Середа, 08 червня 2022 13:05

Репрезентант світу боротьби Степан Бандера

Степан Ленкавський
Репрезентант світу боротьби Степан Бандера

У п’яту річницю смерті

Степан Бандера – представник того покоління, яке участі в наших визвольних змаганнях 1917-21 рр. брати ще не могло. Його покоління прийшло до слова тоді, коли ми вже програли нашу першу війну і втратили свою державу, але не втратили туги за нею і не втратили волі відновити її назад. Політична ситуація в роках, коли юне покоління Бандери готовилося наново піднести зброю, щоб відвоювати втрачену державність, була дуже нестабільна. Це заставляло шукати доріг.
Далекозорий розум великої людини, полк. Євгена Коновальця, збагнув, що грядучі роки лише тоді змінять історичну долю нашого народу, коли ми виростимо із себе організовану національну силу, яка буде діяти поза контролем ворога для збройної боротьби проти чужого насильства. Це була революційна думка. За нею прийшов чин. Створення зав’язків таємної армії України, Української Військової Організації – це був основний зворот історичного значення. Це була зовсім нова концепція перестановки національних сил. Перелом і зміна шляхів політичного думання. Вона переломила шаблони найбільш закоріненого легалістичного думання нашого тодішнього суспільства, що не уявляло собі поза діями легальних партій доріг і ніяких інакших допущених законами форм організації, ані способів визвольної дії. Від цього часу, замість петицій, скарг, домагань і протестів в обороні народних прав, – українці почали говорити з ворогами револьверними пострілами, вибухами динамічних бомб. Це було народження першого національно-визвольного руху – нової сили з-поміж найбільш патріотичних, досвідчених і здисциплінованих військовиків, сили, яка з ходом років набула значення щораз важливішого політичного фактора. Хоч УВО була задумана як підпільна армія – конечний складник у нації, що прагне стати державою, – за найближчу мету вона поставила військову обсаду Східної Галичини, в випадку, коли поляки – всупереч справедливому рішенню Антанти – не забрали б добровільно своїх окупаційних військ із Західної України. Сталося інакше. Міжнародне рішення було – як звичайно у наших – несправедливим. Але УВО вже існувала і своїми успішними революційними діями: бойкотом неправних розпоряджень тимчасової окупаційної влади, саботажними і бойовими акціями вона (УВО) не лише завдавала окупантам ударів, але також – і це головне – впливало мобілізуюче на зростання революційних настроїв серед українських мас…
Це була перша і добра школа революційної практики Бандери, початок його вростання в атмосферу підпілля, у небезпеки, у дисципліну і дію найдосвідченішої в той час підпільної організації. Цей початковий старт у юнацькі роки має головне значення для формування характеру, психічного підґрунтя і типу людини. «Перше, що людину зустрічає як невідхильність її долі, а чого ніяка воля не може змінити, – каже Шпенглер, – це час і місце її народження: своїм народженням кожний є врослий у якийсь нарід, у якусь релігію, якийсь стан, якийсь час, якусь культуру… Самим фактом народження одиницям є визначені їхня вдача і обсяг можливих завдань, у межах яких вони мають право свобідно вибирати … Визначена людина живе так, що її існування є жертвою її ідеї». Невідхильна доля Бандери, як сина української нації з доби її поневолення, поставила його перед вибір, або жити як син поневоленої нації рабом, або бути борцем. Бандера вибрав революційну організацію УВО і цей вибір перерішив дальший хід його життя. Він поставив своє життя на службу ідеї і в цьому був послідовний, невгнутий і твердий до себе в усіх умовах дальшого життя. Світ підпілля, світ заборонений і переслідуваний ворогом і спрямований проти ворога усім своїм вістрям, – цей світ має особливий клімат. У ньому виростають і кріпнуть характери, загострюється спостережливість шкідницьких дій ворога, росте бажання і готовність протидіяти їм своїм власним ризиком. У підпільній боротьбі оформився, набрав гарту новий ґатунок української людини, українського патріота, – сотки, а потім тисячі відважних і відданих усім своїм завзяттям ідеї нації – націоналістів-революціонерів. Одним із них був Бандера. Як репрезентант цього підпільного світу, він характеризує його такими словами: «Нашим природнім середовищем стало вже змагання, змістом нашого життя – боротьба. Для нас політична діяльність, праця завжди була боротьбою, не тільки змістом, але й форми її завжди були такі. Ми стояли постійно на фронті чолом проти ворога». А ворогами, проти яких довелося Бандері «чолом стояти», були у змінливій історії України тих років боротьби: спершу поляки, потім москалі, німці, і знову москалі. Перелік ворогів короткий. Але за кожною назвою окупанта України криється ціла епоха твердих днів безнастанного тихого або явного бою, бою без ласки і пощади, і масового вияву безприкладного героїзму.
В народі, що широко спомагав підпільну боротьбу, ожила віра у свою вартість і – наперекір ворожим знущанням – радісно горде почуття сили з факту, що «Тут скрізь наше військо незриме у хижих залогах стоїть». Цими лаконічними словами замучений у гестапівській в’язниці Ольжич найкраще віддав те несхоплене почуття нашої сили, яке давав масам факт дії і повсюдності тієї незримої організації українського підпілля. Кермувати цими незримими залогами ОУН на Західній Україні довелося 24-річному Ст. Бандері в найтяжчий для України рік ворожої масакри і спустошень. Рік 33-й! На підсовєтській Україні шалів тоді злочинний московський терор і досягав вершин катастрофи. Вже другий рік вмирали з голоду наші брати-селяни – найбільш неподатлива верства нашого народу. Інтелігенція, що виявила себе патріотичною в роках українізації, була винищувана впень, включно з українськими комуністами, УКПістами, шумськістами, хвильовістами, галицькими радянофілами.
У Західній Україні лише один рік тому проходили кінцеві хвилі ганебної пацифікації українських сіл, масового тортурування населення, нищення українського майна й установ каральними експедиціями польської поліції і уланів. В’язниці були вщерть переповнені, організаційна сітка порозривана. Окремого, дуже великого удару, зазнало недавно підпілля. Краєвий Комендант УВО і недавній попередник Бандери на пості Краєвого Провідника ОУН, найбільша постать того періоду, муж сталевої волі і виїмкової відваги, сл. пам. сотн. Юліан Головінський, був замордований, як в’язень у кайданах, поліційною кулею в груди. В таких-то обставинах Бандера перебрав керівництво боротьбою ОУН на Західній Україні. В його очах це не було підвищення у чині, це було накладання важкого обов’язку і прийняття ним важкої відповідальності. Такий був і таким завжди буде сенс усіх підвищень і авансів у революційній організації. Підвищення ніколи не є нагородою для заслужених. Цих заслужених є забагато. Воно є накладанням обов’язків на тих, котрі до того придатні. Тому в пізніших роках Бандера писав до тих членів, які інакше коментували покладене на них завдання закордонної роботи, такі слова: «… Його (те завдання) належить трактувати як найбільше зобов’язання, як першу головну відповідальність, а не як монополь». На пості Краєвого Провідника Бандера перевів потрібну реорганізацію підпільної сітки й остаточне спаяння кадрів УВО в одну цілість. Він змінив характер бойових акцій ОУН, надавши їм такого політичного сенсу, який для найширших мас був наглядно зрозумілий, як пряма реакція на актуальні шикани і переслідування ворога і як на організаторів і виповників тих переслідувань. Наприклад, за ліквідацію українських шкіл і шкільні реформи, які мали наметі винародовлювати і ополячувати українських шкільних дітей, у 1933 р. був виконаний з його наказу атентат на польського шкільного куратора Гадомського. Були підготовлювані атентати на польського воєводу Юзефського, який на українській Волині вів політику розкладу й обмежування української політичної діяльності; на підкомісара в’язничної сторожі у Львові Кособудського, який особливо визначився своїми садистичними знущаннями над українськими політичними в’язнями. Велике признання і зрозуміння серед українського громадянства та затривоження у польському уряді, що ОУН вперше перевела політичний атентат на польського міністра внутрішніх справ, Пєрацького 15 червня 1934 р., який був відповідальний за переведення пацифікації, тобто масових жорстоких знущань над тисячами українського населення в Східній Галичині в 1930 р. в Ліському повіті в 1931 і на Волині в 1932 р. Ці акти були самоохороною і мали також превентивне значення проти проявів внутрішнього розкладу в громадянстві. Інший напрям бойових і політичних акцій ОУН – це було відкриття другого фронту боротьби, боротьби проти московського окупанта. Хоч ОУН під керівництвом Бандери діяла на українських землях, окупованих поляками, там діяла також підпільна комуністична партія, легальна комунізуюча партія совєтофільського напрямку (сель-роб), інтелігенстькі совєтофільські або москвофільські, консервативного напрямку, середовища. Крім широкої пропагандивної і роз’яснювальної акції проти радянофільства в легальних організаціях і установах. Бандера зорганізував в травні 1934 р. бомбовий атентат на редакцію большевицької газети «Праця», коли там не було людей, щоб цим остерігальним актом звернути увагу, що ОУН рішена боротися з прислужниками большевицької Москви всіма способами. Значення символічного протесту проти большевицького поневолювання України і фізичного винищення українського народу голодом, вивозами, арештами і розстрілами української інтелігенції, мав атентат на большевицький консулят у Львові, виконаний 22 жовтня 1933 р. бойовиком ОУН Миколою Лемиком в будинку консуляту на співробітника, що займався розкладовою і розвідчою роботою. З доручення Бандери Лемик дав себе добровільно заарештувати, щоб довести до судового процесу і з позиції підсудного обвинуватити від імені ОУН Москву за її злочини і звернути на них увагу світу. Цей постріл в обороні мільйонів і судовий і судовий процес над бойовиком ОУН, якого поляки засудили на кару смерті, задокументувати національну солідарність західних українців і мобілізував їх до активної боротьби проти Москви і її прислужників.
Атентат на большевицький консулят, як протест проти масакри українського народу большевицьким окупантом, і атентат на міністра Пєрацького, як протест проти політики польського окупанта і переслідувань українців на Західній Україні, – підкреслювали соборницькі засади ОУН.
ОУН стала в цьому періоді своєї активності фактором великого політичного значення і з’єднала прихильність активної частини громадянства та викликала критику тих, які з різних міркувань не погоджувалися з методами гострої революційної боротьби. В нашому громадянстві скристалізувався в ті роки двоподіл двох політичних наставлень, так би мовити двоподіл на два табори (які не мали ніякого структурного оформлення): на прихильників націоналістично-революційної політики, що виступає за максималістичні цілі в гострих формах і – другий, легалістично-компромісний, або табір угодовецької політики, який у рамцях, допущених окупаційний законодавством, змагав до досягнення мінімалістичних домагань. За тодішньою номенклатурою перші вели політику принципіальну, другі – політику опортуністичну. Цей поділ залишався до часу упадку польської окупації. Війна – роки найвищої політичної відповідальності – показала нетривалість легалістичної політики, всі легально існуючі українські партії закінчили свою політичну діяльність у такий відповідальний час і перестали існувати. Єдиною політичною силою на Західній Україні залишалася ОУН. Ім’я Бандери, безпосереднього керівника того періоду діяльності ОУН на ЗУЗ, було невідоме українському громадянству. Загал знав полк. Є. Коновальця як найвищого провідника ОУН. Бандеру, як Краєвого Провідника ОУН, знав найближчий гурт його безпосередніх співробітників, навіть його особисті знайомі – члени ОУН не здогадувалися про його функції в Організації, а бойовики, з якими він організував політичні акції, знали його з псевдоніму, як зверхника неозначених функцій. Вперше стало ім’я Бандери широко відомим тоді, коли він був перший раз втрачений для революційної діяльності на довгі роки. В червні 1934 газети принесли вістку, що у зв’язку з широкими арештами в справі Пєрацького, ув’язнено також Бандеру, як Провідника нелегальної ОУН. Вперше показався Бандера світові, як в’язень на судовій залі в Варшаві перед польським трибуналом. Він одержав від нього кару смерті і зник за в’язничними мурами. Його виступ перед судом – це не була оборона себе, але обвинувачення окупантів за позбавлювання прав українського народу, підтвердження і обґрунтування правильності революційних метод ОУН і засад націоналістичного руху. Бандера, раз поставивши своє життя на службу ідеям своєї нації, жив для їх перемоги і не дбав про своє життя чи популярність свого імені. Таким він лишився до смерті і, мабуть, тому цією самопосвятою, невгнутістю і не шуканням особистої слави здобув до себе широке довір’я мас на пізніші роки і став символом революційної боротьби на Західних Українських Землях.
В роках ув’язнення Бандери сталися три події великого значення в розвитку націоналістичного і визвольного руху. Дві трагічні, друга – світла. З руки московського агента згинув від бомби в травні 1938 року полк. Євген Коновалець і Організація втратила свого досвідченого й авторитетного Провідника якраз напередодні великих подій. На підсовєтській Україні в роки 1936-38 пройшла чергова хвиля кривавого терору, жорстока масакра доби Єжовщини, яка послабила сили національного спротиву. В Карпатській Україні, у зв’язку з перемінами в Чехо-Словацькій республіці, навесні 1939 року проголошено українську самостійну державу, спираючися на рішення Сойму і на невеликі військові сили Карпатської Січі, створені з націоналістичних кадрів із ЗУЗ і з еміграції.
Світова війна принесла упадок Польщі і випущення Ст. Бандери з в’язниці. Велика частина кадрів ОУН, що були розконспіровані, знайшлися на еміграції, маючи зв’язки з підпіллям на Західній Україні, окупованій вже большевиками. В новій політичній ситуації виникла потреба достосувати план визвольної політики і внутрішньо перебудувати Організацію.
Політичний договір Німеччини з Росією був непевний, реальнішою виглядала тоді неминучість війни між обома державами, і можливість визволення України від московської окупації, якщо Німеччина не схоче для себе загарбати українських земель.
Бандера не оглядався на плани і загри гітлерівської політики. Він усю енергію ОУН спрямував на мобілізацію власних революційно-збройних сил в підпіллі большевицької окупації і також поробив успішні заходи, щоб у прихильних для України військових колах утворити автономний український військовий відділ під назвою «Дружини Українських Націоналістів». Цей відділ міг би в ході війни стати зав’язком української національної армії, а фактично дав старшин для УПА. Бандера добре знав, що націоналістична концепція боротьби власними силами свого народу – це єдина реальна визвольна концепція і основа незалежної політики. «Союзництво, – писав він, – це відношення обопільності. Його може мати той, хто сам щось дає і здобуває. Визволителів, освободителів напевно ми ніколи не діждалися б», як не будемо мати власної сили творити політику потрібних нам фактів доконаних. «Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, але передусім справжніх. Їх Україна може мати, але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама сильна»… «Справжня самостійницька політика мусить іти шляхом доконаних фактів, власної ініціативи, не оглядаючися на політику Німеччини, а коли треба, виразно проти проти неї» («Слово до Українських Націоналістів…»…, стор. 9 і 15).
Грядуча війна вимагала концентрації всіх визвольних сил для одностайної політичної дії визвольної акції. За почином Бандери був створений у Кракові Український Національний Комітет з представників майже всіх політичних партій для ведення легальної дії. Цей осередок консолідації мав стати легальним самостійницьким центром, репрезентантом і носієм української державності. Але Німеччина не респектувала вимог державної суверенності України, тому шлях до легальної політичної і репрезентації був замкнений для Українського Національного Комітету. «УНК – пише Бандера, – не готувався до того, щоб починати чи очолювати революційну протинімецьку боротьбу. Він мав оформити і маніфестувати одностайність української політики, бути речником українських самостійницьких прагнень у межах нормальної політичної дії, а не революційних кроків і боротьби».
Але ОУН мусіла стати виразно на позиції незалежного задекларування українських національних цілей і оборони нації з приходом на нашу землю нових «визволителів», що війною підкорили пів Європи. Бандера мав мужність і відвагу революційним порядком протиставити могутньому тоді Гітлерові проголошення самостійності України. Це була його ініціатива і його рішення.
Переведення акту проголошення відновлення української державності у Львові і Києві він доручив членам ОУН, заздалегідь передбачаючи, що Гітлер може відповісти репресіями. Це й була причина, чому Бандера до ризикованого акту проголошення самостійності не ангажував видатних і відомих українських патріотів, але обмежився на членах ОУН, які не будуть зрікатися цього під тиском сили. «Зробимо це так, щоб на Організації зосередилася вся відповідальність… і всі репресії ворога, бо вона загартована і підготована до боротьби».
Для себе Ст. Бандера не передбачав ніякого посту ні в одному, ні в другому уряді, бажаючи повністю віддати себе праці в ОУН і творити основи для оборони української держави, або для дальшої визвольної боротьби. Похідні групи ОУН, які були ним вислані на українські землі мали між ін. завдання приготовити в масах всенародну підтримку обидвом Тимчасовим урядам.
Не було великих надій на те, що рішуча воля українського народу вплине на Гітлера змінити свої політичні плани супроти України. Але Бандера ясно бачив, що «тільки рішучі і довершені діла з нашого боку могли створити ясну ситуацію». І справді: «Основна лінія облудно підступної політики Гітлера супроти України була перекреслена», відкрився чистий шлях для дальшої незалежної визвольної політики.
У найтяжчі історичні моменти, – писав Бандера, – мусять тримати фронт і прапор безкомпромісної боротьби з ворогом ті сили, які на те спроможні. Бандера здер з Гітлера маску облудливого визволителя. Він актом проголошення самостійності спрямував кристалізацію внутрішніх політичних процесів у народі до державної суверенності, підготовив заздалегідь ОУН до боротьби проти червоного окупанта і висунув цю революційну організацію на чоло протигітлерівського спротиву від імені самостійницьких інтересів українського народу. На якийсь час репресії зосередилися лише на Організації і це дало змогу широким масам переключилися в нову ситуацію, створену другим займанцем.
Внаслідок німецьких репресій Бандера був арештований 3 липня 1941 р; тиждень пізніше було зліквідоване Тимчасове Правління у Львові; але арешти націоналістів з Похідних Груп ОУН перешкодили провести в Києві черговий акт відновлення української самостійності й утворення нового Тимчасового Центрального Уряду в столиці України.
Бандера вдруге був утрачений для революційної боротьби на довгі роки його ув’язнення. Але через те він, в’язень Гітлера, став для широких мас символом протигітлерівського спротиву. Під його іменем зростали кадри ОУН і створили те, на що він увесь час ставив головний натиск: підпільне військо України – Українську Повстанчу Армію.
Коли війна добігала кінця й українські землі були знову окуповані большевиками, Бандеру звільнено з німецької в’язниці.
На Україні велася війна на смерть і життя московського окупанта з українським визвольним рухом. ІІІ Надзвичайний Великий Збір з 1943 р. обрав на голову Бюра Проводу ОУН Романа Шухевича. Бандера повідомив його, що він респектує рішення ВЗбору, підпорядковується обраному Проводові і повернеться на Україну, як лише вирветься з-під поліційного догляду.
Але Конференція ОУН в лютому 1945 р. на Україні вибрала головою Бюра Проводу Бандеру і ухвалила, що він повинен перебувати за кордоном.
Діючи в цьому третьому періоді своєї діяльності з-за кордону, Бандера головну увагу й енергію приділив тим справам, які є і в усіх роках були основою сили політичної дії, на побудову міцної і справної організаційної мережі в усіх закордонних країнах, на творення бойових відділів для потреб служби зв’язку з Україною, і на чіткість і ясність ідейно-політичних позицій Організації. Довгорічна протибольшевицька боротьба не вгавала, і це давало великий політичний капітал видвигнути справу визвольної боротьби нашого народу перед світом, який українською проблемою не цікавився, і добиватися для неї визнання, підтримки, допомоги. Це було завдання всієї української еміграції. Через різнорідність партійного зрізничкування створити одноцілий фронт солідарності і співпраці для справ найголовнішого значення для нації – не вдалося. Бандера робив різні зусилля в цьому напрямі, або приймав позитивні ініціативи від інших, але це тривалих успіхів не принесло.
Всупереч твердження опонентів, Бандера був рішуче проти відокремлювання нашого руху від решти українського політичного життя. Також був він проти двоподілу. Принципове відсепаровування було колись потрібне для охорони націоналістичного руху в ранньому періоді боротьби. Тепер інші партнери не загрожують нам небезпекою, навпаки, спільна політична дія полегшує посередньо впливати нашою концепцією на цілість політичного життя. Можливо, що цього ідейного проникнення боялися інші партійні середовища і тому спільного національного фронту не вдалося створити. Досвід з періоду включення ЗЧ ОУН в Українську Національну Раду показав, що партнерам ішлося про механічну і формальну консолідацію, про право капіталізувати боротьбу на Україні для групових цілей, а не про обов’язок працювати на користь тієї боротьби. Трохи інакшу позицію зайняло ЗП УГВР, яке хотіло для себе зберегти виключний монополь репрезентувати крайову боротьбу і безконтрольно допасовувати себе до модного в даний час курсу чужинецької політики.
На цьому тлі і на намаганнях підпорядкувати політику Організації контролі ЗП УГВР виникли конфлікти, які закінчилися усуненням членів ЗП УГВР з Організації. Але в Організації ще протягом декількох років залишалися опозиційні елементи, які з середини гальмували або послаблювали її активність.
Щойно з початком 1954 р. ця опозиційна група відкололася остаточно від Організації. Організація була очищена з елементів, що зсередини гальмували її дієздатність. Бандера в кінцевих роках свого життя, крім загального керівництва, головну енергію зосередив на розбудову і перевишкіл організаційних кадрів та підготовку бойових груп для потреб крайової боротьби. Діяльність Бандери ввесь час непокоїла Москву і вона багато разів підготовляла його ліквідацію. Під його іменем ішла в Україні підпільна боротьба вже 15-й рік у різних формах, чи то відкритого збройного бою, чи підпільних акцій, чи пасивного спротиву. В особі Бандери поневолені маси бачили послідовного оборонця прав українського народу. Вони знали, що польський суд засудив його за те на кару смерті, що Гітлер наказав арештувати його за проголошення самостійної України проти його волі, та що Бандера дав початок організувати протигітлерівський спротив на Україні. Знали теж, що українські повстанці і підпільники вели боротьбу проти Москви під керівництвом Бандери. Врешті ті поневолені маси населення чули з уст ворога прокльони, що й вони самі є «бандерівські бандити». Тому безпартійні маси зв’язували з особою Бандери свої надії на перемогу і на оборону перед московськими окупантами і перед непевними «визволителями». Цього було досить, щоб найвищі партійні й урядові чинники в Кремлі вирішили і зорганізували атентат на Бандеру.
