Понеділок, 16 серпня 2021 13:17

Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Розмовляла Оксана Процюк
Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю працею утверджують Незалежність України, наближають її до того ідеалу, про який мріяли, за який боролися і віддавали свої життя українські герої. Сьогодні про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головою Івано-Франківської обласної ради, доктором політичних наук Олександром СИЧЕМ.

– Пане Олександре, Україна відзначає 30-річчя своєї Незалежності. Як Ви вважаєте: це багато чи мало?

– Це водночас і багато, і мало. Мало для формування основ сучасної цивілізованої держави. Такими називають держави стабільної демократії, що безперебійно існують щонайменше впродовж декількох сотень років. У таких демократіях в деталях налагоджено процес державного життя, в них люди звикли жити в такій атмосфері, для них держава – самозрозуміла цінність і вони не уявляють себе без держави, як без рідної хати. Нам цього всього ще бракує. Тому зрозуміло, аби виробити основи такого державного цивілізованого життя з усіма його атрибутами, то 30 років – це дуже мало.

З іншого боку, як і кожна держава, яка щойно відновила себе, або яка утворена нацією, якій вдалося позбутися колоніального панування, 30 років – це багато. Тому що кожен рік працює на цю державу, збільшує її шанси і в процесі розвитку наближає до ідеалу цивілізованої держави. А тому я й кажу, що це і мало, і одночасно багато.

– Чи пам’ятаєте день проголошення Незалежності? Що означала тоді ця подія для Вас? Як оцінюєте її крізь призму часу?

– Я дуже добре пам’ятаю цей день, особливо його атмосферу. Тоді був активним у Пласті і ми якраз закінчили перший відновлений табір на горі «Сокіл», який є своєрідною Меккою для кожного пластуна. Тепер він упорядкований, а тоді, в 1991-му, ми прийшли в хащі, серед яких ледве віднаходили ознаки довоєнного пластування. Це був обласний пластовий табір, який нараховував близько ста осіб. Василь Іваночко, теперішній директор видавництва «Лілея НВ», був його комендантом, а я – бунчужним. Ми дітей виховували в мілітарному дусі, з наміром підготувати свідомих борців за незалежність України, готових до боротьби навіть у підпільних умовах. В цьому мали непорозуміння з представниками еміграційного Пласту, які відвідували табір, жорстко нас критикували й розказували, що діти мають просто бавитися за скаутською методикою, а не рости майбутніми бойовиками. Але це окрема тема для довгої бесіди…

Після завершення табору я поїхав на Полісся, свою малу батьківщину, відвідати батьків. Як нині пам’ятаю, отримав звістку про путч у Москві, йдучи до сільської церкви. Це ж був празник Спаса. Закономірно, що всі проймалися переживаннями за подальший розвиток подій. Бо ж щойно рік тому була проголошена Декларація про Незалежність, яку всі вважали актом відновлення Української держави. Пригадую, перервав свій запланований час перебування на малій батьківщині й повернувся додому, аби бути готовим до різного розвитку подій. З Василем Іваночком вибралися у пластовий табір біля Надвірної, що базувався на місці проведення традиційних тоді фестивалів імені Софії Галечко, аби між чисельно присутніми там пластовими сеньйорами порадитися, що ж будемо робити у разі відновлення совєтської імперії, початку війни тощо.

Відтак Верховна Рада ухвалила Акт проголошення незалежності України. Тоді у мене було відчуття полегшення від того, що минув ризик повороту назад і що московським реаніматорам імперії не вдалося перервати наш рух до Незалежності.

З відстані часу оцінюю проголошення Акту про Незалежність як своєрідний компроміс. З одного боку, це був компроміс між кремлівською верхівкою і їхньою колоніальною адміністрацією в Україні. Адже місцеві комуністи боялися, аби події не набрали такого розвитку, як у Москві, де із танків розстрілювали Білий дім. А тому вони й пішли на проголошення Незалежності, очевидно, порозумівшись зі своїми верховодами у Москві. Водночас це був компроміс між комуністичною верхівкою у Києві і національно-демократичним рухом. А компроміс – це тимчасове явище, бо після його досягнення кожна із сторін намагається шальку терезів схилити на свій бік. Ось так і борються до сьогодні прихильники обох векторів розвитку України – прихильники її незалежності і прихильники реанімації совєтської імперії. У результаті таких компромісів і народилася держава – нібито формально і незалежна, але насправді така, що довгий час ще металася в тенетах совковості – як юридичних, так і ментальних.

Мені Акт проголошення Незалежності України нагадує IV Універсал, яким Українська Центральна Рада проголосили створення УНР також під загрозою небезпеки з боку Московщини.

– Все ж, чи є нині Україна по-справжньому незалежною?

– Про це важко говорити. Якщо говорити відверто, то Україна ще довго не буде по-справжньому незалежною. Все відносне у цьому світі. За великим рахунком, по-справжньому незалежними є може з десяток найпотужніших держав світу, а решта – залежні від них і від створених ними інструментів міжнародного управління. Це якщо говорити з точки зору зовнішнього позиціонування.

А з точки зору внутрішнього можна називати багато причин, чому нині Україна ще не є по-справжньому незалежною, і називати критерії такої незалежності в економічній, господарській, політичній, безпековій та інших сферах. Але найголовніший критерій – це ментальність незалежної людини, ментальність громадянина України, який не прив’язує себе ні до московської, ні до західної орієнтації, а дбає перш за все за свої власні українські інтереси. А в нас одна частина суспільства ментально прив’язує себе до російського воза, а інша, замість того, аби власними зусиллями розбудовувати державну незалежність, думає, що це для нас зробить Захід і що саме він захистить нас від російської агресії, побудує нам розвинуту економіку, цивілізоване державне життя, допоможе для цього ухвалити адекватні закони тощо.

Але насправді сама українська людина мала б будувати для себе таку державу відповідно до своїх інтересів, а не так, як їй хтось диктує ззовні. Бо той, хто диктує, робить це у своїх інтересах, а не в наших національних.

– Дуже часто нам доводилося чути побоювання про те, що Україна може втратити незалежність. Чому присутній в українців цей страх і наскільки така загроза актуальна й сьогодні?

– Думаю, що такий страх в українців є генетичним. Зокрема, він більшою мірою притаманний тим, хто добре усвідомлює ціну власної державності. І він є наслідком довгого періоду української бездержавності.

Наскільки ця загроза є актуальною і скільки вона триватиме? Думаю, що вона така ж вічна, як і страх кожної людини перед смертю. Інша річ, як нейтралізувати реальність втрати української державності. Думаю, такий страх може бути присутнім і в громадян будь-якої іншої держави. Але з огляду на наш постколоніальний стан зрозуміло, що в нас значно більше ризиків втратити власну державу, ніж у них. А головний рецепт нейтралізації такого страху – це розбудова власної держави. Чим довше вона буде існувати, чим розвинутішою буде її економіка, чим консолідованішою буде нація, чим впорядкованішим буде її внутрішнє життя, чим могутнішою буде українська армія, тим менше такий страх буде мати підстав для існування.

– Усе ж чи можна говорити, що Україна рухається вперед, йде шляхом поступу?

– Звичайно, Україна рухається вперед. Думаю, що тільки сліпі цього не бачать. Вважаю, що реально це оцінити можуть люди мого покоління – вони були народжені ще в совєтські часи, але були ще достатньо молоді, аби зрозуміти цінність відновленої Української держави, вони можуть порівняти, що було на етапі розвалу Совєцького Союзу та проголошення Незалежності України, якою була ситуація в економіці, соціальній сфері, з атрибутами українського життя тощо і якою вона є сьогодні. Не вдаватимусь у деталі, але зрозуміло, що поступ є.

Інше питання, які його темпи. Звичайно, хотілося б, щоб вони були значно динамічнішими. Й щоб було менше зиґзаґів нашого державницького поступу. А що є їхньою причиною? Основна з них полягає в тому, що в нас немає традиційної для будь-якого суспільства власної національної еліти, яка б могла його очолювати і провадити стабільну політику розбудови держави. Натомість у нас на загальнонаціональному рівні з кожними виборами переможець тотально заперечує все те, що робили його попередники. Від цього й виникають зиґзаґи у поступальному рухові нашої держави. Натомість мала б бути вироблена стратегія державного та національного розвитку і політичні конкуренти мали б дискутувати лишень щодо її реалізації, але не заперечуючи самої стратегії. Бо якщо так триватиме й надалі, то ми ніколи й нічого вартісного не побудуємо!

