Понеділок, 20 вересня 2021 21:20

Юний розвідник Юхим Клевчуцький

Роман КОВАЛЬ, Юрій ЮЗИЧ
Юний розвідник Юхим Клевчуцький

Роман Коваль і Юрій Юзич готують книгу “Діти у Визвольній війні”. Пропонуємо вашій увазі скорочений виклад одного з розділів цієї унікальної книги

Юхим Клевчуцький увійшов у нашу історію як один із наймолодших козаків Армії УНР: до рідного війська пішов у 13 років. Життя його багате і на вояцькі пригоди, і на культурну працю: розвідник галицької частини, козак канцелярії інспекторського відділу 4-ї Київської дивізії з квітня 1920 р. та розвідчого відділу 2-го кінного ім. Івана Мазепи полку 2-ї Волинської дивізії Армії УНР (1920), розвідник Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника (1921), учасник Першої капели гімназійних бандуристів (Прага, 1925) та Празької капели бандуристів, а ще вчитель і драматичний актор. Можна сказати, що драматичний актор прожив життя, повне драм і трагедій.

Народився Юхим 31 березня 1907 р. у хліборобській родині Левонтія і Степані (Степаниди) в с. Гольмі Гвоздавської волості Ананьївського повіту на Херсонщині (нині Балтської міської громади Подільського р-ну Одеської обл. – Ред.). В 11 літ Юхим з ще меншими братами і сестрою стали круглими сиротами. Наймитували у різних господарів.

Мирну працю перервала війна: якось опівночі українці пішли в наступ на Балту, одна з частин розташувалися біля хати Юхимового господаря, на околиці села Бендзари (тепер Балтської міської ради Подільського р-ну Одеської обл. – Ред.).

Козаки обстрілювали Балту. “Це було щось страшне, – оповідав хлопець. – Вони як почали стріляти з гармат, то в цього господаря не лишилося ні одної шиби цілої. Раненько, тілько почало розвиднятися, заїхали до нас українські кулеметники”.

Юхим несміливо запитав, чи не прийняли б його до української армії. “Вони мені казали, що можна”. Але поки наймит напував худобу, їх як вітром здуло, – мабуть, до села підійшли більшовики. Через деякий час до села завітали галичани, ті, що були Червоній галицькій українській армії, але потім перейшли на наш бік. Юхим і в них почав розпитувати, “чи не міг би поступити до вкраїнської армії, вони казали, що можна”. Але ранком галичани рушили в дорогу. Хлопець ходив по подвір’ю й не знав що робити, так йому “хотілося поступити до вкраїнської армії”. Вийшов на вулицю, а галичан і слід прохолов. І Юхим пустився їх доганяти. І наздогнав!

Уже разом з частиною прийшов до якогось села за Балтою, де була решта галичан.

Йдеться про події квітня 1920 р., коли 3-й кінний полк Едмунда Шепаровича, запасний курінь сотника І. Козака і технічний курінь Корнила Кізюка покинули червоне військо й у Балті перейшли до Київської групи Юрка Тютюнника армії Михайла-Омеляновича Павленка, яка намагалася пробитися на північ на з’єднання з армією Симона Петлюри.

“Мене прийняли до війська, – писав Юхим Клевчуцький. – Я був при розвідці, носив 2 кружки набоїв від [кулемета] люйса («Люїса». – Ред.). Ми йшли далі. Прийшли до якогось містечка на Поділлю, мене віддали до штабу Київської Дивізії, де я й був до кінця партизанщини”. Так Юхим узяв участь у легендарному Першому зимовому поході Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка, у фінальній його частині.

Брав участь він і в осінній кампанії 1920 року Армії УНР. У містечку Зіньківці Юхим приєднався до розвідчої команди Мазепинського полку 2-ї Волинської дивізії, в лавах якої узяв участь у наступі на більшовиків. Але прийшов сумний день 21 листопада 1920 р., коли Юхим разом з мазепинцями перейшов на правий бік Збруча, на територію польської держави. Перебував у таборі Вадовиці, потім у Каліші, де сотник Квітка влітку 1921 р. створив Школу українських скаутів, до якої і вписався Юхим.

“Там, у Каліші, – розповідав Юхим Клевчуцький, – було нам надано помешкання й ми діставали допомогу від Британського Комітету, а заразом і козацький пайок. Вчителем був у нас сотник з Заліз. Дивізії [Юрій] Гасан. Тоді були в нас 3 класи. Я був у другій класі. Але, крім цього, ми ходили на муштру з сотником Квіткою. Від Британського комітету получали білизну й харчів трохи. (…) Одного разу 1921 року приїхав зі Львова старшина, прізвище – Садовський (Микола Тобілевич, син знаменитого артиста Миколи Садовського. – Ред.) з наказом від п. Генерала Ю. Тютюнника, щоб дали 10 хлопців, і так, щоб ніхто не знав, куди ми їдемо. Тоді Завідуючий нашою школою сотник Квітка закликав по одному до себе в помешкання й щось розказував, у то число попав і я. Після цього той старшина, який приїхав зі Львова за нами, зібрав нас усіх до купи й розказав, куди ми їдемо й чого їдемо. О годині 9 ми пішли на станцію, сіли на потяг і на другий день по обіді були в Львові на Підзамче.

Харчувалися на польській кухні в шостій армії, через дві неділі після нашого приїзду ми получали вже грішми по 250 п. м. (польських марок. – Ред.) в день. Але одного разу прийшов до мене п. поручник Верменіч (Кирило Вірменич – командир, військовий технік 3-го кінного полку 3-ї Залізної дивізії. – Ред.) і сказав, що я маю з ним їхати до Полтави. Він, як батько мій, я – як синок його, й я мав навчитися йому казати «тату»”.

Перед відходом в Україну їм видали фальшивий документ на прізвище “Розвага”, прокламації, гроші, польську перепустку через кордон. Їхали через Тернопіль та Збараж. Завдання було таке: прибути до Полтави, де Кирило Вірменич-“Розвага” мав з’ясувати обстановку, написати звіт для ППШ, а малий мав привезти його до Львова.

Кордон перейшли успішно. “Ніччю ми зайшли в якесь село й «батько» дав мені прокламацій, а я наліплював на воротях, на плотах, а часом і на хату; скінчивши цю роботу, ми йшли далі. Але побачили в цім селі батюшкіний дім і «батько» взяв мене, прийшли, постукали, він відчинив нам і прийняв на ніч. Ніччю він мо[є]му батьку щось розказав і він на другий день написав мені записку і послав мене з нею до Львова, а сам пішов далі. Я прийшов за кордон спокійно і скоро був у Львові”.

Через два тижні – новий наказ: вирушати до Рівного. Разом з Юхимом поїхали його однолітки – Гриць Хоменко з 4-ї Київської дивізії, козак 4-ї Сірої бригади 2-ї Волинської дивізії Ізотій Кульбаба та Петро Ярован – козак 4-го Київського кінного полку 4-ї Київської дивізії. Юхим залишився у Рівному, а хлопці подалися до Корця.

У Рівному Юхимові було дуже гарно. За два тижні відпочинку, мабуть, облазив усе місто. І ось – зустріч з “паном полковником” Головком і наказ іти до Шепетівки, де знайти Якова Віника (інколи Клевчуцький пише “Вінник”. – Ред.).

Спочатку треба було запитати:

– Це Ви Яків Віник?

Якщо дядько підтвердить, тоді треба сказати пароль:

– А де живе Поліщук?

Відповідь:

– Мотрона?

Якщо так перепитає, значить, помилки немає: дядько – наша людина.

На дорогу юному розвіднику дали 1500 польських марок і квиток на потяг. В Острозі він пішов на підпункт. Там йому розказали, де треба переходити кордон.

До Шепетівки йшов два дні. Знайшовши потрібну вулицю й хату, привітався. Старша жінка поздоровкалася також.

– Чи тут живе Яків Віник?

– Яшо! Яшо! Йди сюди!

Коли той вийшов, хлопець запитав:

– Це Ви будете Яків Віник?

– Так.

– Де живе Поліщук?

– Мотрона?

– Так.

Господар закликав хлопчика до хати, запитав:

– Звідкіля ти?

“Я йому все розказав. Тоді він мені дав пообідати. Написав записку й дав мені, а решту розказав мені словами. Казав мені оце: що в Шепетівці стоїть 45 гарматна бригада, 2 сотні кінноти й трохи піхоти. Сказав, що зараз у Шепетівці сидять арештовані два старшини”.

Оскільки “полковник” Головко просив ще запитати “за якусь панночку, чи вона переходила через його пункт”, хлопець виконав і це прохання. Господар “сказав, що переходила. Все мені розказав, і я пішов додому (до Львова. – Ред.). Пригод я не описую, бо багато часу збиратиме”.

Ось такий хлопець! Хвалитися не любить. Усе ж жаль, що він був такий лаконічний…

Вернувся до Польщі за один день. Приїхав до Рівного, віддав записку “полковнику” Головку і передав усе, що йому переповів Яків Віник.

До Шепетівки Юхим ходив тричі, “тільки за третім разом того господаря, до якого я ходив, арештували, а мене трохи не зловили”.

Після цього розвідник попросив три дні відпустки, щоб провідати своїх друзів у Каліші. Головко пустив. Дав на дорогу грошей, “документ подорожі” й білет до Каліша і назад. У Каліші завідувач школою сотник Квітка послав хлопця до командира 2-ї Волинської дивізії “пана генерала” Олександра Загродського.

“Я прийшов, вони мене дещо розпитували. Від пана генерала я пішов до школи. Я лишився в школі ночувати, але нещасливо мені прийшлося, бо в мене вкрав один хлопець документ і втік зі школи. Я від цієї пригоди був примушений лишитися в школі. Але недовго мені прийшлося бути в школі, бо в 1921 р. в першім місяці зими школа була ліквідована й ті хлопці, які були в тій школі, розійшлися по частинах. Пішов і я до Мазепинського полку. Але недовго мені прийшлося там бути.

Через декілька днів прийшло повідомлення до Командіра полку, щоб він усіх наших хлопців віддав до школи в Щепіорна (тут і далі: Щипйорна. – Ред.). Бо тоді в Щепіорні збирали усіх хлопців, які були при частинах, і утворили (заснували) школу Всеукраїнських Пластунів. Опікувалася цією школою Y.М.С.А., вона допомагала їжею, одягом і книжками. 1921 р. 7 грудня нас командир полку відіслав до Щепіорна...

Я попав до 2 кляси, а через якийсь час мене перевели до 3-ої кляси, де я помаленьку посувався все далі і далі. Я згодом пізнав хто я, чий я син, узнав історію свого народу”.

У пластовій школі Юхим навчився гри на бандурі в кубанського бандуриста Михайла Теліги… Невдовзі школа виїхала до ЧСР…

Завершуючи свій спогад, Юхим Клевчуцький зазначив: “А тепер я дуже рад[ий], що вчуся, бо є змога вчиться й можна вчитися, бо тут не так як в Польщі, тут є все, хватає їжі, одягу, тільки треба вчиться! Дякую пану професору Кобизьському (…) Дуже їм дякую! Сердечно дякую!”.

Продовжив удосконалюватися Юхим Клевчуцький і як бандурист. Він став учасником Першої капели гімназійних бандуристів, а згодом і Празької капели бандуристів Василя Ємця. У 1937 – 1939 рр. Ю. Клевчуцький працював у театрі Юрія Кононіва в Галичині, викладав гру на бандурі. Серед його учнів – Зенон Штокалко, який згодом став бандуристом-віртуозом.

За однією з версій, Юхим Клевчуцький загинув у лавах “Карпатської Січі” у 1939 р. під Ужгородом, за іншою – поліг у складі дивізії “Галичина”. Але за даними історика Володимира Мороза, Юхима Клевчуцького більшовики 1940-го арештували в Нижній Стинаві, а у червні 1940 р. знищили у Стрийській тюрмі – перед своїм відступом. Оскільки тіло опізнали, то, напевно, він похований там, де жив, – у Нижній Стинаві.

Вічна слава Юхимові Клевчуцькому, який у тринадцять років пішов до українського війська!

Loading...

Інтерв'ю

Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю працею утверджують Незалежність України, наближають...

16-08-2021 Інтерв'ю

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головним редактором...

21-07-2021 Інтерв'ю

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

21 квітня цього року в ООН вперше виступив представник ерзя – одного з корінних народів...

30-06-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн