Вівторок, 26 квітня 2016 15:31

Короткий нарис націоналізму

Степан Охримович
Короткий нарис націоналізму

Ця маловідома сьогодні праця одного з перших провідних діячів українського націоналістичного руху, Крайового провідника ОУН (1930-1931) Степана Охримовича (1905 – 1931) свого часу була обов’язковою до вивчення в ОУН. В ній автор (на час написання статті йому було лише 23 роки) намагався дати основні відповіді на засадничі питання щодо ідеології українського націоналізму.

Пропонуємо її увазі читачів, актуалізуючи тематику та вшановуючи цим пам’ять Степана Охримовича в річницю його смерті (10 квітня 1931 року).

Мова тексту нами не редагувалася, уривки в тексті зумовлені станом оригіналу, знайденого та опрацьованого і люб’язно наданого редакції «Націоналістичного порталу» істориком Володимиром Муравським.

Ред.

Коли ми сьогодня станемо шукати за причинами нашої програної у визвольній війні – то лише обмежений чоловік добачатиме їх у відорваних фактах, у такому чи иншому потягненні якоїсь провідної одиниці, у такому чи иншому збігу обставин. Хто одначе погляне – як і треба – на справу в цілому, дивлючись не на відорвані факти, а на ґрунт, з якого вони виростали, тому ясно, що ми і не могли виграти, бо бракувало нам найважнішого. Наша психіка, наше бажаннє здобути свою державу було таке слабе, невиразне, нерішене й нескоординоване, що очевидно ніщо й не могло з нього вийти. Це не було для нас цілком природнє змагання нації жити й розростатися в формах національно-державного життя, як природнім є розвиток і експанзія здорової одиниці, що виявляється і продовжується якраз в формі нації, а це було в нас, відорвана, тільки половинчо засвоєна ідея, якій могли станути на перешкоді навіть шиби й кам’яниці у Львові під час його облоги, ріжні культурні й особисто-матеріяльні інтереси, пересуди про вселюдську рівність, справедливість і гуманність, а ще більше всякі імпортовані соціяльні й економічні доктріни про міжнароднє братерство чи про спільність економічних інтересів України й Московщини. Цю мішанину думок і стремлінь, брак одної твердої волі ми бачили не лиш межи ріжними людьми, провідниками безлічі партій, але й тих самих людей – державних мужів і вибранців народу. Це все й характеризує націю, нездатну до самостійного життя, так як і людина без сильної волі, без скоординованих стремлінь скоро загине між людьми, попаде під чужий вплив і стане предметом зневаги й експльоатації других. І хоч Українська Революція і Визвольна Війна стали для нас великою школою й великим зовом і тільки вона є джерелом нового духа Нації, що саме народжується, то ще в сьогоднішних починаннях передвоєнних людей, в нашій офіційній політиці, в соціялізмах і угодовствах ріжних ґатунків, лишається давня психіка раба і провансальця.

„Лише цілковите перетворення, започаткування зовсім нового духа може нам допомогти” – цитує Донцов німецького фільософа Фіхте. Цим-же новим духом, що останніми часами народжується в нас і з розмахом захоплює щораз то ширші круги є націоналізм. Бо лише націоналіст є в наш час правдивим членом нації і лише тоді, коли націоналізм як основний світогляд стане в нашому громадянстві пануючим, ми дорівняємо другим націям, станемо нацією в цілому значінні того слова, нацією, здатною до життя і розросту.

Відома-ж річ, що анґлійський чи німецький, або й польський соціяліст, навіть московський комуніст є більшим націоналістом чим наш найправдивіший націонал-демократ або й гетьманець. Причини цього явища, цієї суспільної хвороби треба шукати в наслідках довгого поневолення, в захваті психіки вольного чоловіка, так як і невольник з діда-прадіда, хоч скоро вловить підшептане кимсь там слово, що йому належиться життя таке як його панови, то довго ще не вмітиме поводити себе так як пан, кождий його рух, кожда думка зраджує раба. Отак і нас як нації. А єдиний лік на цю суспільну хворобу усвідомити собі і голосно визнати цю єдину правду, єдиний закон, яким є нація у вічній боротьбі з другими націями. Закон, що його визнають усі народи, тільки одні свідомо, якраз для цілей імперіялізму (найяскравішої й виклятої нашим прованстальством форми націоналізму) – маскують його, а другі, хоч і мають на словах усякі соціялізми як дальші подрібніші вимоги життя підсвідомо одному націоналізмові служать. Ми-ж усе зверхній бліхтр, дешевеньку позлітку беремо за само істотне і вислугуємося чужим богам. Звідси теж усякі валєнродизми, приклади політики Чехів супроти Австрії і подібні рецепти вдавати угодових, брати, що дають, а своє робити – для нас виключені. Не трудно предвидіти (зрештою це видно й на ундистах*), що своєю ролею практичних політиків ми так перейнялися б, що тільки ними й стали би, на зробленнє „свого” нам уже не стало би сили ні відваги – ми вбили би тільки в собі і в широких масах останок здорового революційного духа. Тут іде за відродження самої нації, за вщіплення їй здорових життєвих принціпів, за вказання одинокого правдивого закона боротьби й абсолютної неприєднаности нашої ідеї з ідеєю наших ворогів. На що в нас очі більмами зайшли, бо це і є все, решта сама прийде.

Що ж таке той націоналізм?

А хиба у нас було і досі є в наших батьків-ундистів що инше як нація на першім місці? Хиба-ж це не націоналізм? – спитає дехто, слушно протиставлячи націоналізм соціялізмови й комунізмови. Так, націоналізм справді треба ставити на протилежному бігуні від комунізму, як два ворожі світогляди, дві виключаючі і поборюючі себе ідеї, але треба однаково протиставити наш націоналізм дотеперішному українському націоналізмові упадку, націоналізмові провансальства**. Щоби вдержати просту лінію консеквентного, здорового націоналізму, нашому русинові не тільки не стає сили волі, він не годен спромогтися для неї на більшу жертву, але в своїй манії всесторонности і гіперсправедливости він щоразу збочує з неї, щоби ратувати такий дурний забобон як демократизм, то знов боїться, щоб не наразитися на страшний закид імперіялізму й шовінізму, а то й порахувавши всі про і контра зразу скаже, „це не для нас”, „не тратьте куме сили”. Цей брак одної ясної ідеї, великої доґми, якій кожда одиниця свідомо чи підсвідомо була б віддана з усім фанатизмом – це і є та рабська психіка, той вислід довговікової неволі. Молоде покоління, що вийшло на шлях життя в геройську добу нашої історії, що на його очах спалахнув животворний вогонь Української Революції, що зуміло скинути з себе атавістичний баляст рабської психіки, кидає новий клич: „Україна понад все!” Це не само повторення німецького – „Дойтшлянд ібер аллєс”, це велика доґма, якій не стане на перешкоді ніяка хуторянська мораль, ніякі веґетеріянські скрупули ані паціфістичні пересуди, ніякий закид односторонности, ніяке „чи виплатиться шкура за виправу”. Бо це сам закон життя, це зрозуміння порядку річей на світі.

Націоналізм, як і всякий світогляд – це суцільна система принятих цінностей, доґм і поглядів. В такій системі найважніші фільософічні підстави чи основні заложення цебто твердження в сфері найзагальніших понять. Бо прийнявши певне таке основне поняттє, мусимо відповідно до нього визначити наше становище до всіх дальших, навіть найдрібніших справ. Якраз рішення сюди або туди в сфері цих найзагальніших понять робить даний світогляд чи ідеольоґію таким, або йому протилежним. І цей визначений кількома основними твердженнями світогляд являє із себе закінчену цілість, що у всіх подробицях протиставиться иншим світоглядам.

Виложити декілька основних заложень націоналізму і рівночасно звести їх із невиразних абстрактів до конкретних прикладів нашого життя – оце завдання мойого реферату. І найдоцільніша дорога для нас переказати собі пророблені вже погляди і засади. Та ще невелике застереження: Така вчено-фільософічна дорога до опанування нового світогляду не одинока, навпаки у всякій ідеольоґії більше почування, інстинкту, підсвідомого досвіду як розуму. Щоб бути чинною, ідеольоґія мусить пересякнути життям і вкорінитися в ньому. Так і націоналізму не видумали фільософи, і щоби стати націоналістом не треба бути фільософом. Націоналізму вчить нас само життя, оці найдрібніші факти щоденного життя доступні навіть мало інтелектуально розвиненій істоті, найпростіші інстинкти й імпульси, і лишень на їх підставі складають фільософи оті загальні поняття. Ми, як і переважна більшість українських мас, націоналісти не з книжки, а тому, що перед нашими очима пройшли події Визвольної Війни, що навчені фактами грядучих днів під СРСР, видимо ніщо инше як маси московського імперіялізму, що, теж навчені фактами, розуміємо виразно безвиглядність і банкроцтво роботи наших політиків на парляментарній арені, що на вістку про присуд Вербицького й Ординця стискається нам кулак з думкою про відплату. Тільки-ж упорядкувати усі оці наші світовідчування й переконання, поставити важніше наперед, менше важне ззаду, усунути усі чужі налетілости, яких ми тримаємося й не помічаємо, що вони заперечують наші основні заложення (демократизм, гуманність, пацифізм), щоби спрямувати їх усіх на одну свідому безкомпромісову лінію, зорґанізувати до рішучого чину, для цього треба таки завернути до цих основних заложень. Бо ж нам як аванґардові націоналізму замала роля рядовика, кому може й вистарчить спертися на своє світовідчування і йти за зовом крови, нам треба в кождому напрямі і в кождому деталі опанувати нашу ідеольоґію, мати її в цілости для себе й для других, уміти спопуляризувати її, защіпити якнайширшим масам і стояти на сторожі її чистоти.

Зрештою одна дискусія з першим ліпшим комуністом приневолить вас розчовгати усі онті питання і засвоїти собі певну політичну діялєктику, як що не схочете – не маючи що протиставити єго єресям – приняти їх за незрушимі святощі і відразу признати себе побитим. Бо хиба ми важимося валити такі абсолюти як рівність, матеріяльний добробут народу, „природні процеси й закони”, хиба не уступаємо все перед виводами історичного матеріялізму? А як воюємо з комуністами, то хиба на миршавім конику демократизму. І вивести політичну програму протилежну до Унда теж не багацько в нас мисців.

Декілька основних питань націоналізму зачепив уже впродовж цілого вступу. Тепер почати б з самої найвищої метафізики. Усіх замилуваних фільософів відсилаю до реферату Деревського (виданого львівською ґрупою СУНМ) і до книжки Донцова. Сам обмежуся до замітки, що націоналізм як світогляд підпадає під фільософічну систему що називається волюнтаризмом. Із фільософів віщих часів, що заступають цей напрямок в цілости або частинно, умію вичислити: Юма, Шопенгавера, Ніцше, Берґзон, Ґійо, Шпенґлєра. Волюнатризм протиставиться з одного боку матеріялізмові, бо сам є галузю ідеалізму, з другого боку раціоналізмові і за початок життя у всіх річей визнає чинник нематеріяльний, яким є воля. Ця воля до життя, до експанзії, до поширення свого стану посідання коштом другого є питома кождій живучій істоті й людині і саме ця суб’єктивна, еґоїстична, немотивована ірраціональна воля а ніякий матеріяльний економічний інтерес і ніякі розумові вирахування – є мотором усіх людських ділань. Впадаюче в око стремління людини забезпечити собі матеріяльне існування є тільки звичайним зверхним виявом внутрішної волі до розросту, а ніколи причиною і з правила для здобуття остаточної мети вона перечеркується силою тієї-ж самої волі. Розум-же, яко праця нераз попереджує наше ділання, знов не є його показником, а є тільки на послугах нашої життьової сили. Звідси й поняття щастя зі становища волюнтаризму не є матеріяльний добробут, не сума приємних почувань, що випливає зі заспокоєння матеріяльних потреб, а щастє є в самій боротьбі, в змаганні, в перемозі, що вказує на силу, як джерело життя. Поза боротьбою є розклад, смерть.

Це змагання до розросту, ця боротьба за буття кождої людської одиниці і виявляється в формі нації, найістотнішої людської спільноти. Усяке ділання проти неї від найгрубішого ренеґатства і зради до недоцінювання лише національної ідеї і звичайної ролі трутня не може бути корисним на дальшу мету і для одиниці, є збоченням від правильного шляху, є ненормальним, хоробливим явищем. Для нації знов, як такої, засадничою справою є етнічний, ґеоґрафічний, мовний чи економічний момент (хоч і вони мають своє дальше значіння) а воля бути орґанізованою в окрему політичну одницию (американська нація, швайцарська, бельґійська нація). І тут велике значіння має історична традиція даної нації. Кожна нація – це окремий ґатунок, спеціес людської породи, що є більшою одиницею суспільного життя і не може вже бути зв’язуваною в [...] тривкіші сполуки (в виді „людства”, „інтернаціоналізму” і т.п.)

Відомий соціольоґ Ренан (в книжці „Що таке нація?”) подає таку дефініцію нації: Нація – це велика спілка, що опирається на свідомості жертв, котрі спільно понеслося і котрі готовиться в будучині понестися, а дальше на здібності й виразно висказаному бажанні вести дальше поспільне життя. Як основи цього бажання, цієї колєктивної волі вичислює проф. Ст. Рудницький (у книжці „До основ українського націоналізму”, Прага-Відень, 1923) згідно з новішими поглядами в нації отих п’ять моментів: 1. Одна національна територія (природа краю). 2. Антропольоґічна расовість. 3. Окрема мова. 4. Історична традиція. 5. Національна культура. Як природник проф. Рудницький віддає першостепеневу вагу території і расовості. Зі становища волюнтаристичного світогляду ця воля нації жити окремим самостійним життям не потребує і взагалі не надається до ніяких об’яснювань, вишукування основ і т.и. Вона є ірраціональна, вроджена, нераз несвідома і від усяких „природніх” чинників не так уже залежна як вирахував собі інтелєктуаліст-професор. З ґенетичного боку належить все таки виріжнити велику і засадничу вагу історичної традиції. Це робить Ренан і навіть, не свідомо проф. Рудницький (розділ про історичну традицію у нього найбільший).

Як сказано, воля, змагання одиниці виявлятися в формі нації і для нації одиниця покликана до найбільшого самовідречення, бо добро нації є добром, є ідеєю кожної одиниці. Нацією-ж є не, як кажуть соціялісти, сума обивателів даної хвилі і хвилеве, матеріяльне щастя найбільшої кількости з них не є щастям нації, але нація то „живі, мертві і ненароджені”, то вічна ідея, для якої пожертвувати певним відламом населення, певною клясою або навіть цілим поколінням даної доби не є завеликою жертвою, а лежить якраз на лінії добра нації.

Між поодинокими націями панує вічний і нічим уже не гамований закон боротьби за існування. Сила, розріст одної нації мусять бути получені з поневоленям, а то й смертю других націй. Виклятий у нас імперіялізм не є ніяким неправильним явищем, якого можна б уникнути, він знаменує тільки нормальний розвиток, силу заложеної в даній нації ідеєю. „Виявлювану в діланях одиниць волю нації до розросту, пориву на перед і підбою не треба нічим обмежувати, тільки зміцнювати її” (Донцов). Байки про всесвітній мир, про міжнародне братерство, розказують хиба ті, що сподіваються на цьому свою качку спечи. Ясно, що й етика, яка обов’язує між членами одної нації не може бути обов’язуюча між членами ворожих націй. Інакша є правда українська, інакша польська, інакша московська.

Волюнтаристичний світогляд виключає також різність в межах нації. Нація є твором орґанічним і не може бути зложена з частин рівновартних і рівнозначних. Її будова, як будова цілого світу, людської одиниці і всякого орґанічного твору заховує певну гієрархію, степеневість, отже й мусить складатися з ріжних вартостей в протиставленні до механічної сполуки, яку тільки можуть скласти рівні одиниці (напр. гора піску). Краші, сильніші одиниці, корпорації чи кляси все вибиватимуться на перід. Намагання завести рівність в суспільнім і політичнім життю, як цього хоче старий демократичний і ліберальний світогляд, є не менш абсурдне як шкідливе для нації. Воля нації не виявляється плєбісцитом ані демократичною більшістю всяких півголовків. Нею вона тільки фальшується і спинюється свобода ділання ініціятивної меншости. Воля нації виявляється якраз в чинах ініціятивної меншости, тих кращих одиниць і верств, що зуміли вибитись і здобути владу. Отже в нас свого рода аристократія, не родова, але аристократія справді найкращих, найсильніших. З цього зовсім не виходить, що націоналістичний світогляд апробує отаманщину, анархічну боротьбу за владу між поодинокими особами. Для цього існують ріжні норми, представництво, вибір і т.п., відкидається тільки демократизм, безоглядну рівність як принціп, незрушиму засаду сусп[ільного] життя.

Національній ідеї не може ставати на перешкоді ні демократизм, ні ніяка инша життєва форма. Що до демократизму, то він має своє джерело в індивідуалістичній етиці, пошануванні прав людини. В націоналістичній етиці добро людської одиниці супроти добра нації не має найменшого значіння. Коли нація вимагає і бере в жертву майно і життя одиниць і навіть цілих поколінь, то це і є зовсім правильно. Право, свобода і вигоди окремої людини не може бути ніякими святощами. Переворот Пілсудського був і є далі потоптанням прінціпів демократизму, але для польської нації він вийшов тільки на користь. Натомість зберігання „святих” демократичних засад було би причинилося коли не до упадку, то до великого ослаблення польської держави.

Переходячи над добром одиниці до порядку дня націоналізм бореться так само рішуче з поширеним у нас партикуляризмом, висуванням окремих інтересів і вигод осібних провінцій чи частин національної території, з усякими придніпрянськими, галицькими чи навіть копичинецькими патріотизмами. Нема ніякої вужчої і ширшої вітчини, а для мешканців усіх закутин України найдорожчим є один Київ. На місці льва і архангела ставить націоналіст ясний Тризуб великого князя Володимира*.

Під одну міру з партикуляризмом треба поставити соціялізм, що понад інтереси нації ставить інтереси кляси, і ідеольоґію тих політиків, для котрих найвищою метою є добробут даної ґенерації, про далі вони не п..ють. Усі вони однаково свідомо або несвідомо служать високій шлунковій ідеї. Партикуляризмові, клясовості й ...часності національної ідеї протиставить націоналізм ... українство, як вислів сильної зорґанізованої волі нації до життя і розросту.

Оцій єдиній, всеобіймаючій національній ідеї не може збувати і на інтензивности. З того погляду для нації добре все що скріплює її волю, її активність, добре все, що ділає в протилежному напрямі. Шкідливі нації політичні реальні здобутки, які заокруглили, притупили думку широких мас про непримиримість української національної ідеї з польською; корисне напр. позбавлення українського населення деяких прав польською владою, чи акція, що коштувала багато фізичних жертв, але загострила цю думку. Шкідливі усякі позитивістичні кличі, що звертають усю увагу на економічні чи культурні справи і кажуть сподіватися, що за успішним розвитком цих ділянок життя усе потрібне само прийде, бо вбивають активізм нації, скидають відповідальність з даного покоління на пізніші або й на автоматичність розвитку. Активізм, емоціональність і фанатизм мусять бути сталими прикметами національної ідеї. Звідси виводиться і політичну програму ... т.зв. становище до всіх партій.

Я старався обговорити усі важніші, основні моменти ідеольоґії націоналізму. У всіх цих моментах націоналізм зводить завзяту боротьбу з одного боку з матеріялізмом марксівського світогляду, з другого боку з раціоналізмом драгоманівщини. Зокрема важний для нас Драгоманів, якого думки глибоко закорінені в світогляді пересічного галицького громадянина. Незвичайно жива і плідна діяльність Драгоманова зокрема на галицькім ґрунті, це апостольство раціоналізму, голошення найвищої супрематії людського інтелєкту і одної вселюдської правди, нищення українського націоналізму і якраз оте обмежування волі нації до оборонного моменту, що рівнозначне з підриванням сили і здатности нації до життя. З невеличкою книжкою Драгоманова „Чудацькі думки про українську національну справу” як неґативом, для пізнання з чим саме треба українському націоналістові в собі і в свому найближчому окруженні боротися, раджу всім познайомитися. До того популярний виклад Драгоманова особливо надається на початкову політичну лєктуру. Та зрештою у нас є певність, що кожний, хто тільки духом молодий і вільний від пересудів чужої науки, коли приглядається не надто байдуже до подій грядучих днів і возьме у самого життя кілька лєкцій його твердої азбуки, стане захопленим визнавцем нової віри – націоналізму у першому ряді його боєвиків.

1928 р.


* Див. УНДО.

** Провансія (Прованс – ред.) – країна у Франції з певною етнічною й культурною окремішністю, але без жадних політичних політично-державницьких стремлінь – звідси й символ.

* Лев – герб Львова, архангел – герб Київа. Йдеться про те, що націоналізм є рухом за соборність українських земель, відкидаючи місцеві патріотизми.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Баган: «Союз Тримор’я – цивілізаційна антитеза до Росії»

«Війна цивілізацій», «цивілізаційні розколи» – чуємо раз у раз в розмовах політологів. Що вкладають у...

07-08-2017 Інтерв'ю

Стефан Романів: У перспективі хотілося б домовитися про безвізовий режим з Австралією

Днями в австралійському Мельбурні закінчився ювілейний 15-й з'їзд («Здвиг») українських організацій Австралії, присвячений 70-літтю поселення...

16-07-2017 Інтерв'ю

Веб-дизайн