В пізніші роки в день смерті Бандери сталися дивні несподіванки. Точно у третю річницю з дня смерті Бандери, 15 жовтня 1962, вбивник Сташинський вираховував перед німецьким судом прізвища своїх зверхників, організаторів скритовбивчого морду: Шелепіна і високих чиновників КГБ в Москві, від яких він одержував накази про морд, яким складав звіт виконання того морду, і від яких одержав за це відзначення високим большевицьким орденом. Точно у п’яту річницю смерті Бандери, 15 жовтня 1964 р., довгорічний кат Микита Хрущов, який між іншим своїми злочинами апробував замордування Бандери, був скинений своїми конкурентами з посту диктатора московської тюрми народів. У п’яту річницю з дня смерті Бандери в Кремлі почалося зрушення політичного курсу з далекосяглими наслідками. Це початок кінця облудної політики коекзистенції. Це шукання єдності з блоком комуністичних держав. Для України від нової кліки кремлівських володарів треба насамперед чекати кривавої масакри українських патріотів під претекстом ліквідації хрущовських прислужників. У такій новій ситуації нам доводиться відзначати пам’ять убитого ворогом Провідника Організації Українських Націоналістів – Степана Бандери. Пам’ятаймо всі, прихильники і противники вбитого Бандери! Ми є членами одної нації і супроти неї ми маємо виконувати наш головний обов’язок. Не забувайте слів Бандери, що «наша доба – доба боротьби української нації за своє життя; за свободу і за підстави дальшого розвитку. В Україні йде змаг цілого народу на всіх ділянках життя. Там, проти російсько-большевицького імперіалістичного гніту, стоїть однорідний національно-визвольний фронт усіх сил, усіх складових частин непримиренного українського народу». Наша доба – доба боротьби української нації за життя. Ми на чужині від обов’язку нашої доби, наших часів не відхилимося. Казав Шпенглер:«Ми є народженні в цей час і ми мусимо іти мужньо до кінця цим шляхом, що нам є призначений. Іншого шляху немає. Витривати (навіть) на втраченому пості, без надії, без рятунку – це обов’язок. Витривати, як той римський вояк-вартовий, що його кості знайдено перед одною брамою в Помпеях, який умер, бо під час вибуху Везувія його забули відкликати з варти. Це є мати великість….».
Коли ми знайдемо цю великість у своїх серцях і сумліннях, яку мали наші упівці, що боронили аж до кінця оточені ворогами бункери, знаючи, що не прийде нізвідки відсіч, ані зміна, тоді кожний українець стане нездобутою для ворога фортецею. Тоді ми приспішимо день нашої перемоги.

«Шлях Перемоги» ч. 45, 8 листопада 1964 р.

Доповідь (текст дещо скорочений), виголошена 18 жовтня 1964 р. у Мюнхені

Loading...

Інтерв'ю

Стефан Романів: «Ми відчуваємо дух перемоги»

Стефан Романів: «Ми відчуваємо дух перемоги»

Стефан Романів – один з найбільш відомих представників української діаспори. Затертий та іронічний вислів «вчити любити...

15-06-2022 Інтерв'ю

Олександр Сич: «Московщина напала на Україну, щоб знищити її як державу і націю»

Олександр Сич: «Московщина напала на Україну, щоб знищити її як державу і націю»

Голова Івано-Франківської обласної ради, доктор політичних наук, Олександр СИЧ в інтерв’ю для газети «Галичина» пояснив...

20-05-2022 Інтерв'ю

Леся Голик: «Сумівці активні на багатьох фронтах»

Леся Голик: «Сумівці активні на багатьох фронтах»

Сьогодні вся нація складає великий іспит. Сьогодні нація напружила м’язи і докладає максимум зусиль для...

22-04-2022 Інтерв'ю

Веб-дизайн