Скажемо так: життєвий шлях будь-якого індивіда обов’язково містить цікаві й повчальні моменти для читача, але далеко не кожен здатний викласти це в доступній формі на папері чи найняти з такою метою кваліфікованого літератора (як вже згаданий вище Л.Брежнєв). Поєднання «непересічний індивід» і «цікавий оповідач» в одній особі – це, погодьтеся, доволі велика рідкість...
З такими ось міркуваннями я взявся читати мемуари Петра Й.Потічного «Моя дорога», котрі не придбав за свої «кревні», а отримав у якості подарунка. Хай мені пробачить Автор, але особливої радості від того факту (тобто подарунка) я не відчував, однак коли познайомився з написаним ближче, то зараз просто соромно за той свій стан в момент одержання книжки – я радий, що не відхилив запропоноване (а така думка, − каюся, − була...).
В загальних рисах я знав, що Петро Потічний має титул канадського професора і зараз є головним редактором видавництва «Літопис УПА». Юним хлопцем пройшов бойове хрещення в лавах «армії без держави». Чув також, що Президент України В.Ющенко нагородив його якимсь орденом і що він виступав з лекціями у Львівському університеті ім.Франка, але почути це «наживо» не довелось. Погодьтеся, що з такою «базовою підготовкою» братися за читання спогадів по-суті невідомої тобі особистості – справа до певної міри авантюрна.
Але недарма поет Данило Кулиняк у одному зі своїх віршів написав: «Заговори, щоб я тебе побачив!» Буквально з перших речень «Моєї дороги» Петра-Йосипа Потічного відчувається непересічна Особистість і водночас кваліфікований літератор. І це, зважте, при тому, що текст перекладено з англійської мови і часто-густо з явними (на жаль!) неточностями – як би виграло видання, будучи первинно написаним українською мовою!
Не стану викладати деталі – для того, аби моя інтерпретація прочитаного не виглядала перекрученням, закликаю просто ознайомитися з авторським текстом. В одній з газетних публікацій (здається, в «Галичині») подибав цікаве і неординарне словосполучення – «УПА – армія інтелектуалів». Життя Автора «Моєї дороги» − яскраве тому підтвердження. Здобувши по-суті лише ази гімназійної освіти (Друга світова захопила його буквально з 1-го вересня 1939-го) і залишившись без батька в неповні 11 літ (того закатували в НКВД), Петро незабаром прилучився до українського збройного підпілля і врешті-решт став вояком сотні «Ударник-2» легендарного Михайла Дуди-«Громенка». Під керівництвом останнього ця сотня в 1947-му прорвалася рейдом на Захід, засвідчивши перед усім світом те, про що доволі колоритно віршованими рядками написав поет-повстанець Зиновій Сердюк:
Прийшли. І їх прихід, неначе звіт,
Що в Україні є іще герої.
І хай побачить збайдужілий світ –
Вкраїна бореться і не складає зброї.
Кому хотілося – той побачив, але бажаючих було небагато. Європа лежала у повоєнних руїнах, в багатьох місцях (наприклад, в Греції) ще точилися бойові дії, а радянська пропаганда не переставала трубити, що, мовляв, оті прибульці – то «посібники фашистів» (як, зрештою, УПА трактується Москвою й понині!). Через це для багатьох, котрі пробилися рейдом на Захід, очікувало наступне:
Гірким їм стане чужинецький хліб.
І розпач тамуватимуть у собі.
Скитатимуться там багато діб
Лише, як переміщені особи.
Туди ітимуть, сповнені надій.
Та дійсність ті надії всі зруйнує.
Героями назвуть їх аж тоді,
Коли війна холодна запанує.
У своїй книзі автор уникає розповідей про першопочаткові складнощі свого емігрантського життя, але вони легко прочитуються, як то кажуть «між рядків». Дворічне перебування у мюнхенському таборі для переміщених осіб, зусилля підвищити свій освітній рівень, переїзд до США та вступ там на військову службу з перспективами воювати в Кореї – все це пережити й вийти з честю із найскладніших ситуацій без будь-якої сторонньої підтримки (зокрема, родини) міг лише справді вольовий індивід, загартований життям, а таким гартом й було, як це кожному зрозуміло, перебування у лавах «армії інтелектуалів» − УПА.
Пишучи про свої суворі «житейські університети», П.Потічний зовсім не намагається ухилятися від висвітлення ані важких, ані – скажемо так – малоприємних для самого себе епізодів пройденого, про які інший не розкаже навіть найдовіренішій особі, не те що сотням (або й тисячам) невідомих йому читачів. Наприклад про те, як в результаті курйозного випадку йому довелося пройти процедуру обрізання крайньої плоті, котре він грайливо-гумористично назвав «ВНО» − «випадкове неритуальне обрізання». Текст також насичений великою кількістю еротичних сцен (навіть з ілюстраціями!), що, очевидно, є даниною американському читачеві: не забуваймо, − «Моя дорога» − це переклад з англійської. Американський читач/кіноглядач, мабуть, не мислить читання книги або перегляд фільму, де таких сцен нема. Зрештою, слід констатувати: етичних рамок у даному випадку автор не переступає.
Відслуживши в американському війську П-Й.Потічний знов проходить декілька кіл пекла в пошуках нормальної й належно оплачуваної роботи. Працює різноробочим в коптильному цеху, на шкірзаводі та підприємстві з виготовлення свічок, а паралельно інтенсивно готується здобути вищу освіту. Стає студентом Темпльського університету й під час навчання там створює український клуб з метою познайомити колег з історією та культурою України. Скажіть, а чи могла зародитись така ідея в того, хто не пройшов «школи УПА»? Судячи з розповідей, лише незначна частка новітніх «економічних» емігрантів з України намагається щось розповідати про свою Батьківщину чужинцям, а це майже на 100 відсотків випускники вузів! Але «повстанської школи» вони не проходили...
Я свідомо опускаю дуже цікаво написані розділи знайомства автора зі своєю судженою Тамарою, одруження і побут молодої родини, а хочу відразу перейти до тих часових рамок, коли Петро Потічний стає викладачем МакМастерського університету в канадському місті Гамільтон і врешті-решт отримує тут наукове звання професор-асистент. Керує написанням дипломних робіт з політології та політекономії студентами і підготовкою дисертацій аспірантами, скеровуючи їхні наукові інтереси до українських проблем і питань. Веде міжнародні семінари, встановлює контакти з ученими різних країн світу, знову ж таки заохочуючи чужинців вивчати Україну. Ось характерний приклад: під безпосереднім впливом автора китайський (!) професор Чжен Шу-пу з університету Гейлюнцзян уклав і видав перший у світі українсько-китайський словник (1987 р.). Не знаю, як ви, але і в цьому випадку я теж відчуваю школу УПА, зокрема політвиховників ОУН, а можливо й великого патріота та справжнього героя України сотенного «Громенка», який після успішно здійсненого рейду на Захід знову повернувся на рідну землю й загинув у бою з чекістами на теренах Івано-Франківщини.
«Моя дорога» закінчується великим бібліографічним списком наукових і системних публікацій автора, предметним і авторським покажчиком («Індексом»), а також підтекстовками до всіх ілюстрацій – так, як це, зазвичай, буває в наукових монографіях. Тільки от читається книга наче художній роман!
Після виходу на пенсію професор П.Й.Потічний співпрацює з видавництвом «Літопис УПА», а останні 18 років є головним редактором останнього. Під його безпосереднім керівництвом видано десятки грубелезних томів (800-1000 сторінок) за однойменною назвою основної і нової серій, а також багато книжок-монографій серій «Бібліотека» та «Події і люди». На сторінках цих книг оживають імена і справи жертовної боротьби українських повстанців 40-50-х років ХХ-го століття, замовчувані й оббріхувані нашими захланними сусідами, особливо Москвою. Про цю сторінку своєї біографії автор пише скромно й небагато, але, як на мене, це саме той найвеличніший пам’ятник, з яким ім’я П.Й.Потічного буде закарбоване на віки.
На завершення свого доволі скромного написаного враження від прочитаної «Моєї дороги» хочу зазначити, що там багато говориться про видатних людей – як українців, так і чужинців, з якими доля звела шановного автора. Переважна більшість фотопортретів чи репортажних світлин згаданих осіб наведено в тексті, а загалом книга дуже добре проілюстрована. Одним словом тримати її в руках – приємне задоволення, тож настійливо раджу прочитати всім, хто цікавиться новітньою історією України і українською патріотичною діаспорою. Особливо корисно ознайомитися з книгою молодим людям, які стають на стежку самостійного життя – у автора є чому повчитися в плані настирливості, цілеспрямованості, вміння переносити випробування долі й осягати наміченої мети.
