Понеділок, 15 травня 2023 06:48

Історія – вчить?

Юрій Щур
Історія – вчить?

Історія не є місцем для роздумів на кшталт: «Що було б, якби»… Історію вже не зміниш.

Минуле не переписати. Хіба, за совєтською та російською традицією, можна перебрехати. Підлаштувати під сьогоденні політичні забаганки. Що, властиво, завжди робить рашистське політичне керівництво, а місцеве суспільство споживає. Кремлівських верховодів можна зрозуміти – такий мікс ерзац-історії з месіанськими амбіціями помножений на «вічні капості ворогів» дає тамошнім обивателям спрощену відповідь на одвічне питання: «Хто ж винен?». Не дасть він відповіді на питання «Що робити?», але вони його й не шукають. Північно-східний агресор має достатньо біомаси, яка звикла виконувати накази, без докорів сумління, довічно приспаного «наркомовськими 100 грамами».

Благодатною сферою для підлаштування історії під генсєковський одобрямс став кінематограф. Очевидно, не варто навіть намагатися аналізувати ваєнно-патріотічєскоє кіно доби СССР, а особливо – доби брєжнєвщини. Тотальний фальш, відбілювання злочинців у погонах і без них, однобокість та упередженість – далеко не повний набір характеристик подібних фільмів. Однак, із розпадом Союзу, тепер вже у фільмах незалежної (від кого?!) російської федерації ситуація не змінилася. Хіба що позитивних рис отримали білогвардійці та різні авантюристи типу Мішки Япончика чи Соньки «Золотої ручки». Знайшлося місце й анархо-комуністу Нестору Махну. Особисто ніколи не поділяв ейфорійність багатьох своїх земляків-запорожців з приводу цієї постаті. Вважав і вважатиму його одним із ворогів української державності, чи то у формі республіканської УНР, а чи Гетьманату Павла Скоропадського. Однак, знаємо й про значне українське лобі в середовищі махновців, яким була дружина «гуляйпільського батька» Галина Кузьменко – студентка київського Українського університету, яка керувала «Просвітою» у Гуляйполі. В російському серіалі, який мав би висвітлювати життя Махна, персонаж, названий Галиною Кузьменко, щось там розказував українським дітям молодшої шкільної ланки про анархізм та якогось-там «напівсвятого» Кропоткіна…

Зрештою, немає чого дивуватися росіянам. Народ-симулякр, що мешкає під куполом облуди, брехні, невігластва, прикриваючи голий зад хрипінням «можем павтаріть». Дивуватися варто нашому ставленню до власної історії. Історії, яку не змінити. Історії, яка має навчити. «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя». Шевченко в Україні буде актуальний завжди, бо дав багато відповідей на питання «Чому?». Чому саме так, а не інакше. Бо не вчилися. Бо «какая разніца»… Святкувати День прикордонника в Україні, в козацькому Запоріжжі, біля пам’ятника совєтського ката Дзержинського, під синьо-жовтими прапорами в обіймах з ветеранами КГБ – ну й що? Какая разніца… І демонтували це непорозуміння не у 1991-му, як мали. А лише 2016. Акуратно. Й вивезли кудись, на зберігання. Як і решту пам’ятників совєтським катам у цьому місті.

Майже тридцять років в Україні (бо Запоріжжя зовсім не виняток) формувалося уявлення про нормальність співіснування тих, хто змагав за незалежність, з тими, хто вбивав перших. При чому, ветерани НКВД-МГБ-КГБ, як й інші совєтські чиновники, були більш забезпечені матеріально й обласкані офіційною владою, аніж борці за Україну. Чи варто дивуватися, що у 2014-му ця нормальність призвела до нерозуміння сутності кримських подій та маршування «русской вєсни». Непокаране зло вбиває. Це вже істина, доведена більше ніж роком повномасштабної війни. Тисячами жертв.

Звісно, що головна причина війни у зажерливості російського імперіалізму. Українські націоналісти попереджали, що війна з Росією – лише питання часу. У 1950-х, 60-80-х… У 1990-х, 2000-х, 2010-х. Не вірили, звинувачували у нагнітанні паніки в середовищі демократичного (хіба?) постсовєтського простору тощо. «Нам незалежність далася без крові»… Зараз у когось, хоча б одного, повернеться язик сказати цю відому мантру 1990-х? Відповідь очевидна.

Чи вчить історія? Відповісти на це питання так само легко, як і на питання: «Що було раніше – курка, чи яйце?». Тоді ж яке призначення історії? Зрозуміти минуле, щоб збудувати майбутнє. Без совкового нафталіну, баєчки про братній (й то й взагалі – «адін») народ, без згадок про СССР та російський імперіалізм/колоніалізм в топоніміці українського міського та сільського простору. Частково це відбувається вже зараз, однак якою ціною? Коли імена друзів/родичів стають назвами вулиць. Десятки тисяч віддали життя. Від нас залежить, чи буде збережено пам’ять.

Залежить, чи оборона урядового кварталу у лютому 2022-го не стане «Малой земльой». Залежить, чи історію боротьби за незалежність не писатимуть арестовічі-яневські. Останньому пану, очевидно, взагалі не складе труднощів додати чиюсь біографію до своєї «дошки ганьби», написавши чергову «найповнішу» історію життя (насправді – ні, чергову нісенітницю). Залежить. Від кожного. Інакше вже не буде.

На початку кілька слів було про псевдоісторичні творіння російського кінематографу. В цілому відзначаючи позитивну динаміку у розвитку українського історичного художнього кіно, мушу зазначати: націю переможців формують фільми про Конотопську битву, але не про добу Руїни. Щиро чекаю повернення Гетьмана Виговського в український публічний простір, тепер вже – в масовій культурі.

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Олег Медуниця: Віримо в перемогу України й робимо все задля цього

Вже рік як Організацію Українських Націоналістів очолює сумчанин Олег Медуниця. А от корені його роду...

17-02-2024 Інтерв'ю

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Олег Медуниця: Принцип «Україна над усе!» має стати об’єднуючим для всіх

Цими днями відзначаємо 95-річчя створення легендарної Організації Українських Націоналістів. В часи бездержавності саме ОУН підняла...

28-01-2024 Інтерв'ю

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії

Українська Перемога і розвал московії. Дві абсолютно взаємозалежні категорії. Без розподілу росії та проголошення на...

17-01-2024 Інтерв'ю

Веб-дизайн