Вівторок, 20 грудня 2022 14:29

Юрій Сиротюк: «Ми кладемо окупантів пачками»

Наталія Роп, НВ
Юрій Сиротюк: «Ми кладемо окупантів пачками»

Відверта розповідь з окопів під Бахмутом про особливості війни проти імперії, безглуздість російських генералів та лагідну українізацію американського гранатомета.

Сьогодні Бахмут є одним із найгарячіших напрямків на всьому довжелезному фронті російсько-української війни. Десь із середини липня, коли окупанти захопили Сєвєродонецьк та Лисичанськ, вони зосередили свою увагу на постійному штурмі цього колись 70-тисячного містечка.

З того ж часу ЗСУ відбивають тут атаки росіян, змушуючи ворога нести високі втрати.

«Ми їх там кладемо, а вони далі лізуть», розповідає про ці бої Юрій Сиротюк, їх безпосередній учасник. Зараз він служить у гранатометному взводі 5-го штурмового полку, а в мирному житті є аналітиком, вчителем історії за фахом та колишнім народним депутатом.

НВ поспілкувався з Сиротюком телефоном в момент, коли йому вдалося від’їхати з позицій на передньому краю у більш спокійне місце зі зв’язком та Старлінком.

— Ви на Бахмутському напрямку з часу, відколи росіяни зосередили свої війська на цьому напрямку, і постійно намагаються оточити місто. Наскільки посилилась інтенсивність боїв відтоді?

— Це єдиний напрямок, на якому росіяни не перестають атакувати. Штурм росіян тут йде безперестанку. Ми це спостерігаємо, відколи сюди заїхали. Якщо на інших ділянках фронту були більш-менш спокійні місця, та Ізюмський і Херсонський напрямки, де ми контратакували, то тут росіяни атакують постійно. Ми знаходимося в обороні.

Росіяни використовують усі можливі види озброєння: авіацію, вертольоти, реактивну артилерію, Гради. 8 грудня поряд з нами загинули люди, яких обстріляли з реактивної артилерії. Тут йдуть дуже інтенсивні бої безперебійно.

Останніми тижнями ситуація загострилася – росіяни почали використовувати набагато більше авіації. Їм потрібні будь-які успіхи. У нас із ними різна філософія війни. Європейська філософія війни інша, ніж в росіян. І ми, як люди, які належать до європейського культурного контексту, по-іншому воюємо, ніж росіяни. В Росії людей вважають розмінною монетою, їх не шкодують. Для нас люди є цінністю, як і для всіх нормальних людей. І нормальне військове керівництво має зберігати людей. Росіяни ж більше шкодують військову техніку і зброю, ніж людей. На нашому напрямку посадки просто завалені трупами російських солдат. І їм байдуже. Це не те, що шокує. Але до цього важко звикнути. І зараз на нашому напрямку вони нам пропонують дуже важкий розмін, зосередивши на вузькій ділянці фронту неймовірну кількість артилерії. Якщо на початку війни росіяни, їхні вогневі засоби і зброя були достатньо розтягнуті, то зараз на цій ділянці фронту вогнева потужність дуже концентрована. І росіяни нам пропонують вести війну так, як вони: не шкодуючи людей. Це найбільш ключова проблема для нашого керівництва.

Це виглядає дуже дико, коли в одне і те саме місце постійно купами йдуть російські солдати. Ми їх там кладемо, а вони далі лізуть. Був момент, коли ми три місяці билися за одну маленьку станцію в маленькому селищі, де є буквально десяток будинків. Вони просто тілами засипали і вигризали територію міліметр за міліметром. От їм не важливі люди, а до якоїсь дати зайняти якусь невідому висоту, чи невідомий будинок будь-якою ціною.

Це є найбільшою проблемою. Бо філософія нашого керівництва в тому, щоб цінувати людей. І ми намагаємося так ставити бойові завдання, щоб вони були з мінімальними ризиками. А ми зіткнулися з ворогом, для якого людина є нічим. Це до кінця зрозуміти неможливо, коли бачиш навколо засипані трупами ворогів посадки, коли розумієш, що в них шансів пройти взагалі немає, а вони як таракани, не те що лізуть, а їх просто пхають в ці місця.

Хоча, знаєте, я розумію, що більшість людей війну сприймають інформаційно. Хтось сказав Бахмут – і всі говорять про нього. Повірте, цінна кожна СПешка (вогнева спостережна позиція), кожна позиція, кожен солдат, який сидить в якійсь посадці на Донбасі на невідомій висоті під невідомим селищем. Їхня робота теж не менш цінна. І про це треба теж говорити. Бо ми постійно говоримо про якісь ділянки фронту. Але в нас немає жодного місця, яке не є цінним і де ситуація є легшою.

— Вистачає вам зброї?

— Я дивуюся, коли деякі солдати кажуть, що їм чогось не вистачає. На війні кожен підрозділ має мати те, що він має. Ми гранатометний взвод і забезпечені американськими гранатометами. Я їх називаю Марко-19, тому що вони в Америці називаються Mark-19. Ми маємо достатньо гранатометів і набоїв до них для того, щоб достатньо ефективно воювати.

Звичайно, що для солдата зброї ніколи багато не буває. Звичайно, нам хочеться більше і більше. Але мене інколи дивують плачі, що у піхотного підрозділу немає підводного атомного човна чи авіаносця. Навіть знайомі піхотні підрозділи інколи пишуть, що в нас нічого немає, що вони спереду, і до ворога п’ятсот метрів. Ну насправді в першій лінії так і має бути, тому що міномет, артилерія і танки стоять трішки далі.

Чого не вистачає? В росіян на цьому відтинку і далі є перевага в авіації. Кількість бомбових авіаційних ударів, які вони наносять, в рази більше, ніж нашої авіації. Це відчутно і це дошкуляє. Очевидно, в росіян істотна перевага в ракетному озброєнні, тому що постійно прилітають ракети. В росіян зберігається перевага в РСЗО – всяких там градах, смерчах і так далі. Також зберігається перевага в артилерії. Це ми відчуваємо і чуємо все. Тому, звичайно, якщо в нас за спиною буде більше високоточної зброї, більше всяких хаймарсів, більше гаубиць М-777, якщо з’являться якісь сучасні танки, було би легше.

Нам в передових підрозділах всього вистачає. Звичайно, хочеться більше боєкомплекту. Солдати – це як діти, яким хочеться більше постріляти. Інколи армія каже, що потрібно економити. Я вважаю теж, що так має бути. Тому, що ми стріляємо з гранатомета, де одна граната коштує $50. За один раз я вистрілюю $1600. За день, в особливо інтенсивних боях, вистрілюю до 500 гранат. Тому, що я навідник, маю честь тішитись і тиснути на ту кнопочку. Війна – це величезні гроші. Але на даному етапі жалітися немає чого.

Пригадую війну 2014 року. Тоді в нас не було ні хаймерсів, ні джевелінів. Якщо пригадати війну 100 років назад, коли крутянці билися, то на 10 солдатів могла бути одна рушниця. Зараз ми достатньо рівно маємо зброї, як вороги. В них більше, але в нас вона більш високоточна. В них більше солдат, але в нас більше вміння розпоряджатися зброєю.

Тому стратегічно в Росії шансів немає. Але чим більше зброї нададуть наші союзники, тим менше буде людських втрат і тим швидше це все завершимо. Єдина проблема, чи розуміють наші партнери, що цю війну не можна закінчити на державному кордоні Росії і України? Тому, що Росія зірвалася з котушок і тільки розвал цієї імперії поставить крапку у війні. Бо найбільшою загрозою є те, що війни на території України і за країну достатньо часто оберталися в світові війни.

Тому я б не нехтував цим фактом. В світі існує думка, що Україні варто вийти чи то на лінію кордонів 24 лютого 2022 року, чи то на лінію 24 серпня 1991 року, і все зупиниться. Нічого не зупиниться. Поразка у війні для Росії рівнозначна смерті. Путін це розуміє і тому буде цю війну вести будь-якими засобами.

Треба готуватися, що це забіг на довгу дистанцію. Теж є великою проблемою, що в Україні очікували, що війна закінчиться чи то 9 травня, чи то влітку, чи то восени, чи то до нового року. Треба себе фізично підготувати, що це забіг чи марафон. А може і ультрамарафон. І треба розрахувати сили. Бо зараз логічного закінчення немає. Росія не погоджується на існування будь-якої країни. Ми розуміємо, що її стратегічна мета – знищити Україну повністю. Причому знищити не тільки як державу, а підірвати її та зробити failed state, чи якось інакше. Знищити українську ідентичність. Путін і всі його пропагандисти прямо говорять, що ніякої української ідентичності немає. Тому його метою є повне знищення української ідентичності.

Нашою метою не є вибити всіх росіян, чи завоювати їхню територію. Але ми розуміємо, що на цьому геополітичному просторі одночасно незалежна Україна й імперська Росія існувати не можуть. Тому місія України – знищити російську імперію як імперію.

На жаль, щоб перемогти, Українська держава дуже недопрацьовує. На початку цієї війни Росія запропонувала, що веде війну під правом на самовизначення. Вона каже: «херсонська нація», «запорізька нація», «харківська нація», які вони вигадали, мають право на самовизначення. І під штиками автоматів та фейковими референдумами вони вже частину території України включила в свій склад. Я думаю, що ми повинні асиметрично сприйняти цю їхню дурну ініціативу і сказати, що чеченці, інгуші, дагестанці, тувинці, башкири та ерзянці мають право на незалежність. Україна має це задекларувати. Ми вже визнали таке право, наприклад, за Чечнею.

— Що вам дає сили триматися в умовах постійних обстрілів і втрат?

— Як би це дивно не звучало, війна для чоловіків – певна романтика. Для більшості чоловіків, які беруть участь у цій війні, це найбільша подія на все їхнє життя. І багато хто це розуміє. З іншого боку, ми не вибирали цього. Психологічно можна весь час нарікати, коли це закінчиться, що хочеться дому до жінки і дітей, до звичного комфорту. А можна по-інакшому себе налаштувати: що ми розуміємо, що це треба робити.

Триматися дає найбільше людська увага і підтримка. Найбільше підтримує, коли хтось приїжджає, діти щось присилають і про тебе не забувають. Бо насправді непросто сидіти довго під землею і вибухами, без світла, тепла і прісної води, по яку треба їздити під постійною загрозою. А людська увага тримає. У нас все обвішано дитячими малюнками. Я ніколи не був ніяким хіпі чи панком, але в мене кругом висять всякі шнурочки і обереги. Діти пишуть з якоїсь там школи, що ви можете в це не вірити, але повісьте шнурочок на праву руку і ви будете живі. І це реально працює – солдати, як діти, в це вірять.

З іншого боку, треба не забувати, що ми козацька нація. І помилкою росіян було нагадувати нам, ким ми завжди були. Ми належимо цій землі. В п’ятому столітті до нашої ери скіфи вщент розбили величезне військо персів. На цій землі Святослав Завойовник нищив всі імперії навколо, козаки не боялися битися проти найбільших завойовників. От росіяни пробудили в нас те, що в нас жило всередині.

Росія пробудила в українців таке, що їм мало не покажеться. Тому, що всі їхні імперські завоювання були за рахунок українців.

Є частина солдатів, яким це вже дуже подобається, як би це дивно не звучало. Це теж буде проблема для Української держави, що відбувається покозачення частини громадян. І ми повернемося не такими, як поїхали. Ми не погодимося жити в країні, з якої ми «виїжджали». Я, коли читаю якісь новини про якогось корупціонера, про якесь Porsche, чи про ще щось, – це дуже обурює. Ми все-таки хочемо, щоб в той час, поки ми тут, Україна мінялася. Щоб ніхто не чекав, поки ми повернемося і будемо міняти країну, проводити реформи. Бо, повірте, той мільйон, який повернеться, не погодиться.

Зараз я відчуваю по атмосфері в армії, що ми не тільки хочемо перемогти Путіна, а хочемо повернутися і жити в нормальній комфортній країні. І за це ми теж б’ємося. Ми не б’ємося за те, щоб в Києві була корупція, щоб судді далі судили неправосудно. Це може викликати величезне внутрішнє протистояння. Дуже хотілося б, щоб влада це розуміла і не займалася будівництвом «потьомкінських дєрєвєнь».

Loading...

Інтерв'ю

Олег Медуниця: «Український націоналізм – це спосіб життя, спосіб мислення»

Олег Медуниця: «Український націоналізм – це спосіб життя, спосіб мислення»

Інтерв’ю з Головою ОУН (б) Олегом Медуницею про майбутнє українських націоналістів. Про те, яким чином...

08-01-2023 Інтерв'ю

Андрій Букін: «Боротьба триватиме і після перемоги»

Андрій Букін: «Боротьба триватиме і після перемоги»

Андрій Букін – учасник трьох революцій: Студентської, Помаранчевої та Революції Гідності. Він – волонтер і...

01-12-2022 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн