П'ятниця, 23 червня 2017 15:56

Почуття відповідальності

Євген Онацький
Почуття відповідальності

Дослідники сучасної кризи духовної культури й цивілізації однозгідно стверджують, що рівнобіжно з занепадом особистої моралі й громадської етики занепадає й почуття особистої та громадської відповідальності, що тісно в’яжеться з поширенням матеріалізму та обезціненням людської особистості.

В поняттях людей, що приймають матеріалістичний світогляд, роль кожної людини в суспільності – надто незначна, надто дрібна, це ж – ніби атом, порошинка, що її воля й чин губляться безслідно в загальній масі, – і тому яка може бути її відповідальність?!

Пройшли ті часи, коли Іван Франко писав, звертаючись до кожного з українських патріотів:

Кожний думай, що на тобі

Мілійонів стан стоїть,

Що за долю мілійонів

Мусиш дати ти одвіт!

Кому «дати одвіт»? Ясно, – власному сумлінню, що відчуває оту величезну відповідальність, яка лежить на кожному за долю мільйонів своїх братів...

Але – яке може бути сумління в тих, хто заперечує душу і Бога, і власну свобідну волю, і вважає тільки себе знаряддям сліпих сил матерії, що не залишають місця на будь-яку відповідальність?! Тим то московські імперіалісти, щоб зламати дух спротиву, щоб знищити почуття людської гідності, щоб звести нанівець оте величезне почуття відповідальності, що має бути в кожної гідної людини, сіє й поширює безбожництво й матеріалізм, як свої найуспішніші засоби для опанування світу.

На жаль, і в нашій українській суспільності ця підривна робота московських агентів дає помітні наслідки, і наші люди все менше почувають оту відповідальність, що лежить на всіх нас за долю нашого народу, а все більше віддаються своїм особистим справам і інтересам. Пише І. Піддубний «Укр. Вістям» із ЗДА:

«Багато з наших земляків, в тому й з числа таборових «революціонерів», потрошку забувають про Рідний Край, мовляв: – «А що мені тая Україна? Міністром там я не буду, нехай про неї думають політики з інтелігенції». Пригадується в зв’язку з цим сумної слави нейтралітет таких людей у рр. 1917-20. Тільки ті говорили інакше: «То не моя справа; нехай воює за тую Україну інтелігенція, бо вона може втратити посади, платню, а я що? Мене з мужика не скинуть, як ковирявся в землі, так і буду ковирятися».

Вони не передбачали, що прийде така нечиста сила, що їх постягає з печі, а їхніх дітей, мов цуценят, голих, на сніг повикидає. Інакше вони говорили, коли я їх зустрічав пізніше за Уралом... Кажуть, що добро швидко забувається, а воно й зло у декого швидко вилітає з голови...»

Піддубний, якого ми вище зацитували, відмічає занепад почуття громадської і загальнонаціональної відповідальності у наших простих людей, селян, робітників. Але простим людям дивуватися не приходиться, коли провідна верства, наша інтелігенція не дає їм прикладу і не тільки того почуття відповідальності не виховує, не плекає, а сама ж його й руйнує власним прикладом.

«Інтелектуальний розвиток збільшує відповідальність людини», – писав Фултон Оуслер. І додає: «Ідеал людини повинен полягати не в комфорті та в добробуті, але в людській гідності. Якщо сумління не кермує людиною, розум найчастіше веде людину до зла, дораджуючи їй пристосовуватися до обставин (до московського режиму, Є. О.) і задовольнятися тим, що є. Розум ніколи не буде дораджувати їй, щоб вона повставала, щоб вона ставила спротив, щоб вона росла духовно. Звичайний розум ніколи не творив ні героїв, ні мучеників. І тому розум, коли діє сам (без сумління) небезпечний».

Альберт Швайцер, відомий філософ, письменник і місіонер, Нобелівський лауреат теж писав:

«Ми не повніші заглушувати голосу нашого сумління. Ми не повинні заспокоювати себе словами, що існують доброчинні установи, чи уряд, які подбають про те, щоб допомогти кому треба. «Чи я сторож братові?» Певно, що сторож! І тому не можна уникати відповідальності, кажучи, що уряд зробить усе потрібне (у нас, замість на уряд, складають відповідальність на різні «Проводи» Є. О.). Одна з трагедій нашого часу полягає в тому, що надто багато людей так відчуває і думає. Навіть по родинах діти починають думати, що не мають ніяких обов’язків до своїх старих батьків. Але пансіони старости не звільняють дітей від їх обов’язків (і, значить, відповідальності). Позбавляти обов’язку почуття людяності було б великою помилкою, бо це значило б підривати чуттєву засаду, цю головну підставу особистого поступу й всієї людської цивілізації».

Велика частина нашої інтелігенції, на жаль, надто пишається своєю інтелігентністю, надто носиться з нею, виявляючи тим свою поверховність, про яку ми писали в попередньому нарисі. Б’ючи на зовнішні ефекти, вона надто легковажно ставиться до слова, як виразника духового світу й знаряддя в боротьбі за правду.

«Кажу ж вам, що за всяке пусте слово, що промовляють люди, складуть рахунок у день судний. Бо за свої слова оправданий і за свої слова осуджений буде». (Євангеліє Мат. XII, 36-37).

Але не для того встановлюється якусь хворобу, щоб зажурити хворого, а для того, щоб шукати, якими засобами ту хворобу можна вилікувати. Для цього треба насамперед усунути причини хвороби, що перешкоджають у нас розвиткові почуття відповідальності.

Що ж це за причини? Це – головним чином підлий страх, брак громадської мужності, бажання ховатися за чужу спину, що виховалися в нас, по-перше, внаслідок недорозвиненого почуття особистої гідності, яку забивали в нас окупантські режими, а по-друге, внаслідок зле сприйнятої ідеї демократичності, що поширила хибну тямку колективної відповідальності.

В умовах окупантської дійсності, не завжди людина має можливість робити те, що вважає справедливим і потрібним, під власним іменем. Багато чого приходиться робити потаємно, конспіративно, прикриваючись підібраним ім’ям, ховаючись поза плоти. В умовах окупантського терору – це річ зрозуміла і потрібна, хоча, без сумніву, й принизлива. Бо людська гідність вимагає того, щоб ставати супроти ворога з відкритим чолом і не кривити душею. Та не всі можуть бути героями, і мало хто хоче бути мучеником. Отже, повторюю, в тих умовинах нерівної боротьби, що провадиться на рідних землях, способи конспірації, способи уникання відповідальності за поповнені вчинки, річ зрозуміла й виправдана, бо, підрозумівається, що уникання відповідальності за поповнені вчинки перед ворогом морально компенсуються почуттям відповідальності за долю пригніченої Батьківщини, задля якої йдеться на ризик.

Але – оті навики кривити душею перед ворогом, оте уникання відповідальності перед ним за поповнені вчинки, не проходять нам дурно, – і в тому виявляється одне з найбільших лих чужинецької окупації: ми мимоволі деморалізуємося, ми мимоволі продовжуємо кривити душею й уникати відповідальності, ховаючись за різні плоти й тоді, коли знаходимося поза межами осягу окупантського режиму, коли наше ховання поза плоти не може знайти жодного виправдання.

Погляньте на розцвіт у нашій пресі різних псевдонімів та криптонімів, що за ними ховаються наші політичні письменники, які роблять із свого пера зброю нападу на нелюбі їм організації і навіть на особисто їм несимпатичних окремих людей! Псевдоніми й криптоніми в пресі й літературі мають своє виправдання, коли за ними ховається скромність молодого таланту, непевного своїх сил, але набирають значення підлого уникання особистої відповідальності, коли ними приховується бажання когось уразити, комусь завдати моральної шкоди. В таких випадках ці безвідповідальні напади з-поза плоту засвідчують про той глибокий моральний занепад, що доконав на нас окупантський режим, розвиваючи рабську психіку.

Колись Донцов, вказуючи на необхідність розвинути в нашій суспільності почуття громадської мужності та відповідальності, цитував німецького канцлера Брюнінґа: «Хто в Німеччині править, той мусить мати відвагу сказати народові правду, навіть коли його закричать, навіть під загрозою стати непопулярним.» У нас, натомість нема більшого страху, як стати непопулярним. «У нас, пише Донцов, в таких випадках повзе гад, закаптурений і трусливий. Інтриґує, лянсує, звивається й баламутить. А коли хочеш наступити йому на голову, наступаєш лише на хвіст, гад уже зник. Коли хочете потягнути когось до суспільної відповідальності, нема кого, бо винних – нема... Винні показується, лише ті, що хотіли наступити гадам на хвіст.» (ЛНВістник, 1931, III, 250).

Брак громадської мужності, брак почуття відповідальності.

У зв’язку з страхом непопулярності та спрагою популярності, запанували тепер у нас в небувалий ще спосіб демагогія та блеферство, що, сиплячи голосними фразами, ніколи не турбуються про дійсну правду, про змалювання дійсного стану речей. А тим часом хто ж не знає, що й найменшої справи, – не то державної, чи загальнонаціональної – не можна направити, якщо ми не знаємо її дійсного стану.

Як на другу причину занепаду в нас почуття відповідальності, ми вказали були також на хибне зрозуміння демократичної ідеї, як панування більшості. Панування більшості не означає, що меншість має відмовлятися від своїх ідей, від свого власного розуміння справ. Навпаки, справжня демократичність накладає на людину обов’язок мужньо відстоювати свої ідеї, доводити їх правдивість, – в тому ж полягає гідність людини, за якою обстоює демократія. У нас же перемога більшості дуже часто викликає «вмивання рук» у меншості, «хай вони роблять, ми не беремо на себе ніякої відповідальності...»

Колективної відповідальності не може бути, бо маса ніколи не турбується за наслідки своїх актів. Маса живе лише моментом, для неї просто неможливо уявити собі будучність і взяти за неї на себе відповідальність. Відповідальність мусить нести хтось інший, – той, хто провадить масою. Але для провадження маси треба мати особливі прикмети, з яких найголовніші – правдивість, рішучість і сміливість. «Проводити, – писав колись націоналістичний «Український Голос» в Перемишлі, – значить мати відвагу рішати, мати відвагу свої рішення самому виконувати і за них відповідати».

В. Липинський так свого часу характеризував козаччину: «Козаччина... ставила вимоги насамперед до себе, а не до народних мас. Вона не перекладала своїх державних обов’язків на народ, а давала сама приклад народові, як треба ці обов’язки виконувати. Вона не йшла за народом, а вона вела народ за собою... Вона не покладала надій на народну творчість, а сама давала народові свій творчий порив» («Листи до Братів-Хліборобів», с. 491).

Більшість людей надто слабодуха, щоб перебирати відповідальність не тільки за себе, але ще й за інших. Але герой, провідник нації робить долю всієї нації своєю, перебирає на себе її болі й радості, честь і – ганьбу. І робить це не тому, що його ніби виховали в «страху» перед карою громадської думки, але тільки тому, що в його власному серці, в його власній душі живе виплекане почуття обов’язку, почуття відповідальності, що служить мірилом того, що можна й чого не можна. Така людина мірить свої вчинки мірилом не дешевої популярності, а мірилом суду історії.

Юрій Липа, лікар і письменник, що мав дуже розвинене в собі почуття відповідальності, яке змусило його стати в лави УПА, де й знайшов свою смерть, так писав про відповідальність письменника:

«Як особа, як вільна людина, що творить і потрапить обмежити свою творчість, письменник безумовно відповідальний перед своїм суспільством, своєю расою». Але, додає він, – «ніхто не може змусити письменника до відповідальності. Відповідальність може бути тільки добровільна. Тоді лише це накладання на себе відповідальності не буде чином механічним. Тоді лише провідництво письменника буде чимсь свідомим і органічним, – чимсь, що випливає з його почуття, з його пристрасті» (ЛНВістник, 1935, І, с. 20). Бо тоді лише, додамо ми, письменник виявлятиме свою громадську та національну дозрілість, і тому надаватиметься до ідейного провідництва.

Те, що сказано тут про письменника, відноситься й до всіх інших суспільних діячів. І тому глибоко помиляються ті в нас, що безнастанно кричать зі сцени про чужі обов’язки. Криком і наказом не можна примусити до виконання внутрішнього обов’язку, а лише можна викликати цілком протилежну реакцію...

Ні, почуття відповідальності не має нічого спільного з страхом, а навпаки – дуже багато з сміливістю і геройством.

Той, хто боїться, думає про себе; той, хто відчуває відповідальність, думає про інших. Той, хто боїться, ховається за спини інших; той, хто почуває відповідальність, виступає з відкритим чолом.

Той, хто боїться, вимагає геройських учинків від інших; той, хто почуває відповідальність, ставить вимоги насамперед до себе самого.

Той, хто боїться, намагається сховати свій страх за голосними фразами; той, хто відчуває відповідальність, уперто працює... як працював усе своє життя Іван Франко, що його словами про величезну нас всіх відповідальність почав я цю свою коротку студію.

«Завзяття чи спокуса самовиправдання», Париж, 1956 р.

 

Loading...

Інтерв'ю

Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Олександр СИЧ: Саме постання України – це вже революційний факт

Газета «Галичина» підготувала низку інтерв’ю з людьми, які щодня своєю працею утверджують Незалежність України, наближають...

16-08-2021 Інтерв'ю

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Віктор Рог: Незалежність – синонім відповідальності й трамплін для можливостей

Про здобутки за три десятиліття, втрачені можливості та перспективи нашої держави розмовляємо з головним редактором...

21-07-2021 Інтерв'ю

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

Сиресь Боляєнь: «Україні потрібно постійно пам’ятати, що вона має союзника всередині Росії – національні рухи»

21 квітня цього року в ООН вперше виступив представник ерзя – одного з корінних народів...

30-06-2021 Інтерв'ю

Веб-дизайн