеїстичним тиском, але для галицького селянина початку минулого століття було неможливим уявити собі, як можна йти на смерть, не прийнявши Святих Тайн. Врешті, ця війна стала випробуванням моральних якостей отця Андрія. На Східній Україні Галицьку Армію почав косити тиф, який забрав більше життів, ніж жорстокі бої. Жодного помираючого тифозного солдата капелан не міг залишити без духовної розради, і отець Бандера висповідав і причастив не одного хворого у тифозній гарячці. Захворів і сам, але якось поборов тиф, і вже би міг повертатися додому, бо війна завершилася поразкою, але не було спокою на рідній землі навіть для священика, бо окупаційна польська влада переслідувала всіх, хто виявився причетним до утвердження української державності в Галичині. Духовний сан не міг бути захистом - без суду було розстріляно отців Остапа Нижанківського, Захарію Підляшецького, Заторського, Лопатинського, Галібея, Сухаровського та інших. Отож, коли батько повернувся у 1920 році на парафію в Старому Угринові, Степан вже рік як мешкав у діда в Стрию і ходив у місцеву гімназію.

Життя сина священика не було аж таке безтурботне, як можна собі подумати, особливо в матеріальному стані. В сім'ї, крім дочки Мирослави, яка померла немовлям, було семеро дітей - старша від Степана Марта і молодші - Олександр, Володимира, Василь, Оксана, Богдан. Отож навчаючись в гімназії, Степан вимушений був змалку заробляти, займаючись репетиторством. До того ж, весною 1922 р. від туберкульозу горла померла мати Степана, що додало немало життєвих проблем і батькові, і дітям.

Прагнучи посіяти в дитячих душах зерно бажання боротьби за Українську Державу, керівники Січового Стрілецтва - української військової формації, яка в різних видах існувала в Австро-Угорській армії, а пізніше - в армії УНР, - відроджують скаутську організацію „Пласт”. Степан Бандера докладав немало зусиль, щоб бути у цій організації, проте ревматизм коліна не дозволяв йому здати програму іспитів. У 1922 році він пройшов два місяці стаціонарного лікування водяної пухлини в коліні і нарешті, у третьому класі гімназії він стає пластуном. Від 1922 р. Степан належить до 5-го пластового куреня ім. князя Ярослава Осьмомисла, а після матури - до 2-го куреня старших пластунів „Загін Червона Калина”.

Діти покоління Бандери марили Українською Державою, яку вони неодмінно здобудуть. І вже в гімназії шукали шляхів до підпільної армії України - Української Військової Організації, створеної старшинами армій обох українських держав під проводом Євгена Коновальця. Це був зустрічний рух - концепція визвольної боротьби полковника Коновальця була розрахована на нове покоління борців, яке не дасть звести себе на манівці гаслами оманливого братерства, не розміняє загальнонаціональні потреби на особисті симпатії чи антипатії. Українська Військова Організація була в стані війни з усіма окупантами України, і діти часто з гімназійної чи університетської лави ішли на цю неоголошену війну. У старших класах Степан виконує деякі доручення УВО - поширення підпільної літератури та летючок, зв'язок.

У 1929 році з кількох націоналістичних організацій утворюється Організація Українських Націоналістів. УВО виконує функції бойової та військової референтур. Степан Бандера спочатку опиняється в референтурі розвідки, а потім - пропаґанди. На цей час він уже є студентом агрономічного відділу Львівської Політехніки. Його досвід боротьби збагачений арештом у 1928 році за організацію мітинґу в Калуші з нагоди 10-ї річниці Незалежності. Його, як і багатьох молодих членів ОУН мало хвилює незаконність власних дій з точки зору польської влади: влада окупанта на українській землі нелеґітимна, бо тут є рідна земля українців. Тому все, що робить ОУН для здобуття Української Держави - законне, бо незаконним є факт неможливості українцям мати свою державу на своїй землі. Цей світогляд однолітки Бандери укладають в своєрідний моральний кодекс ОУН - Декалог, 12 прикмет, 44 правила, Молитва націоналіста, гімн „Зродились ми великої години”. Бандера не був причетний до творення цих світоглядних засад - забракло років і, відповідно, становища в новій визвольній структурі.

Першу відповідальну посаду в Крайовій Екзекутиві ОУН Бандера отримує в 1930 році - очолює відділ поширення підпільних видань. Невдовзі до його обов'язків додається організація технічно-видавничого відділу, а з 1931 року - доставка нелеґальних видань з-за кордону. Коли ж крайовим провідником став член пластового загону „Червоної Калини” Степан Охримович, він призначив добре знайомого йому ще зі Стрия Степана керівником референтури пропаґанди. Невдовзі Охримович гине від тортур в поліції, новим крайовим провідником стає Богдан Кордюк, і він призначає Бандеру своїм заступником, зберігаючи за ним функції шефа пропаґанди. Наступний щабель в організаційній драбині Бандера долає у зв'язку зі справою Біласа і Данилишина: двоє бойовиків потрапили в руки польської поліції внаслідок проваленого бойовою референтурою завдання. Провід вирішує, що винен крайовий провідник Кордюк, і знімає його з посади. В той же час піар-акція Бандери бездоганна, хоч необхідно зазначити, що без гідної постави бойовиків перед судом досягти таких результатів шефові пропаґанди ОУН мабуть не вдалось би.

Апофеозом акції були поминальні Служби Божі з траурним дзвоном у всіх церквах Галичини на момент повішання бойовиків, Те, що зараз виконують прямі трансляції з місця подій, Бандері вдалося зробити без телебачення і навіть без радіо. У суспільній свідомості Білас і Данилишин були канонізовані як герої, що загинули за Україну, від того часу їх імена присутні в молитві націоналіста „Україно, мати героїв...”

Пів року Степан Бандера виконує обов'язки крайового провідника, а в червні 1933 року на конференції Проводу ОУН презентує власний план розбудови крайової мережі та головні напрямки роботи. Всупереч створеним пізніше міфам, бойові акції згідно з його концепцією зовсім не займали найважливішого місця в діяльності ОУН. Але вони були неодмінним елементом виховного процесу суспільства, яке, на думку керівників ОУН, потрібно було морально приготувати до реалій війни за незалежність, особливо до необхідності проливати власну кров у боротьбі за інтереси народу. На думку Бандери, саме неготовність українців захищати свої інтереси у визвольній війні призвела до таких чисельних жертв у результаті Голодомору. Ініціатори етноцидів, етнічних чисток та інших подібних акцій, за етнічною ознакою спрямованих проти українців, повинні були знати: за це їх спіткає неминуча кара. Саме тому ОУН здійснила замах на міністра внутрішніх справ Польщі генерала Пєрацького, з тої ж причини в радянському консульстві у Львові був вбитий інспектор з Москви Майлов. Можна скільки завгодно дискутувати про незаконність чи негуманність цих актів, але не можна забувати, що за ними стояли пацифікація українського населення Галичини і Голодомор, і світова спільнота по суті залишила українців напризволяще перед цими актами масового вбивства та катування за етнічною ознакою. Акції, заплановані Бандерою, принаймні не дали замовчати фактів масового народовбивства, тому можливо й зменшили плановані маштаби злочинів проти українського народу.

Польська тюрма не оминула Степана Бандеру, але судовий процес за кілька тижнів зробив нікому не відомого підпільника в політичну зірку першої величини. Бандера вів себе гідно, незважаючи на кількамісячний тиск слідства, загрозу смертної кари, обіцянки слідчих замінити цей вирок у випадку „поступливості” звинуваченого. Він був засуджений таки до смертної кари, але амністія, яка дуже вчасно нагодилася, замінила смерть на довічне ув'язнення. Тривало воно до поділу Польщі Гітлером і Сталіним. У воєнному безладі Бандера втікає з тюрми і за два тижні перебування у вже радянському Львові налагоджує діяльність мережі ОУН за власним розумінням. Він переконаний у неминучості війни між переможцями Польщі, і вважає, що у цьому конфлікті може трапитись нагода утвердити омріяну Українську Державу. Його популярність в середовищі ОУН була такою значною, що під час внутрішнього конфлікту в Організації переважна більшість членства (за деякими оцінками до 90%) пішла за Бандерою. Від того часу ту частину ОУН інакше як бандерівцями не називають.

З початком німецько-радянської війни бандерівські похідні групи ідуть попереду лінії фронту, проголошуючи утворення українських органів влади в населених пунктах зразу після залишення їх частинами РСЧА. Німці опиняються перед фактом: місцеве населення вже обрало своїх бургомістрів, війтів, призначило власну поліцію, а у Львові 30 червня 1941 року ОУН проголосила відновлення Української Держави.

В концепції нової Європи Гітлера цієї держави не було. Уряд арештували і примушували відмовитись від своєї держави. Не відмовлявся ніхто, тому декого показово розстріляли. Але оскільки в ОУН все замикалось на Бандері, то в першу чергу відмовитись примушували його. Винахідливість ґестапо достойна голівудівських трилерів: щоб схилити Бандеру до потрібного рішення, арештували двох його рідних братів: Олександра і Василя і показово закатували в Освєнцимі. З них здирали шкіру дротяними щітками, а потім купали в вапняному розчині. Але Степан не піддався на цей шантаж (хоча до переліку знищених родичів ґестапо додало брата його дружини, розстріляного у Львові та розстріляного в Херсоні Богдана Бандеру), і тисячолітній райх засудив його до чергового довічного ув'язнення, в концтаборі Заксенгаузен.

Паралельно з гітлерівцями свою акцію проти Бандери вело НКВД. Отця Андрія Бандеру розстріляли тоді, коли Степана на допитах в Берліні примушували відмовитись від України. Сестер вивезли в Сибір плануючи зламати і використати проти брата.

Волею долі після закінчення війни Степан Бандера опинився в еміґрації. Бандерівці мали нового Провідника – командира УПА Романа Шухевича. Степан визнає провідництво свого старшого за віком приятеля і береться за новий для себе напрямок роботи: налагодження діяльності української політичної еміґрації. Виявляється, що крім таланту організатора, він має й здібності публіциста. Збірка його післявоєнних творів під назвою „Перспективи національної революції” показує нам автора, який за дипломатичними формулюваннями намірів політиків різних таборів бачить справжні цілі та інтереси і будує політику середовища, у якому він був визнаним лідером, відповідно до інтересів України. Всупереч міфам радянської пропаґанди, він не лише не шукав співпраці з ЦРУ – він ясно і зрозуміло писав, що Америці не потрібна Українська Держава, і вона робить ставку на трансформацію СРСР в нову Росію, прагнучи змінити лад, але не ліквідуючи імперію. Коли старший Буш прочитав про це нам лекцію в Києві, Бандери вже більше 40 років не було на світі. Керівництво СРСР не могло припустити, щоб людина, яка по суті є духовним лідером української визвольної боротьби і бачить наскрізь не лише сильні й слабкі сторони червоної імперії, але й інтереси сторін на міжнародній шахівниці, продовжувала організовувати українців на здобуття власної держави. Тому аґент КҐБ вбив його 15 жовтня 1959 року.

Всупереч бажанням КҐБ Степан Бандера присутній і в нинішньому політичному житті України. Насамперед тому, що ставить для найвищих органів влади невирішне запитання: чи законно захищати Україну, боротись за неї до остатку свого життя? Адже кожен громадянин України, якому волею долі доведеться захищати суверенітет і честь своєї держави рано чи пізно задає собі питання: а як моя держава оцінить мою самопожертву? І прийде до невтішного висновку: сьогоднішній державі люди, які вважають Україну однією з найбільших життєвих цінностей для українця, не потрібні. Мало того, вони якісь підозрілі, а місцями, може й злочинні. Як Бандера. І їх патріотизм, який керував ними, коли Тризуб був предметом для кримінального розслідування, керує ними й тепер, раптом стає їх проблемою у цій державі. Разом із ярликом „бандерівець”. Але так все не буде. Легальна держава, з Тризубом і Гімном „Ще не вмерла...” є фактором, який всупереч бажанням борців за повернення до світлого минулого створює нову світоглядну реальність. Тому, я переконаний, невдовзі проблеми будуть у інших...

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн