7 жовтня 1974 року на стіл керівника компартії УРСР Щербицького лягла доповідна записка, присвячена Сергію Плачинді, який «допускав ідейно шкідливі судження, спілкувався з рядом націоналістично налаштованих осіб, у своїй творчості займав ідейно нечіткі позиції».
Перш за все, акцентувалася увага на події, яка мала місце у жовтні 1971 року на шкільному літературному вечері у Новомиргороді Кіровоградської області. Тоді Плачинда був обурений фактом проведення заходу російською мовою. Як повідомили співробітникам КДБ опитані свідки подій П. Малєєва та І. Табунець, письменник говорив приблизно наступне: «Ось так у нас завжди робиться – усе російською, а українську мову і культуру утискають, ставлять на задній план …, ми дожилися до того, що у нас в Києві переважна більшість шкіл російських і лише одиниці – українські».
Повз нишпорок із КДБ також не проминули факти спілкування Плачинди з іншими письменниками, у творчості яких були відмічені «зриви» ідеологічного характеру. До таких, зокрема, відносився і Григір Тютюнник. Далі – більше. У 1972 році Сергій Плачинда налагодив спілкування по переписці із запорізьким художником Іваном Василенком, за визначенням КДБ – «націоналістично налаштованою особою».
У своїх листах письменник називав художника поборником українського народу, очевидно виходячи із тематики картин останнього. А в ній було досить багато історії – і Київської Русі, і козацтва. Не зайвим, на нашу думку, буде зазначити, що Іван Василенко – учасник німецько-радянської війни, мав «Орден Вітчизняної війни», медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Кенігсберга», «За Перемогу над Німеччиною» тощо, але тим не менш у лютому 1974 року був «профілактований» запорізькими кадебістами за ворожі для режиму висловлювання.
Крім того, Плачинда дозволяв собі підтримувати зв’язки із політв’язнями. Так в КДБ відмічали його контакти із Степаном Сорокою, який на той час відбував присуд у Скальнинському таборі (очевидно, мова йде про учасника ОУН та організації «Об’єднання»). У своїх листах Плачинда підтримував останнього у його дослідженнях з історії України, отримавши зокрема від нього у 1973 році «Нариси про східних слов’ян». Спеціалісти з історії з-під даху КДБ цей твір Сороки одразу ж визнали таким, що має ідейно шкідливу направленість.
У 1973 році Плачинду намагалися «приструнити» на засідання редакції газети «Літературна Україна». Письменник, звичайно ж, обіцяв врахувати свої помилки. Разом із тим, у КДБ відмічали що ці обіцянки такими й залишилися. Він і далі продукував ідеологічно шкідливі твори, «спотворював радянську дійсність, проявляв інтерес по подібних творів інших осіб».
Сергій Плачинда
Особливого занепокоєння викликала його праця «Залізні хлопці» підготована у 1974 році на замовлення Українського товариства дружби і культурного зв’язку із зарубіжними країнами. Книга не пішла у друк. Причини цього були більш ніж детально описані у доповідній: «становище шахтарів нашої республіки, умови їх праці й побуту висвітлені різко тенденційно. Автор пропонує закордонному читачу цілу галерею негативних персонажів: рвачів, ледацюг та алкоголіків, у оточенні яких вимушені працювати передовики: рядовий шахтар Іван Дума і головний інженер Віктор Сапельник». Але більш за все редактора книги обурював той факт, що Плачинда виводив трудові досягнення Думи й Сапельника не з соціальних умов, створених радянською владою для робітників, а з того, що один був представником «багатогранного й безмежно талановитого українського народу», а інший – нащадок «самої бойової й самої сильної частини запорозького козацтва». Як відмічав редактор, цю книгу Плачинди із задоволенням могло б опублікувати будь-яке націоналістичне видавництво.
Очевидно, за допомогою агентури співробітникам КДБ вдалося встановити, що на дачі у Плачинди зберігається машинопис твору ще одного «підопічного» радянських спецслужб львів’янина А. Лукіна, який був адресований ХХІV з’їзду компартії.
Що ж пропонували восени 1974-го року кадебісти Щербицькому? Враховуючи, що він своїми діями може завдати «політичних збитків», рекомендувалося вжити заходів виховного характеру по лінії партійної організації Спілки письменників України з вимогою видачі «ворожих» матеріалів, що зберігалися у нього. Та разом із тим, рукою Щербицького на доповідній було зроблено помітку із запитанням як же це практично зробити, щоби досягнути хоч будь-якого ефекту.