– Незалежність – це також велика відповідальність. Чи є нинішня вища державна влада відповідальною перед Україною?

– Влада – це прості, грішні люди, що є чиновниками того чи іншого рівня. Відповідальність влади перед державою – достатньо рідкісна риса. І це стосується не тільки України. В усьому світі чиновники дбають передовсім за власні інтереси. Інша річ, що на відміну від нас, ті держави, що вже існують довго і в яких побудовані стабільні системи, є самодостатніми, самовідтворювальними і в них особистий інтерес того чи іншого чиновника не може критично загрожувати державі, оскільки вона його ставить у жорсткі рамки. Прикладом цього можуть бути перипетії декількох останніх президентських виборів у США. Як би їх переможці вогнем не дихали один на одного, не заперечували політичний курс своїх попередників, але ця держава настільки стабільна й самозахищена, що навіть президент, як її найвищий чиновник, не може порушити цієї стабільності.

На жаль, нам цього не вистачає. Якщо у нас найвищі посадовці держави використовують її як поле для задоволення власних інтересів і не сприймають її як самодостатню цінність, задля якої вони мали б присвячувати своє життя, то це лишень означає, що ми ще не виробили таких рамок для них і таких механізмів державного самовідтворення, які б не випускали їх за визначені межі і не дозволяли їм серйозно шкодити державі.

– Помаранчева революція і Революція Гідності показали, що Україна вибрала європейський вектор розвитку. Чого вдалося досягти нашій країні за три десятиріччя?

– Передовсім обидві революції продемонстрували волю українців до впорядкованості у внутрішньому державному житті та до високих стандартів цивілізованої політики. А європейський вектор – це той зразок, який би вони хотіли бачити в себе. Українці не прагнуть в якусь абстрактну Європу. Але вони хочуть жити заможно, як в Європі. І вони хочуть, щоб їхнє політичне життя було таким же цивілізованим, як у Європі. І щоб їхні особиста свобода та гідність були захищеними як у Європі. Тобто Європа для українців – це не абстрактна цінність, а вони орієнтуються на європейські стандарти життя. Саме потяг до таких стандартів життя і до захисту власної гідності й демонстрували українці під час Помаранчевої революції та Революції Гідності.

Чого вдалося нам досягнути за 30 років? Якщо не вдаватися в деталі, то найголовніше – нам вдалося проіснувати у ворожому оточенні 30 років та продемонструвати усьому світові волю жити незалежним державним життям. Чому у ворожому оточенні? Та тому, що навколо нас існують держави, які в той чи інший період поневолювали різні частини території України. І, як свідчать сучасні події, вони не відмовилися від своїх імперських амбіцій, а зокрема й щодо перегляду кордонів України.

Якщо ж говорити про світ загалом, то в ньому не існує альтруїзму. Ніхто не буде підтримувати нашу державу і нашу незалежність тільки задля нашого добра. Державу здобувають і будують для себе, а не для когось. Пам’ятаєте, на початку Незалежності у Київ приїжджав американський президент Джордж Буш-старший і переконував український парламент не розривати відносин із Росією, не виходити із Совєтського Союзу.

Світ прагне стабільності. А тому будь-яке порушення світоустрою не подобається сильним світу цього, тим державам, які вважають себе лідерами геополітичного процесу. Тому саме постання України – це вже революційний факт. Ніхто не чекав України в світі, ніхто особливо не прагнув її незалежності. І сам факт, що в світі, де нас не хотіли бачити, ми проіснували вже 30 років, є величезним досягненням. Кожен рік Незалежності Української держави працює на її перспективу.

 

Loading...

Інтерв'ю

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головним редактором...

21-07-2021 Інтерв'ю

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

21 квітня цього року в ООН вперше виступив представник ерзя – одного з корінних народів...

30-06-2021 Інтерв'ю

Андрій Левус: «Росія прийшла по те, що наобіцяв Зеленський»

Андрій Левус: «Росія прийшла по те, що наобіцяв Зеленський»

Російська армія нарощує свою присутність уздовж кордону з Україною, а російська дипломатія переходить до відверто...

15-04-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн