П'ятниця, 20 травня 2022 09:02

Батько наш Бандера. Символ українського спротиву

Святослав Липовецький
Батько наш Бандера. Символ українського спротиву

Окупований Скадовськ на Херсонщині. Двоє російських військових з шевронами «Z» на уніформі гріються на сонечку біля будівлі міськради. Поруч з міськрадою флагшток, на якому майорить триколор.

Біля окупантів товчуться місцеві діти. «Скажи, кто такой Степан Бендера для тебя?» – питає окупант хлопчину років тринадцяти. «Батько наш!» відповідає хтось із дітлахів, цитуючи відому пісеньку, яка ще торік стала мемом у ТікТоку. Діти сміються. Це відео, зняте кимось на телефон, вже облетіло всі телеканали і медіамайданчики України. Постать Бандери зараз справді займає особливе місце – як в українському, так і у російському наративах. Причому для Кремля постать провідника українських націоналістів, який помер понад 60 років тому, стала майже буквальним виправданням для «спецоперації», покликаної захистити чи то Україну, чи то Росію, чи то увесь світ від підступних задумів «бандерівців». Ну а для українців Бандера є символом національного антиколоніального спротиву. Тож не зайвим буде простежити, як і чому склалася така культурно-політична ситуація, в якій Бандері випала аж така непересічна роль.

«Бандерівці» з Бандерою і поза ним

Вперше преса згадає ім’я Степана Бандери на зламі 1935-36 років, під час судового процесу після замаху на міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького. 26-річний Бандера очолював Крайовий Провід ОУН в Західній Україні і дав наказ виконати атентат. В міжвоєнний період Галичина опинилася в складі польської держави – на підставі Ризького договору 1921 року з більшовиками. Польща гарантувала «українському населенню» широкі права – від освіти до мови, та все ж навіть етнонім «українець» у польській державі був неофіційним. Найбільшу національну меншину Польщі називали руськими чи русинами і лише в 1936-му – тоді ж, коли відбувався суд над Бандерою – польська влада формально дозволила вживання терміну «українці» (хоча й тоді не обійшлося без нюансів).

Отже, Бандера представляв визвольний рух, який боровся за незалежність України. «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї» - говорилося у першій точці Декалогу українського націоналіста. І Бандера був готовий йти до кінця: у 1936-му він отримав смертний вирок, який замінили на довічне ув’язнення, а далі присудили ще один довічний термін. Саме поняття «бандерівці» з’явиться пізніше – під час Другої світової війни. Воно буде пов’язане із організацією, котру очолив Степан Бандера, вийшовши з польської в’язниці на початку 1940 року. У своєму першому офіційному документі – «Маніфесті», ОУН під проводом Бандери висунула гасло, яке буде актуальним в наступні десятиліття: «Свобода народам та людині».

В той час організація не вживала термін «бандерівці», називаючись ОУН-сд (самостійники-державники) чи ОУН-р (революціонери). Зате цей термін поширився в Третьому Рейху: спершу у внутрішніх донесеннях нацистів, а далі в кацетах – концентраційних таборах, де опинилися провідники ОУН. Бандеру ув’язнили через проголошення 30 червня 1941 року Акту відновлення Української Держави, та заслали до концтабору Заксенхаузен. А через рік до Аушвіцу, який вже здобув назву «табору смерті», відправлять першу групу провідних діячів ОУН. Із 24 осіб живими з кацету вийдуть 11. Першим з-поміж них загине рідний брат Степана Бандери – Василь. За кілька днів туди привезуть і їхнього брата Олексу, якого теж замордують.

У кацетах «Бандера-группе» доб’ється щоб на таборових позначках – трикутних «вінкелях» писали літеру «U» – бо вони українці, а не поляки («P») чи росіяни («R»), як це передбачалося для громадян ліквідованої Польщі чи СССР. На окупованих німцями територіях бандерівці створять повстанську армію – УПА, а перший її бій відбудеться в містечку Володимирець у лютому 1943-го – це буде напад на німецьку жандармерію.

Отож, з 1930-1940-х ім’я Бандери асоціювалося з рухом, який змагався за створення української держави. Після Другої світової сам Степан Бандера перебував поза Україною, очолюючи Закордонні частини ОУН. Але поняття «бандерівці» було на слуху і більшовикам, які захопили Західну Україну, було зручно вживати цей термін. До того ж, у російськомовному просторі слово «бандера» було суголосне з «бандитом», на відміну від польської, у якій «бандера» означало «хоругву».

Якщо братів Степана Бандери знищили нацисти (ще один його брат Богдан ймовірно загинув від рук Гестапо на Херсонщині), то трьох його сестер заарештували більшовики. Їхнього батька-священика розстріляли ще на початку війни. Сам же Степан Бандера загине від рук радянського агента в Мюнхені у 1959-му, та термін «бандерівці» увійшов у широкий обіг. Під ним розуміли не лише прихильників організації, яку очолював Бандера, але й будь-кого, хто виступав за незалежну Україну. Поняття «бандерівці» поширилося по Радянському Союзу через систему ГУЛАГу – лише на Західній Україні репресовано понад 500 тисяч осіб. Більшість з них заарештували та виселили на широкі простори держави, що простяглася на 11 часових поясів.

У 1950-х в радянських таборах бандерівці провели серію повстань, що закінчилося великою амністією та занепадом ГУЛАГу. З 1960-х про них дізнається Західний світ. При чому дізнається зі свідчень євреїв, які дедалі частіше отримують можливість емігрувати з СССР. Авраам Шифрін, Ідель Коґан, Міхаіл Хєйфєц, Анатолій Радиґін, Юрій Вудка та багато інших євреїв-емігрантів, які мали за плачами досвід ГУЛАГу, в спогадах з пієтетом задували про бандерівців. А ленінградець Міхаіл Хєйфєц один із розділів своєї книги споминів назве «Святі старики» і присвятить його бандерівцям, що відбували 25 і більше років ув’язнення (лише син командира УПА, якого малолітнім кинуть до сиротинця, відсидить 35 років).

«Мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці»

Стосовно українців, котрі протистояли колонізації, російська імперська пропаганда – царська, радянська і пострадянська – сформувала своєрідну термінологічну тріаду: «мазепинці», «петлюрівці», «бандерівці». Прізвисько «мазепинці» застосовувалося до учасників та симпатиків повстання гетьмана Івана Мазепи (1709) проти Російської імперії. Чергова спроба українців здобути незалежність у 1918-1921 роках породила штамп «петлюрівці» – за іменем одного з лідерів УНР Симона Петлюри. Ну а «бандерівці», як вже писалося вище, з’явилися у радянській пропаганді після відомих подій 1940-х.

З довшої історичної перспективи у боротьбі між СССР і бандерівцями перемогли останні. 1950 року вийшла програмна брошура ОУН під назвою «Хто такі бандерівці та за що вони борються», у якій організація декларувала свої цілі: «За перебудову сьогоднішнього СССР на принципі незалежних національних держав усіх совєтських народів…, за справжню демократію, проти диктатури і тоталітаризму всіх мастей, за свободу слова, друку, зборів, світогляду, за забезпечення за національними меншостями в Україні всіх національних і громадських прав, проти всесилля поліції, за таку владу в державі, яка найвищим своїм обов’язком уважатиме служіння інтересам народу, а не своїм імперіалістичним планам».

Отож, СССР – який ще називали «тюрмою народів» – розвалився, а Україна стала незалежною і демократичною. Але Російська Федерація успадкувала і радянську риторику, і зрештою не відмовилася від давніх імперських амбіцій. Створити нове пропагандистське кліше для таврування українців, незгодних залишатися на геополітичній та культурній орбіті Москви, у Кремлі чомусь не спромоглись. Ідеологічні пошуки, які завершились відродженням радянського «Культу Великої Перемоги», спонукали згадати й старий термін «бандерівці» з тими ж таки радянськими конотаціями. Таким чином, нелояльних до Росії українців стали таврувати фашистами, нащадками колаборантів, спадкоємцями Гітлера.

Потреба у створенні такого пропагандистського інструменту була надто сильною, щоб на це вплинуло відкриття архівів та ревізія (хай незавершена) радянського історичного наративу. Так, Степан Бандера був в’язнем концтабору Заксенхаузен. Так, його брати загинули в Аушвіці. Так, УПА творилося під час нацистської окупації і боролося проти нацистів. Усе це немає жодного значення, якщо після Другої світової війни вони чинили спротив радянському режиму, що прийшов на їхні рідні терени (і чинив там насильство незгірш за нацистів).

Новий виток «бандеризації» України

В незалежній Україні поняття «бандерівець» пройшло певну еволюцію. В 1990-х воно справді асоціювалося з ОУН та УПА. Тоді ще були активні ветерани, включно з останнім командиром УПА Василем Куком чи лідеркою ОУН Славою Стецько. На виборах 1998 року блок «Національний фронт», на чолі з Левком Лук’яненком та Славою Стецько не зміг подолати 4% бар’єр, отримавши 2,71% голосів. Щоправда, Стецько здобула мандат як мажоритарниця і як найстарша за віком депутатка зачитувала присягу від імені всіх обранців.

Але справді масова «бандеризація» України відбулася вже після Помаранчевої революції 2004 року. У той час ім’я Бандери почало набирати символічного значення і було пов’язано не так з конкретним політичним рухом, як з ідеєю власної державності та боротьби з російським неоколоніальним впливом. Особливо тенденція загострилась, коли прем’єр-міністром України став проросійський політик Віктор Янукович (2006-2007), що було сприйняте суспільством як ляпас революції і пряма загроза українству. Саме в цей період з’явились перші пам’ятники Бандері: у Львові (2007), Тернополі (2008) та Івано-Франківську (2009).

Показовим став і телепроєкт «Великі Українці», який відбувався у 2007-2008 роках. Напередодні фіналу з великим відривом у ньому перемагав саме Степан Бандера, та в останній день голосування несподівану перемогу здобув князь Ярослав Мудрий. Останній варіант лобіювали у проросійському політичному таборі, сприймаючи постать давньоруського князя як таку, що не суперечить наративу про «братерство українського та російського народів». Керівники проекту були змушені заявити про фальсифікацію голосування, але Бандера все одно опинився на третій позиції – і такі суспільні настрої були цілком зрозумілі.

Подальші доленосні події в Україні, зокрема Революція Гідності та російська агресія 2014 року давали ще сильніші імпульси «бандеризації». Суспільство гостро потребувало символів, які б найточніше виражали почуття воюючої нації, і постать Степана Бандери та його соратників пасували до моменту якнайкраще. Жертовність, віра в свою ідею, героїчний спротив російському (у тогочасній більшовицькій обгортці) експансіонізму – все те, чим колись жив і дихав бандерівський рух, стало знов актуальним. А особливо зараз, коли російська агресія перейшла зі своєї гібридної фази у відкрите повномасштабне вторгнення.

Що ж стосується сучасної російської пропаганди, то їй також йдеться не про Степана Бандеру, якого, нагадаємо, немає на світі вже понад 60 років. Коли у березні 2022 року Рамзан Кадиров призначив грошову винагороду за його голову, це не могло викликати нічого, окрім сміху. Насправді ж, Росія вела і веде свою «священну війну» не проти реальних чи міфічних бандерівців, а проти українства як такого. Саме існування самостійної України є для Росії свідченням «нацифікації» цих теренів, із якою неможливо змиритись. У певному сенсі, це й прирекло постать Бандери на таку посмертну популярність. Багатьом українцям, які до 24 лютого заледве могли вважатись симпатиками Бандери, довелося усвідомити цінність принципу «свобода народам та людині» вже після особистої зустрічі з російськими окупантами чи їхніми ракетами. А інший бандерівський принцип – «віра в свої сили» – став вирішальним чинником того дива, яке на зламі лютого-березня 2022 року спростувало песимістичні прогнози західних військових аналітиків.

Ось так сьогодні Україна стала «бандерівською». Тобто такою, що затято протистоїть агресору цілком у відповідності до ОУНівської заповіді: «Здобудеш Українську Державу, або загинеш у боротьбі за неї». Відповідні тенденції щодо сприйняття символів підтверджує й соціологія. Згідно Х загальнонаціонального опитування групи «Рейтинг», проведеного наприкінці квітня 2022 року, позитивне ставлення до Степана Бандери різко зросло – аж до 74% (у 2012 – лише 22%). Так само збільшилось число симпатиків Івана Мазепи (з 44% у 2012 році до 76% у 2022) та Симона Петлюри (з 26% у 2012 році до 49% у 2022). До речі, прихильники Бандери переважають тепер навіть у південно-східних регіонах, і серед тих, хто в побуті спілкується виключно російською мовою.

Тож у дискусії про «бандеризацію» України Росія ніколи не зможе знайти переконливих історичних, політичних чи будь-яких інших аргументів. Бо в дійсності справа зовсім не у Бандері. Навіть якби «бандерівські» символи зникли з українського публічного дискурсу, то «святе місце» не залишилося б порожнім – символом антиросійського національного спротиву став би Петлюра, Мазепа чи хтось інший з-поміж численних героїв минулого. Та головне, що лише останні місяці українського спротиву породили нових героїв, нові символи та нові знакові місця на карті України.

Loading...

Інтерв'ю

Юрій Сиротюк: «Між клітинкою і фігурою на шахівниці наше військове керівництво обирає фігуру»

Юрій Сиротюк: «Між клітинкою і фігурою на шахівниці наше військове керівництво обирає фігуру»

Його не було на зв’язку чотири дні. Для бійця, що перебуває на самісінькому нулі – багато. І...

19-07-2022 Інтерв'ю

Інтерв'ю з директором НАЦ УССД Юрієм Сиротюком

Інтерв'ю з директором НАЦ УССД Юрієм Сиротюком

  Інтерв'ю з директором НАЦ УССД Юрієм Сиротюком який нині боронить Україну від московського окупанта у складі 5-й окремий...

13-07-2022 Інтерв'ю

Стефан Романів: «Ми відчуваємо дух перемоги»

Стефан Романів: «Ми відчуваємо дух перемоги»

Стефан Романів – один з найбільш відомих представників української діаспори. Затертий та іронічний вислів «вчити любити...

15-06-2022 Інтерв'ю

Публікації

Веб-дизайн