«Як так?! Був нардепом, працював у комітеті з питань національної оборони і безпеки, маєш найвищий ранг державного службовця («генеральське звання» в цивільній ієрархії), створив безпекову аналітичну структуру, і… всього лише рядовий солдат?»
«Так. Я всього лиш солдат. І це був мій свідомий вибір», – каже моя гординя.
Відчути війну ногами солдата, в окопі, на позиції, серед простих людей, які стали солдатами. Тим паче, роками закликаючи на бій з Москвою – є час показати власним прикладом силу своїх слів.
Тому я солдат.
І досі вважаю це кращою альтернативою, ніж, скажімо, адʼютанство в глибокому запіллі.
Зрештою, хтось же ж має бути солдатом.
Зірочок на всіх не вистачить.
І щоб хтось отримував ордени в Києві, почасти «непричетний», ти тут мусиш діставати «люлєй» від алкоголіка з червоним носом чи сцикуна, але з зірочкою на погоні. Хоч у цивільному житті навіть генералам армії не дозволяв підвищувати на себе голос.
Але зараз я солдат. «Мамай».
Волочуся в пилюці стежками війни з книжкою і автоматом замість кобзи і сумлінно виконую покладені на мене малі обовʼязки і поставлені дрібні завдання.
Але це моє «его» переконує мене, що солдат – це лише мій суверенний вибір.
Я солдат ще з інших причин.
Це вказання мені і мені подібним справжнього місця на шахівниці.
Увірвавшись в парламентську політику з вулиці, ми так і залишилися «білими воронами», яких якнайшвидше треба було викинути назад. На вулицю. І бажано покарати ще й за зухвальство.
Після закінчення карʼєри парламентаря (короткого двохрічного парламенту 2012-2014) з непоганим, здавалося б, бекграундом: написаними за той короткий час з командою 75 законодавчими ініціативами, 10 з яких стали законами, я намагався залишатися корисним у здається фаховій для мене сфері – національній безпеці і обороні.
Ми заснували Недержавний аналітичний центр «Українські студії стратегічних досліджень», щоб продовжувати експертну роботу в цій царині і почали стукати в різні двері – безкоштовно пропонуючи державі свої мізки, час, впертість. Тим паче, війна тривала.
Зверталися і в Національний інститут стратегічних досліджень, Генштаб, Міноборони, СБУ, ГУР, СЗР, – скрізь дивилися, як на «білу ворону».
У грудні 2014 року, за два тижні після складання повноважень нардепа, пішов добровольцем у «Карпатську Січ».
Повернувся.
Продовжували дослідження у побудові так званої швейцарської системи оборони країни, намагалися окреслити контури майбутнього розподілу Росії, кричали про загрозу повної окупації Білорусі Росією. Створили унікальний в українському вимірі проект «Індекс війни» та «Глобальний прогноз».
А від нас і далі зневажливо відмахуватися, мовляв «вискочки» ви, ніхто і звуть вас ніяк.
Більшу частину часу був безробітним. «УССД» – то ж для душі, жодних прибутків з цього ми не мали.
Ба більше, деякі «попутники» по Революції Гідності вважали, що моє «дім тюрма» і запекли в застінки Лукʼянівського СІЗО.
Тим ми не були потрібні.
І Цим – теж.
Тому я солдат – це певна угода між моїм бажанням і бажанням не моїм, констатація реальних обставин.
Але це ще й хороший життєвий урок.
Одного разу потрапивши на вершину, залляту сонцем, на зовсім короткий час, треба памʼятати, якщо не скурвишся і не відмовишся від Мети, тебе чекає похмурий низ і ти маєш знати, чи готовий долати нову вершину.
Без регалій, орденських колодок.
З нуля.
Тому я солдат.
Свідомо йду цим шляхом.
За рік «зальотів» не мав, але й відзначень жодних.
Накази виконую.
Ініціативу зробити армію більш українською не припиняю, але йду тепер знизу до верху, а не зверху.
Бо «верхам» ніколи і не до цього.
15-й місяць крокую дорогами війни.
В хорошій штурмовій бригаді.
Зброю освоїв добре.
Побратими «терплять».
Тому стоїчно крокую далі.
Втішився, як дитина, коли дослужився до посади головного сержанта взводу і отримав звання молодшого сержанта.
Якби були наполеонівські часи, ще мав би шанс закінчити маршалом. Але у нас такі соціальні ліфти, як у наполеонівській Франції, не працюють. Тому тішу себе місцем у задньому ряду «старої гвардії».
Наступна вершина зрозуміла. Бути Людиною.
Я її завжди ношу у собі. І на собі.